А 23 лютого країною моментально розлетілось емоційне і щире відео з Верховної Ради, де Порошенко називає регіонала Новінського «сукою православною» за його цинізм стосовно вбитих на Майдані.
Андрій Мохник: «Тоді Порошенко хотів бути єдиним кандидатом на мера. Підходив до всіх, сватався. Кличко сидів на двох стільцях — не знав, ким бути краще — президентом чи міським головою Києва. Після вигнання Януковича Порошенко пропонував свою кандидатуру на посаду голови Верховної Ради. А потім домовився з Кличком, узяв його активи, грамотно побудував аргументацію — один тур, припинення війни тощо.
За півроку після того я зустрів Олександра Абдулліна з „Батьківщини“, він сказав: слухай, які ми дурні, Порошенко ж за нами бігав, щоб ми зробили його єдиним кандидатом на мера. Чому ми не погодилися?».
Тож усю правду про те, як Порошенко став Президентом, знає лише одна людина — Віталій Кличко. І сподіваємося, він колись її розповість.
Не все так сумно.
Не файл
Кілька рядків у новинах — це все, що залишається в історії. Хоча справжні живі події завжди багатші емоційно та містять безліч прихованих пружин. Наприклад, одразу після втечі Януковича надійшло таке повідомлення:
«Народний депутат фракції „Батьківщина“ В'ячеслав Кириленко заявляє, що Президент України Віктор Янукович подав у відставку».
(УП, 22.02.2014)
А от що було насправді:
Ігор Кривецький: «У кабінеті Рибака зібрався штаб Майдану, коли зайшов хтось із регіоналів, приніс мобільний телефон і дав його Яценюку. Яценюк поговорив і каже: Янукович іде у відставку. Ми робимо заяву і т. ін. А потім знову приходить регіонал із телефоном. Яценюк ще раз говорить телефоном із Януковичем, і той каже: ти мене неправильно зрозумів».
Отже, наприкінці нашого розслідування ми вирішили додати трохи оптимізму, бо на Майдані зовсім не завжди все було трагічно та пафосно, не завжди панувала ненависть чи страх. Майдан жив звичайними людськими емоціями, і багато з них, попри драматизм подій, були позитивними.
Отож поїхали.
«Правоохоронці зачистили останні барикади поблизу Банкової. Є постраждалі».
(УП, 10.12.2013)
Руслан Кошулинський: «На розі Лютеранської і Банкової була наша барикада. Місце жорстке. До Януковича мали їхати якісь міжнародні посли. 12-та година, перший штурм. Ми, депутати, виходимо перед барикадою, нас одразу щитами притискають на барикаду, все дуже жорстко. Але ми тоді відбилися. Міліція доповіла, що не може нічого зробити, бо тут депутати, заступник голови ВР. Минає три години, перед 3-ю ночі приїздять Шуфрич, Тедеєв і кілька бійців-депутатів. У Верховній Раді під час бійок Шуфрич був перемовником. Я — із нашого боку, він — з їхнього. От і тут він приходить — виходимо перед барикадою. За десять хвилин третя. Він каже: все одно вас знесемо, знімайтеся краще самі, ви ж поважна людина, у вас посада. Я кажу — бійка буде, ми просто не підемо. Він нас переконує, що сили нерівні, жодної іншої барикади вже немає. Тут настає рівно третя, по рації пішла команда на штурм, менти підняли щити і пішли. Регіонали це не бачать, умовляють нас далі. Коли ззаду до них підходять „беркути“ і починають лупцювати всіх. Шуфрич криком кричить: „Ми свої!“. Ми починаємо реготати — нарешті є справедливість. Нас б'ють, ми затуляємо голови, а самі регочемо. Ті перелякані, не знають, як вирватись. А ззаду ж налягають. Це була сатисфакція. Нас, звісно, знесли, але із жорстким боєм».
«Захоплення Міністерства аграрної політики і продовольства України прирівнюється до захоплення лікарні, де лікарі повинні лікувати хворих, виконувати свій обов'язок. Про це сьогодні заявив міністр аграрної політики України Микола Присяжнюк».
