Івето — це холодне місто, побудоване на плато, яке обвівають вітри, між Руаном та Гавром. На початку сторіччя воно було торговельним й адміністративним центром сільськогосподарського регіону, ним керували великі власники. Мій дідусь, візник на фермі, моя бабуся, ткаля вдома, оселилися тут через декілька років після одруження. Обоє були уродженцями сусіднього селища, за три кілометри від Івето. Вони орендували маленький низький будиночок із двором, з одного боку якого проходила залізниця, а периферія була в сільській зоні з неясними межами, десь між останніми привокзальними кафе і першими полями рапсу. Моя мати народилася там, 1906 року, четвертою з шести дітей. (Вона з гордістю казала: «Я народилася не в селі».)
Четверо із шести дітей за все життя так і не залишили Івето, моя мама провела там три чверті свого життя. Вони наблизилися до центру, але ніколи там не мешкали. «Виходили в місто», на месу, купити м’яса, відправити пошту. Нині моя кузина має житло в центрі, на перехресті вулиці Національ, 15, де вдень і вночі їздять вантажні машини. Вона дає снодійне своєму коту, в такий спосіб заважаючи йому виходити на вулицю, щоб його не задавила машина. Квартал, де моя мати провела своє дитинство, тепер має попит серед багатих людей завдяки спокійній атмосфері та стародавнім будинкам.
Моя бабуся диктувала правила і стежила за «дресируванням» своїх дітей за допомогою крику та ляпасів. Вона цілком віддавалася роботі, була в цьому невибаглива, їй не потрібно було ніякого відпочинку, окрім паузи для читання фейлетонів. Вона вміла складати листи і, здобувши диплом у кантоні, могла б стати вчителькою початкової школи. Але батьки не дозволили їй виїхати із села. Вони були впевнені, що розлука з родиною — це джерело нещасть. (Нормандською мовою «честолюбство» означає біль розлуки, навіть собака може вмерти від честолюбства.) Щоб зрозуміти цю історію, про яку я чула в одинадцять років, довелося пригадати всі фрази, що починались зі слів «у наш час»: у наш час до школи не ходили, як тепер, у наш час слухалися батьків і т. ін.
Вона добре господарювала, вкладаючи мінімум грошей, їй удавалося нагодувати й одягти всю родину, на месі вишикувати у ряд своїх дітей без єдиної плями та дірочки на одягу і, зрештою, наблизитися до почуття власного гідності, що давало змогу існувати, не почуваючись селючкою. Вона перелицьовувала комірці та манжети сорочок, аби вони носилися вдвічі довше. Вона зберігала все, пінку з молока, черствий хліб, аби робити тістечка, золу для прання, жар погаслої печі, щоб сушити сливи або ганчірки, воду після ранкового вмивання для миття рук протягом дня. Вона знала всі хитрощі, що ними користуються в бідності. Ці знання, передані від матері до дочки протягом століть, зупинилися на мені, я стала тільки їхньою хранителькою.
Мій дід, дужий і добрий чоловік, помер у п’ятдесят років після нападу стенокардії. Моїй матері було тоді тринадцять років, вона обожнювала батька. Ставши вдовою, моя бабуся стала ще більш різкою, завжди була насторожі. (Дві речі, якими вона лякала: хлопців — в’язницею, дівчат — позашлюбною дитиною.) Коли ткання вдома перестало мати попит, вона почала прати білизну, прибирала в конторах.
Кінець свого життя вона прожила зі своєю молодшою донькою та зятем, у бараках без електрики, в колишній їдальні сусіднього заводу, біля залізниці. Ми з моєю мамою відвідували її по неділях. Це була маленька повна жінка, вона жваво рухалася, незважаючи на те що від народження одна її нога була коротша за другу. Вона читала романи, розмовляла дуже мало, але була різкою, любила випити горілки, яку вона змішувала із залишками кави в чашці. Вона померла 1952 року.
Дитинство моєї матері можна описати так: невтоленний голод. Вона гризла скоринку хліба, повертаючись із булочної. «Я буду сита морем і рибою до двадцяти п’яти років!»,
спільна кімната для всіх дітей, ліжко доводилося ділити із сестрою, переживаючи напади сомнамбулізму, коли вона ходила у дворі, сонна, але з розплющеними очима,