А зараз я пишу про матір, щоб у свою чергу в такий спосіб відродити її на світ.
Минули два місяці, як я написала на аркуші паперу: «Моя мати померла в понеділок, сьомого квітня». Відтепер я можу сприймати і навіть читати цю фразу, відчуваючи ті емоції, якби цю фразу мовили про когось іншого. Але я ще не можу повернутися в той квартал, де перебуває лікарня і притулок, не можу згадувати подробиці останнього дня, коли вона була ще жива і які я вже забула. Спочатку мені здавалося, що я швидко напишу книжку. Насправді я багато часу витратила на обмірковування, в якому порядку я викладатиму події, яким буде розташування слів, начебто існує ідеальний порядок слів, здатний донести правду про мою матір, — але я не знаю, в чому вона полягає, — і більше нічого в той момент не мало для мене значення.
Підсумок: вона поїхала із сусідами на Ніор, спала на складах зерна, пила «місцеві вина», потім сама повернулася на велосипеді, минаючи німецькі застави, щоб через місяць народити дитину вдома. Вона не відчувала ніякого страху і повернулася така брудна, що мій батько ледве впізнав її.
Під час окупації жителі Валє тіснилися навколо бакалії в надії на продовольче постачання. Вона намагалася нагодувати всіх, особливо багатодітні родини, у неї було бажання бути корисною. Під час бомбардувань вона не хотіла йти в бомбосховище на схилі пагорба, воліла «померти вдома».
Після полудня, після двох сигналів тривоги, вона прогулювалася, везучи мене в дитячій колясці. Це були часи, коли люди легко заводили дружбу, вона примикала до молодих розважливих жінок, що сиділи на лавах у громадському парку, які плели, спостерігаючи за дітьми в пісочниці, у той час як мій батько доглядав за порожнім кіоском. У Лілєбон увійшли англійці та американці. Через Валє просувалися танки, розкидаючи шоколадні цукерки і пакетики з помаранчевим порошком, які люди підбирали в пилюці, щовечора кафе було повне солдатів, кілька разів були великі бійки, але також відзначали свята, навчилися говорити shit for you. Пізніше вона розповідала про воєнні роки як про роман, як про велику пригоду в її житті. (Вона так любила «Звіяні вітром».) Можливо, у загальному нещасті невелика пауза в боротьбі за її благополуччя була вже марною.
Моя мати на той час була гарною жінкою, вона фарбувала волосся в рудий колір. У неї був гучний голос, вона часто кричала, у її тоні часто чулися грізні інтонації. Вона також багато сміялася, реготала, показуючи всі зуби та ясна. Коли прасувала білизну, вона наспівувала «Коли цвітуть вишні», «Рікіта, гарна квітка Джави», вона носила тюрбан, сукню в широку синю смужку, іншу бежеву, м’яку і гофровану. Вона пудрилася пушком перед дзеркалом над раковиною, фарбувала губи помадою, починаючи із центра губ, користувалася парфумами. Щоб застебнути свій корсет, вона відверталася до стіни. Перехрещені шнурівки, які вона зав’язувала внизу на вузол і бант, перетягали її шкіру. У мене не було нічого від її фігури. Я думала, що, можливо, я буду на неї схожа, як стану дорослішою.
Пам'ятаю, як якось у неділю родина улаштувала пікнік на схилі біля лісу. Спогади перебування серед них зводяться до спогадів про гамір, купи тіл, тривалий сміх. Повертаючись додому, ми потрапили під бомбування, я сиділа на рамі батькового велосипеда, а мати спускалася на своєму поперед нас, сидячи випрямившись на сидінні, що встромилось їй у сідниці. Я злякалася снарядів і того, що моя мати може загинути. Мені здається, що ми, батько і я, ми були закохані в неї.
1945 року вони виїхали з Валє, де я постійно кашляла і не могла позбутися кашлю через постійні тумани. Ми повернулися в Івето. Існувати в повоєнні роки було складніше, ніж у воєнні. Тривала недостача продовольства, розбагатіти можна було, тільки «торгуючи на чорному ринку». Чекаючи поліпшення економічного стану, я гуляла з мамою в центрі зруйнованого міста серед сміття, вона водила мене молитися в каплицю, розташовану в театральному залі, бо церква була спалена. Мій батько зашпаровував діри, наслідки бомбардувань, ми займали дві кімнати без електрики, де стояли поламані меблі, виставлені в ряд уздовж стін.