З нею почали траплятися непорозуміння. Вона стояла на пероні й чекала поїзда, який уже пішов. Як тільки вона збиралася піти за покупками, виявлялося, що всі магазини вже зачинені. Її ключі постійно губилися. Громадські організації посилали їй товар, який вона не замовляла. Вона стала агресивною стосовно родини з Івето, обвинувачуючи їх у надмірній допитливості про її гроші, вона не бажала більше їх відвідувати. Одного разу вона сказала мені по телефону: «Мені набридло жити самотньо в цьому борделі». Здавалося, вона чинила опір таким поганим ознакам.
Липень 83-го був дуже спекотним навіть у Нормандії. Вона нічого не їла і нічого не пила, була впевнена, що буде сита, приймаючи ліки. Вона зомліла на сонці, і її відвезли в медсанчастину при богадільні. Через кілька днів після гарного харчування та відновлення гідробалансу вона почувалася добре і попросила відправити її додому: «Інакше я викинуся з вікна», — сказала вона. За словами доктора, не можна було залишати її саму. Він порадив помістити її в пансіонат для старих. Я відкинула цю ідею.
На початку вересня я приїхала за нею на машині, щоб забрати її додому. Я розійшлась із чоловіком і мешкала із синами. Всю дорогу я думала: «Тепер я буду доглядати за нею» (як колись думала: «Коли я буду дорослою, я буду подорожувати з нею, ми підемо до Лувру» і т. ін.). Було дуже тепло. Вона спокійно сиділа в машині на передньому сидінні, тримаючи на колінах свою сумку. Як завжди, ми розмовляли про дітей, про їхнє навчання, про мою роботу. Вона весело розповідала історії про своїх сусідок по кімнаті, навіть робила дивні зауваження із приводу однієї з них: «Погане дівчисько, ну постривай у мене». Це останнє, що я пам’ятаю про нормальний стан моєї матері.
Її історія, де вона мала своє місце в цьому світі, закінчилась. Її розум потьмарився. Такий вид старечого слабоумства лікарі називають хворобою Альцгеймера. Уже кілька днів мені все важче писати книжку, можливо, тому, що я не хотіла б ніколи дійти до цього моменту. Проте я знаю, що не зможу жити, не об’єднавши в цій книжці образ душевнохворої жінки, якою вона стала, і образ тієї сильної та яскравої особистості, якою вона була.
Вона блукала в будинку і часто гнівно запитувала мене, як їй пройти до своєї кімнати. Вона губила свої речі (при цьому вона казала: «Я навіть не доторкалася до…») і потім знаходила їх, не вірячи, що сама їх туди поклала. Вона вимагала, щоб їй дозволили шити, прасувати білизну, чистити овочі, але кожне заняття її швидко стомлювало і дратувало. Вона почала жити в постійному нетерпінні: подивитися телевізор, пообідати, вийти в садочок; одне бажання змінювалося іншим, але нічого не приносило їй задоволення. Після обіду вона, як і колись, улаштовувалася за столом у вітальні зі своїм блокнотом і записником. Але через годину рвала початі листи, бо не могла закінчити їх. Якось у листопаді вона написала: «Дорога Полєт, темрява не покидає мене».
Потім вона забула порядок і хід дії речей. Вона більше не пам’ятала, як потрібно розставляти склянки й тарілки на столі, як гасити світло в кімнаті (вона ставала на стілець і намагалася викрутити лампочку).
Вона вдягала ношені спідниці та штопані панчохи, які не дозволяла зняти із себе: «Це ти в нас така багата, що можеш усе викидати». У неї не залишилося ніяких почуттів, крім гніву та образи. У будь-якій фразі вона відчувала погрозу. Її пригнічувала будь-яка гостра потреба: купити лак для волосся, щоб трималась її зачіска, знати, в який день прийде лікар, скільки грошей залишилося на її ощадній книжці. Іноді фальшива грайливість, сміх невлад, ніби вона не хвора.
Вона перестала розуміти, що читала. Вона перегортала сторінку за сторінкою у пошуках місця, де зупинилася. Вона спустошувала свою шафу, розкладала на ліжку свої сукні, сувеніри та складала їх на інші полиці, починаючи все спочатку наступного дня, начебто їй не вдавалося розкласти все в ідеальному порядку. Якось у січні в суботу, після обіду, вона звалила в купу половину своїх речей і розіпхала їх по кульках, до яких пришила мотузки, щоб можна було їх зав’язати. Якщо вона не займалася такою справою, то сиділа на стільці у вітальні зі схрещеними руками, дивлячись перед собою. Нічого не могло зробити її щасливою.