(Міністерство аграрної політики і продовольства України, 24.01.2014)
(УП, 24.01.2014)
Олександр Данилюк: «Сиджу у штабі, кажу хлопцям: як захопите — дзвоніть, я одразу напишу у Фейсбуку. Дзвонить мені боєць каже: ДА. Питаю: точно? Точно. Я бігом пишу у ФБ: революційні сили захопили МінАПК. Іду туди — а хлопці сидять у наметі під дверима. Я питаю: а що, власне, „да“? Вони відповідають: що ми готові до штурму. Але пост у Фейсбуку вже пішов, невдовзі приїдуть журналісти — тож довелося бігом ламати двері. Заходимо, охоронця витягли з його кабіни. Коли дзвонить телефон, Саня Одеса знімає трубку, на тому кінці заступник голови СБУ: доложитє обстановку. Саня йому: обстановка отлічная, МінАПК під контролем революційних сил. А той якось розгублено у відповідь: спасібо! Саня бадьоро так: пожалуйста!».
«Протестувальники зупинили просування бійців „Беркута“ побіля барикади на вулиці Інститутська».
(УП, 11.12.2013)
Руслан Кошулинський: «Ми стояли на Інститутській під мостом. А наступного ранку мені їхати до Брюсселя із делегацією. Виходимо перед барикадою. Коли вискакує „Беркут“, відкидає кийки і починає бити просто кулаками, причому вихоплює з лави депутатів. Ми знизу, вони згори, слизько. Почався жорсткий двіж. Навіть Ярема тоді дістав, колишній генерал міліції, але там уже ніхто не дивився. І мені як засадили звідкілясь у ніс! Носа не відчуваю, холодно, мороз. Ніс не зламали, але забій був серйозний. Подивився на себе в дзеркало — який там Брюссель із таким носом! Дзвоню в апарат — скасовуйте поїздку, здавайте квитки. Добре, що це був період між засіданнями».
«Пам'ятник Леніну на Бессарабській площі розбивають на шматки та роздають усім бажаючим. Кілька молодиків кувалдами гасять по залишках Леніна, шматки розлітаються у різні боки, їх збирають усі охочі».
(Народний оглядач, 08.12.2013)
Брати Капранови: «8 грудня, коли на Бессарабці впав Ленін, ми, як завжди, були на Майдані вночі — без участі у Самообороні, а просто самі по собі, як раніше казали — самопасами. Гуляли Хрещатиком від Європейської до Прорізної і назад, якщо були якісь нагальні роботи — підключались, як ні — просто вели розмови з товаришами. Тієї ночі чергували в компанії друга — кінорежисера Михайла Іллєнка. Зробили кілька звичних кіл і вирішили піти подивитися на свіже ленінове падло. Ніч, за межами барикад безлюдно, і лише від Бессарабки чується якийсь тихий стукіт — молоді майданівці товчуть гранітну статую вождя світового пролетаріату на сувеніри. Підходимо до порожнього постамента і раптом чуємо звук сирени. А що у ті часи означала сирена? Звісно, небезпеку, наліт „Беркута“ чи якихось інших тварин. Нас троє, неподалік на туші Ілліча з двійко хлопців із молотками. Ну, вони — люди молоді і в разі чого встигнуть утекти. І ми розуміємо, що незабаром в Інтернеті можна буде прочитати повідомлення, що двох письменників та режисера заарештовано за підозрою у поваленні історичної пам'ятки. Тікати — начебто поки немає через що. Але тривожні думки зростають із кожним черговим воланням сирени. Сині вогники виїздять на Бессарабку, і стає видно, що це — „швидка допомога“. Від серця відступило. А машина тим часом гальмує, заїздить на тротуар і паркується побіля порожнього постамента від Леніна. Ми озираємося навкруги, шукаючи, до кого ж її викликали. Бригада лікарів виходить із машини і діловим кроком зі своїми валізками починає підніматися сходами до нас. Михайло Іллєнко дивиться на них, потім на поваленого та понівеченого Ілліча і раптом спокійно зауважує:
— Якщо ви до нього, то вже пізно.
Почувши це, лікарі зупиняються, дивляться на нас, на гранітне тіло, розпростерте на клумбі, потім мовчки обертаються на 180 градусів, ідуть до машини, сідають та їдуть собі геть.