Незабаром машина похоронного бюро рушила в Івето, у Нормандію, де мою матір мали поховати поруч із моїм батьком.
Я зі своїми синами поїхала туди на своєму автомобілі. Усю дорогу йшов дощ і дув поривчастий вітер. Хлопці розпитували мене про месу, бо вони ніколи раніше не були присутні на такій церемонії і не знали, як поводитись.
В Івето родина зібралася біля входу на цвинтар. Аби не стояти мовчки, спостерігаючи, як ми наближаємось, одна з моїх кузин гукнула мені здалеку: «Як тобі погода у листопаді!» Всі разом ми рушили до могили моєї матері. Вона була відкрита, землі було накидано збоку жовтим пагорбом. Принесли труну моєї матері. Коли труну прилаштували на мотузках над ямою, мене наблизили, щоб я побачила, як вона сковзає вздовж стін траншеї. Гробар із лопатою чекав за декілька метрів. Він був у синьому, берет і черевики мав фіолетові. У мене виникло бажання заговорити з ним і дати йому сто франків, які, можливо, він проп’є, але це було неважливо, навпаки, це була остання людина, що подбає про мою матір, укриваючи її землею всю другу половину дня, і мені хотілося, щоб він робив це із задоволенням.
Моя родина не захотіла, щоб я виїхала не попоївши. Сестра моєї матері передбачила поминальну вечерю в ресторані. Я залишилася, мені здавалося, що це ще одна справа, яку я могла для неї зробити. Обслуговування було млявим, ми говорили про роботу, про дітей, кілька разів про мою матір. Мені казали: «Добре, що вона не прожила в такому стані багато років». Для всіх було краще, що вона померла. Це всього лише вислів, упевненість, яку я не розуміла. Я повернулася в паризький регіон увечері. Дійсно все було скінчено.
Наступного тижня траплялося, що я починала плакати, сама не знаючи чому. Прокидаючись я розуміла, що моя мати померла. Я погано відходила від важких снів, яких зовсім не пам’ятала, крім того, що вона там була присутня, але мертва. Я нічого не могла робити, не виходила з будинку навіть для того, щоб зробити насущні справи, зробити покупки, приготувати їжу, віднести білизну до пральні. Часто я забувала, в якому порядку що потрібно робити, я стояла перед чищеними овочами, не розуміючи, що треба робити далі, і, тільки зробивши над собою зусилля, розуміла, що їх потрібно помити. Я не могла читати. Якось я зійшла сходами в підвал, там стояла валіза моєї матері, де були її портмоне, літня сумка, шийні хустки. Я знесилено стояла перед розкритою валізою. Але гірш за все мені було на вулиці, у місті. Я їхала автомобілем і раптом подумала: «Адже вона вже ніде не зможе побувати». Я більше не розуміла звичну поведінку людей, і увага, з якою вони вибирали той або інший шматок м’яса в м’ясній крамниці, викликала у мене відразу.
Поступово цей стан почав минати. Дощова і холодна погода, як на початку того місяця, коли моя мати була ще жива, була мені приємною. І моменти порожнечі, щораз, коли я казала собі «вже не варто…» або «мені більше не потрібно…» (зробити для неї то одне, то інше). Основна думка: це перша весна, яку вона не побачить. (Можна відчути силу звичайних фраз, навіть кліше.)
Завтра буде три тижні, як її поховали. Тільки позавчора я спромоглася подолати страх і вивести вгорі на білому аркуші паперу початок книги, ні, скоріше початок листа комусь, «моя мати померла». Я також змогла подивитись її фотографії. На одній, на березі Сени, вона сиділа, склавши руки. Чорно-біле фото, але я так і бачила її руде волосся, полиски її костюма з чорної альпаки.
Я збиралася продовжити лист про мою матір. Вона була єдиною жінкою, яка дійсно щось для мене значила, та от уже два роки, як вона стала несамовитою. Можливо, мені краще було б почекати, поки течія мого життя віднесе її хворобу й смерть, як це було з іншими подіями, смерть мого батька, розставання з чоловіком, потрібно було збільшити часову відстань, що полегшує аналізувати спогади. Але в той момент я не здатна була робити чогось іншого.
Для мене це непросте завдання. Як на мене, у мами не було історії. Вона завжди була тут. Мій перший порив, коли я заговорюю про неї, — це помістити її в образ без прив’язки до часу: «вона була запальна», «це жінка, в руках якої все горіло», у пам’яті безладно виникають сцени з її участю. При згадці про неї в моїй уяві виник образ жінки, яку я побачила через кілька днів уві сні, я знову бачила її живою, жінку без певного віку, у напруженій обстановці, схожій на фільм жахів. Я бажала б зрозуміти жінку, що існувала поза мною, реальну жінку, що народилася в сільському кварталі маленького містечка в Нормандії і померла у відділенні геріатрії в лікарні паризького округу. Те, що я сподіваюся написати, безумовно перебуває на стику сімейних спогадів і суспільних думок, на стику легенди й історії. Мій задум має скоріше літературний характер, тому іцо йдеться про те, щоб пошукати правду про мою матір і досягти цього, можливо, тільки за допомогою слів. (Тобто ні фотографії, ні мої спогади, ні свідчення сім’ї не можуть надати цієї правди.) Але я бажаю залишитись у певному сенсі й поза літературою.