Він завжди казав твоя школа та чітко вимовляв пан-сі-о-нат, дорога Се-ер (прізвище директриси), з таким виразом, ніби звичайна вимова цих слів припускала деяку фамільярність, на яку він не мав права. Він відмовлявся відвідувати шкільні свята, навіть тоді, коли я брала в них участь. Моя мати обурювалася: «Немає причини, щоб ти туди не йшов». Він: «Але ж ти добре знаєш, що я не прихильник усього такого».
Часто серйозно, навіть трагічно: «Добре слухай у школі!» Страх, аби подарунок долі, мої відмінні оцінки, зненацька не припинилися. Кожний вдало виконаний твір, пізніше складений іспит, надія, сподівання, що я буду кращою за нього.
У який момент ця мрія посіла місце його власної мрії, про яку він одного разу згадав, тримати красиве кафе в центрі міста, із терасою, яке будуть відвідувати перехожі клієнти, з апаратом для приготування кави на прилавку. Грошей бракувало, страх вкладати ще більше грошей, покірність долі. Але що ви хотіли?
Він тепер перебував у світі, поділеному на два табори для невеликого комерсанта. З одного боку добрі люди, що купували товар у нього, та лихі, яких була більшість, які відвідували великі магазини реконструюваного центру міста. Останніх підозрювали у змові з органами державної влади, які бажали нашої смерті на користь великих. Поділ був навіть серед постійних клієнтів, добрі приходили купувати все до нашої крамнині, погані приходили за єдиною пляшкою олії, яку вони забули купити у великому магазині в місті. Але батьки звикли до зрад, побоювалися, що й добрих переманять. Світ об’єднувався в союзи. Ненависть та раболіпство, ненависть до раболіпства. У ньому надія всіх торговельників бути єдиним у місті, хто продає свій товар. Йому доводилося йти по хліб за кілометр від дому тільки тому, що сусід булочник нічого у нас не купував.
Він голосував за Пужад, без особливого переконання та «крику».
Але він не був нещасним. Прохолода в залі кафе, музика радіо, постійні відвідувачі з семи ранку до дев’ятої вечора, ритуальні фрази, запитання та відповіді: «Добридень всім — Добридень вам», балачки, дощ, хвороби, смерті, наймання людей, посуха. Констатація фактів, пісні, які чергувались із очевидністю, і, щоб розвеселити, старі жарти. Вичищені попільнички, протертий губкою стіл, ганчірка на стільці.
Заміняв матір у бакалії без особливого бажання, надаючи перевагу життю та праці в кафе чи, можливо, праці у садку та реконструкціям будинку. Запах квітучої бирючини наприкінці весни, виразний гавкіт собак у листопаді, шум поїзду, перші ознаки похолодання, без сумніву, все те, що показує світові, який керує, домінує, пише в газетах: «ці люди все ж таки щасливі».
По неділях вмивання та миття, меса, партія в доміно чи прогулянки на машині після обіду. По понеділках викидання сміття, по середах посиденьки мандрівників за чаркою, у четвер закупки і т. ін. Влітку вони зачиняли крамницю на цілий день, аби відвідати друзів, працівника на залізниці, в інший день вони приєднувалися до паломництва до Лізьє. Зранку візит до Кармель, діорама, собор, ресторан. Після обіду Біссоне та Трувіль-Довіль. Він замочив ноги, підкотив штани, мати трохи підібрала свою спідницю. Пізніше вони залишили ці звички, бо це більше не було в моді.
Щонеділі балували себе смачними стравами.
Відтепер однакове життя для нього. Але впевненість, що неможливо бути щасливішими, ніж вони були.
Тієї неділі він влаштував собі сієсту. Біля вікна на горищі. Він тримав у руці книжку, яку збирався покласти в ящик, що дістався нам від морського офіцера. Побачивши мене у дворі, він засміявся, це була непристойна книжка.
Я на фотокартці, сама, надворі, праворуч від мене сарай, новий, прибудований до старого. Без сумніву, в мене ще не було виховане почуття естетики. Але я вже вміла подати себе: стояти у півоберта, щоб пом’якшити лінію стегон у прямій спідниці, виставити вперед груди, пасмо волосся на чолі. Я посміхалася, щоб надати виразу м’якості. Мені шістнадцять. Внизу тінь мого батька, що фотографував мене.
Я вчилася, слухала платівки, читала, завжди у своїй кімнаті. Я виходила звідти хіба що сісти до столу. Ми їли не розмовляючи. Я ніколи не сміялася вдома. Але бувала «іронічною». Це був час, коли все, що мені подобалося, не сприймалося вдома. Потроху я увійшла у світ маленьких буржуа, відвідувала вечірки, де єдиною умовою, але, як виявилося, найважчою, було не бути дурною. Все, що ніколи не здавалося мені селюцтвом, Луї Мар’яно, романи Марі-Анн Дісмаре, Даніель Ґрей, помада та ляльки, виграні на ярмарку, що прикрашали моє ліжко своїми гарними сукнями у блискітках. Навіть ідеї мого оточення здавалися мені смішними, забобони, наприклад, «поліція нам допоможе» чи «гарний чоловік гарно працює». Всесвіт перевернувся для мене.