Своє прагнення до пізнання вона продовжила через мене. Вечорами, за столом, вона просила мене розповісти їй про школу, про те, що ми вивчали, про викладачів. Вона із задоволенням вживала мої вислови, «перерва», «твір» або «фізкультура». Їй здавалося нормальним, якщо я «поправляла» її, коли вона мовила слова «неправильно». Вона більше не запитувала мене, чи хочу я «поснідати», а казала «покуштувати». Ми їздили з нею до Руана, дивитись історичні пам’ятки і відвідувати музеї, у Вілєк’є ми провідували могили сімейства Гюго. Завжди готова до пізнання й споглядання, вона читала ті ж книжки, що читала я, які мені рекомендували в бібліотеці. Але погортавши «Лє ерісон» («їжака»), що його забув якийсь клієнт, вона розсміялась: «Іноді читають таку дурню!» (Приходячи зі мною в музей, можливо, вона відчувала не стільки потяг до знань, розглядаючи всі ці єгипетські вази, скільки гордість за те, що привчала мене до знань і гарного смаку, властивому освіченим людям.) Статуї соборів, Діккенс і Доде замість знехтуваної газети «Конфіданс», без сумніву, це було перевагою скоріше для мене і мого майбутнього, ніж для неї.
Я шанувала матір більше, ніж батька, тому що вона здавалася більш близькою мені, ніж він, ніж шкільні вчителі та викладачі. В неї було все, що було в школі, авторитет, бажання та честолюбство. У нас із нею були спільні погляди на літературу, поезію, котру я їй декламувала, тістечка в чайній Руана, де не було місця моєму батькові. З ним ми ходили на ярмарок, у цирк, на фільми Фернанделя, він учив мене кататися на велосипеді, розрізняти овочі в саду. З ним я розважалася, з нею я «вела бесіди». Із двох саме вона була головою, вона була законом.
Найбільш вимучені образи матері мають місце ближче до її п’ятдесяти років. Усе ще жвава і сильна, щедра, волосся пофарбоване у світлий або рудий колір, але на обличчі часто незадоволений вираз, коли їй не потрібно було посміхатися клієнтам. Вона зривалася, роблячи слабкі зауваження, щоб вичерпати гнів проти умов життя (дрібну торгівлю у кварталі витиснули нові магазини в реконструйованому центрі міста), сварки із братами та сестрами. Після смерті моєї бабусі вона тривалий час ходила в жалобі й набула звички відвідувати меси серед тижня. Вона втратила щось «романтичне».
1952 рік. Літо, їй було сорок шість. Ми виїхали на машині провести день в Етрета. Вона піднімалася на стрімчак, продираючись крізь високу траву, у своїй синій крепдешиновій сукні у велику квітку, нею вона чіплялася за скелі, а жалобний костюм вона надягла перед від’їздом для мешканців кварталу. Вона піднялася за мною захекано на вершину, її напудрене обличчя тепер блищало від поту. От уже два місяці як припинились її місячні.
У підлітковому віці я віддалилася від неї, і між нами почалося протистояння.
У часи, коли вона була молодою, питання жіночої волі навіть не виникали, хіба що обговорювалися в негативному світлі, воля означала погибель. Про сексуальність говорилося тільки як про щось непристойне і заборонене для «молодих вух» або висловлювалася громадська думка про гарну або погану поведінку. Вона ніколи мені нічого не казала з цього приводу, а я не насмілювалася запитати, тому що навіть цікавість на цю тему розцінювалася як порок. З жахом я сприйняла момент, коли в мене почалися місячні, я вперше вимовила перед нею це слово, а вона, почервонівши, простягнула мені прокладку, не пояснивши мені, як нею користуватися.
Їй не подобалося спостерігати, як я дорослішаю, коли вона бачила мене роздягненою, здавалося, моє тіло викликає в неї відразу. Без сумніву, груди, округлість стегон означали загрозу, що я забуду про навчання і буду думати тільки про хлопчиків. Вона намагалася зберегти в мені дитину, говорячи, що мені тринадцять за тиждень до мого чотирнадцятиліття, змушувала мене носити плісировані спідниці, короткі шкарпетки і туфлі без підборів. До вісімнадцяти років усі наші сварки оберталися навколо заборони вийти погуляти, вибору одягу (її постійні докори, що я виходжу на вулицю напівроздягнена, мені потрібно «тепліше вдягатися»). Вона шаленіла, споглядаючи мене: «Ти ВСЕ-ТАКИ не вийдеш на вулицю в такому вигляді» (у цій сукні, з такою зачіскою і т. д.), хоча на мій погляд усе було нормально. Ми обидві знали, за які доводи тримаємося: вона — за моє бажання подобатися хлопчикам, я — за її настирливу ідею, що я «накличу на себе лихо», тобто пересплю невідомо з ким і завагітнію.