Як годиться, після розгону сторони почали шукати винних у тому, що відбулося.
«В. о. голови МВС Віталій Захарченко стверджує, що „прямих команд“ застосувати силу на Майдані 30 листопада ніхто не давав і що там були не студенти, а люди з „Правого сектору“. Таку версію подій ночі на 30 листопада він виклав в інтерв'ю, опублікованому газетою „Комсомольська правда в Україні“. Захарченко зазначив, що в листопаді 2013 року було два Майдани — на самому майдані Незалежності „мирно стояли студенти“, а на Європейській площі люди „переслідували конкретні опозиційні політичні цілі й інтереси“. „І тут агресія проявилася ще 24 листопада, коли були перші напади на міліціонерів. Це залишилося непоміченим ні ЗМІ, ні громадськістю, але збереглося в наших матеріалах. Задокументовано й те, як зламали шлагбаум — залізну трубу, якою били наших співробітників під Кабміном, інші негативні події“, — заявив він. Повертаючись до жорстокого розгону 30 листопада, виконувач обов'язків міністра внутрішніх справ сказав: „29-го числа студенти заявили, що припиняють протестні акції. Ближче до опівночі всі почали розходитися. Залишалося близько 500 осіб, але це були вже інші люди — представники так званого „Правого сектору“. Ця радикальна група з'явилася не 19 січня, як багато хто вважає, а проявила себе в перші ж дні протистояння. Як і „Спільна справа“, „Патріот України“, частина ультрас — футбольних фанів. Вони не з'явилися просто так, вони були завжди“, — сказав Захарченко. Він не заперечує, що постраждали неповнолітні. „Просто потрібно розуміти, в які організації входили ці діти. Пам'ятаєте відео: 1 грудня на Банковій хлопець у масці б'є ланцюгом бійців внутрішніх військ. Тож ось, йому лише 15 років. Про всяк випадок говорю, для інформації“, — заявив він».
(УП, 07.02.2014)
Зрозуміло, що винних шукали передусім серед опонентів. Бо у відповідь на звинувачення на свою адресу у співпраці з Банковою керівники Євромайдану запитували: а де були депутати та їхні помічники, які мали прийняти тоді Майдан? Чому вони не захистили людей? Запитували і не отримували жодної притомної відповіді.
Але ми не будемо відволікатися від дослідження основної проблеми: навіщо це було зроблено?
І тут хочемо продовжити цитату Ігоря Кривецького, яку ми почали у минулому розділі.
Ігор Кривецький: «Ми сказали: ми з вами. Зняли прапори, стали поруч. І почали заселятися на майдані Незалежності. Саме тому й було ухвалено рішення терміново розігнати, щоб ми не заселилися. Влада боялася другого Майдану. Оце стовідсоткова правда».
Як не дивно, підтвердження цієї думки лунає із самої Банкової. Буквально наступного дня після розгону в Інтернеті було оприлюднено темник для депутатів Партії Регіонів: як коментувати розгін. Не втримаємося від того, щоб навести фрагмент із цього промовистого документа:
«По-перше, треба чітко розуміти, що початкові організатори громадянського протесту визнали невдачу акції та закликали учасників розходитися. Люди, які прийшли щиро підтримати євроінтеграційні прагнення України, пішли з Майдану. Але опозиційні політичні партії були незгодні з таким сценарієм подій — адже вони намагалися насадити Євромайдану свої політичні вимоги. Вони були готові до ескалації конфлікту».
Не знаємо, як ви, але ми цей абзац читаємо однозначно: СТУДЕНТІВ РОЗІГНАЛИ, ЩОБ НЕ ДОПУСТИТИ ПЕРЕТВОРЕННЯ МАЙДАНУ НА ПОЛІТИЧНУ АКЦІЮ.
Дозволимо собі ще раз процитувати Вадима Васильчука: «У мене в голові була картинка з Білорусі, де жорстоко розігнали людей, і я розумів: якщо не зберемось, у нас буде, як у Білорусі».
Отже, далеко ходити за прикладами не треба було.
