Іноді мені здавалося, що я залишуся байдужою до її смерті.
Упродовж написання книги мені пригадується то «гарна», то «погана» мати. Щоб уникнути цього вагання між поганими і гарними спогадами із найглибшого мого дитинства, я намагаюсь абстрагуватися та описувати все, начебто мова йде про чиюсь, чужу матір, і не про мене, а про іншу дівчинку. Я намагаюся писати якомога нейтральніш, але деякі її вислови та ідеї («ти накличеш на себе лихо!», «відмова від тіла й сексуальності», наприклад) не дають мені писати від імені інших, абстрактних осіб. У моменти таких спогадів я почуваю ту ж зневіру, що й у шістнадцять років, і порівнюю свою матір із тими африканськими жінками, що тримають руки своєї дочки за спиною, в той час як баба відрізає їй клітор.
Вона перестала бути для мене прикладом. Мені подобалися жіночні образи з «Еко де ля Мод», яким відповідали мами моїх однокласниць — буржуа з пансіону: стрункі, стримані, що вміють смачно готувати й називають своїх дочок «дорогенька». Мені здавалося, що моя мати занадто яскрава. Я відводила погляд, коли вона намагалася відкоркувати пляшку, тримаючи її між ніг. Чим частіше я помічала, що я на неї дуже схожа, тим більше соромилась її різких манер у розмові та поведінці. Я робила їй зауваження, намагалася не з’являтися з нею в людних місцях. І зрозуміла, що між бажанням бути освіченою людиною і бути нею лежить прірва. Моїй матері необхідно було пошукати в словнику, щоб сказати, хто такий Ван Гог, їй відомі тільки імена великих письменників. Вона не знала перебігу моїх занять. Я її занадто любила, щоб ображатися на неї за це, так само як і на мого батька за те, що він не міг мене супроводжувати скрізь, залишивши сам на сам зі школою, із друзями в бібліотеці, спорядивши тільки багажем свого нетерпіння та підозри — «хоч ким би і де б ти була, ти мусиш старанно вчитися…»
Ми звертались одна до одної різким тоном за будь-яких обставин. Я відмовлялася мовчки приймати її спроби відродити колишню співдружність («мамі можна все розповісти»), неможливу відтепер: якщо я розповідала їй про щось, що не мало відношення до навчання (подорожі, спорт, вечірки), або ми обговорювали політику (війну в Алжирі), спочатку вона слухала мене з інтересом, а потім різко переривала — «досить забивати собі голову дурницями, подумай про школу».
Я перестала боятися не додержувати правил пристойності, релігійних звичаїв, почала нехтувати гроші. Я переписувала поеми Рембо і Превера на обкладинку зошитів, я наклеювала фото Джеймса Діна, я слухала «Недобру славу» Брасанса, я нудьгувала. Я переживала революцію підлітка в романтичному ключі, начебто мої батьки були буржуа.
Я перейнялася думками невизнаних майстрів. Для моєї матері «повстати» означало тільки відмовитися від бідності, а для цього необхідно працювати, заробляти гроші та стати не гіршою за інших. Звідси докори й гіркота, що я її більше не розумію, так само як вона не розуміла мою поведінку: «Якби тобі довелося працювати на заводі з дванадцяти років, ти б не була такою. Ти не цінуєш свого благополуччя». А також часті гнівні випади в мій бік: «У пансіоні все гаразд, а це коштує також дорого, як і все інше».
Подеколи я перетворювалася для неї на класового ворога.
Я мріяла поїхати з дому. Вона погодилася відпустити мене до ліцею в Руані, потім у Лондон. Вона готова була піти на будь-які жертви, аби тільки моє життя склалося більш щасливо, ніж її, навіть якщо для цього необхідно було розлучитися. Позбувшись її догляду, я поринула в усе те, що вона мені забороняла, я об’їдалася солодощами, потім тижнями нічого не їла, довівши себе до непритомності, так починалося моє вільне життя. Я забула наші конфлікти. Я вчилася на філологічному факультеті, я малювала собі її облагороджений образ, без крику, без різкості. Я була впевнена в її любові й у цій несправедливості: вона подавала картоплю та молоко з ранку до вечора, щоб у мене була можливість сидіти за цією партою та слухати лекції про Платона.
Я була рада знову її побачити, але вона за мною не сумувала. Я поверталася до неї, коли була нещасна в любові, але про це не могла їй розповісти, навіть тепер, коли вона часто пошепки довіряла мені чужі таємниці про тривалі зустрічі або передчасні пологи якоїсь жінки: було зрозуміло, що в моєму віці вже можна розмовляти про такі речі, та вважалося, що мене це ніколи не торкнеться.
Коли я приїздила, вона стояла за прилавком. Відвідувачі оберталися. Вона трохи червоніла й усміхалася. Ми обіймалися на кухні, як тільки виходив останній клієнт. Питання про дорогу, навчання та «дай мені свої речі, я виперу», «я зберегла всі газети із часу твого від’їзду». Між нами була та ввічливість, майже боязкість людей, які не живуть разом. Протягом довгих років нас зв’язували тільки мої повернення.