Спав він завжди в сорочці та трико. Щоб поголитися тричі на тиждень біля умивальника на кухні, де було дзеркало, він розстібав свій комір, я бачила дуже білу шкіру, починаючи з шиї. Ванні кімнати, ознаки багатства, почали виникати в будинках після війни, моя мати теж улаштувала кімнату для вмивання на другому поверсі, та він ніколи нею не користувався, продовжував голитися і вмиватися на кухні.
Узимку він із задоволенням чхав і харкав надворі.
Такий портрет батька я могла б зробити у школі, якщо все, що я знала, можна було б описати. Одного разу дівчинка із класу CM2 кинула своїм зошитом у яскравій обгортці. Вчителька відвернулася від дошки: «Дуже шляхетно!»
Ніхто в І… — ні комерсанти з центру, ні найманці в конторах — не хотів мати вигляд «вихідця із села». Бути селянином значило не розвиватися, завжди спізнюватись у всьому, хай там що, одяг, мова чи то хода. Анекдот, який був дуже популярний у той час: селянин приїхав до сина в місто, сів біля пральної машини, залишався біля неї тривалий час, спостерігаючи, як обертається барабан. Потім підвівся, похитав головою і розчаровано каже своїй невістці: «Хай говорять що хочуть, але телебачення не варте того, щоб його дивитися».
Але в І… не менш спостерігали за манерами великих хліборобів, які з’являлися на ринку як знаменитості, потім почали їздити на автомобілях. Найгіршим було мати звички та ходу селянина, коли ти не був ним.
Батько та мати зазвичай зверталися одне до одного з докором, навіть коли піклувались одне про одного. «Вдягни шарф, коли підеш надвір!» чи «Та посидь ти трохи!», вони могли навіть вживати образливі слова. Вони чіплялися до дрібниць, сварилися з приводу того, хто загубив рахунок від продавця прохолодних напоїв, хто забув вимкнути світло в підвалі. Вона кричала голосніше за нього, тому що все їй діяло на нерви, поставка товару, що затрималася, дуже гаряча сушарка для волосся в перукаря, правила та клієнти. Іноді: «Тобі не дано бути комерсантом» (слід було розуміти: тобі треба було залишитися робітником). Під впливом образи, виходячи із себе: «Стара шкапа! Треба було залишити тебе там, де ти був». Обмін люб’язностями: «Мізерний!» — «Шалена баба!» — «Зануда!» — «Старе луб’я!»
І таке інше. З незначного приводу.
Вони спілкувалися між собою лише у скандальній манері. Шляхетний тон зберігався тільки для чужих. Звичка така сильна, що, коли мій батько намагався висловлюватися як належить у присутності чужих людей, він забороняв мені лізти на купу каміння різким тоном, із акцентом та лайками нормандця, руйнуючи те добре враження, яке він намагався справити. Він так і не навчився висловлювати своє незадоволення мною в коректній формі.
Ввічливість між дитиною та батьками залишалася для мене тривалий час таємницею. Мені знадобилися роки, щоб «зрозуміти» зовнішню люб’язність, яку добре виховані люди виявляли навіть у простому «добридень». Мені було незручно, я не заслуговувала такої уваги та поваги, я гадала, що вони це роблять через надзвичайну симпатію до мене. Але пізніше я помітила, що всі питання ставляться з квапливим інтересом, ці посмішки не мали більшого значення, ніж їсти з закритим ротом чи сякатися потай.
У міру того як деталі такої поведінки відкривалися для мене, я почала зневажати ці ввічливі жести, тому що відкрила для себе їхню незначущість. Лише принизливі спогади змушували мене коритись їм. Я прогиналася під світ, у якому жила, який намагався змусити вас забути спогади нижчого світу, ніби це був поганий смак.
Коли я виконувала свої завдання за столом на кухні ввечері, він гортав мої підручники, особливо полюбляв історію, географію та природознавство. Йому подобалося, коли я задавала йому каверзні запитання. Одного разу він наказав мені продиктувати йому текст, аби довести, що пише грамотно. Та він ніколи не пам’ятав, у якому я класі, він говорив: «Вона у мадемуазель Антель». Школа, релігійний заклад, обраний для мене матір’ю, були для нього чимось жахливим, що, мов країна Ліліпутів із «Мандрів Гуллівера», поширювалось наді мною, щоб виховати мої манери, жести: «Це гарно! Якби ж твоя вчителька могла тебе побачити!» чи «Я піду до твоєї вчительки, вона змусить тебе бути слухняною!».