Майдан «без політики» влаштовував владу як спосіб випускання пари. Майдан політичний — аж ніяк. Хай не витлумачать криво наші слова люди, що були на Євромайдані, — бо ми й самі були там. Ми аж ніяк не говоримо про змову. Ми говоримо про маніпуляції. Про те, що влада використовувала на свою користь цілком щирі настрої людей — як організаторів, так і пересічних учасників Євромайдану.
Плацдарм майбутньої революції.
Файл № 4
Побиття студентів на Майдані зірвало всі запобіжники. Люди писали у Фейсбуці: «Мені страшно, тому йду на Майдан». Нам теж було страшно, адже наші троє синів та дочка, які були на Євромайдані з першого до останнього дня, просто дивом не потрапили під кийки «Беркута».
1 грудня на Майдан люди вийшли вже не за євроінтеграцію і навіть не з політичними вимогами. Вони вийшли проти покидьків, які підняли руку на дітей.
Згадаємо сюжет класичного українського різдвяного вертепу — цар Ірод велить бити дітей, і проти нього повстають усі: Пастушки, Козак, Жид, Циган. Тобто весь народ. І саме цей сюжет повторився на Майдані.
Намагаючись не допустити політичних протестів, влада своїми діями вивела на вулиці сотні тисяч людей, які ще вчора здавалися безнадійно пасивними і розчарованими. Тих самих, хто не вірив, що українці здатні піднятися на новий Майдан.
Ми були одними з таких людей — ми теж не вірили у можливість масових протестів. Ми розуміли, що на вулиці вийдуть лише ті, хто сприйняв звіряче побиття дітей як щось особисте. І ніяк не могли передбачити, що їх виявиться аж стільки. Цікаво, що, розмовляючи потім із багатьма учасниками подій, ми почули приблизно те саме: «Я думав, буду на Майдані один, але не піти не міг». Отак от «по одному» і набралося, за деякими оцінками, біля мільйона.
Ми стояли біля Будинку вчителя і бачили перед собою добре знайомі обличчя — друзів, товаришів, акторів, музикантів, поетів, читачів. Із кожним ми не раз зустрічалися на протестних акціях протягом останніх років. Іноді навіть виникало враження, що таких людей небагато і вони кочують з акції на акцію. Але 1 грудня ми побачили перед собою цілий Київ і зрозуміли: раніше він виходив на протести різними частинами, а тут зібрався весь і одночасно.
І ні в кого ані тоді, ані тепер не виникало сумнівів: це — стихія. Жодна політична сила, жодна громадська організація не здатна вивести на протест таку кількість людей.
А проте результатом цієї стихії став плацдарм майбутньої революції — наметове містечко на майдані Незалежності і захоплені протестувальниками будови КМДА, Будинку профспілок та Жовтневого палацу. Щиро кажучи, результат далеко не стихійний. Особливо — здобуті будинки.
Тож ми і вирішили розібратися, наскільки це було сплановано заздалегідь.
Заява ГУ МВС у Києві від 01.12.2013 р.: «Сьогодні під час мітингу в центральній частині міста агресивно налаштовані ВО „Свобода“ і окремі мітингувальники захопили адміністративні будівлі Київської міськдержадміністрації й Будинку профспілок України».
Тобто влада оголосила організатором захоплення будівель «Свободу». І ми вирішили звернутися за роз'ясненнями насамперед саме до цієї політичної сили.
Пилип Іллєнко: «Ми були одними з перших, хто зайшов до Київради. У дверях виникла штовханина з міліцією, це були звичайні міліціонери, а не „Беркут“. Штовхались у вестибюлі перед прохідною. Зовні людей було небагато, всередині міліції теж було небагато, ніхто нікого не міг виштовхнути. І в якийсь момент один із міліціонерів розпилив у цьому замкненому просторі балончик із газом, у результаті чого всі розбіглися. Я стояв одним з перших, тому газ пройшов над головою. Але коли газ у невеликому приміщенні— погано всім. Ми вискочили назовні, а міліціонери в глиб. До речі, далі за весь Майдан у мене жодного разу не було нежитю, мабуть, подіяла профілактика цього перцевого газу. А коли газ трохи розвіявся, ми знову ввійшли, і міліція відступила далі. Тоді вже люди стали заходити масово, і одразу почала формуватися комендатура».