— Я себто?.. — перепитав професор і раптом задумався. — Так, мабуть, що німець… — сказав він.
— Ви по-російському здорово говорите, — зауважив Бездомний.
— О, я взагалі поліглот і знаю силу-силенну мов, — відповів професор.
— А хто ви за фахом? — запитав Берліоз.
— Я — фахівець з чорної магії.
«Оттакої!..» — шибонуло в голову Михайлові Олександровичу.
— І… і з цього фаху вас запрошено сюди? — затнувшись, поспитав він.
— Так, з цього фаху й запрошено, — підтвердив професор і пояснив: — Тут у державній бібліотеці виявлено рукописи — оригінали чорнокнижника Герберта Аврилакського, десятого сторіччя. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я — єдиний на весь світ фахівець.
— А-а! Ви — історик? — з великою полегкістю та повагою спитав Берліоз.
— Я — історик, — підтвердив учений і докинув ні сіло ні впало: — Сьогодні ввечері на Патріарших буде цікава історія!
І знову вкрай здивувалися і редактор і поет, а професор поманив їх до себе і, коли вони нахилилися ближче, прошепотів:
— Майте на увазі, що Ісус таки існував.
— Бачите, професоре, — силувано посміхнувшись, озвався Берліоз, — ми поважаємо ваші великі знання, але самі в цьому питанні дотримуємося іншого погляду.
— А ніяких поглядів і не треба! — відповів чудний професор, — просто він існував, і квит.
— Але ж потрібен який-небудь доказ… — почав Берліоз.
— І доказів жодних не потрібно, — відповів професор і заговорив стишено, при цьому його акцент чомусь зник: — Усе просто: у білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана…
Розділ 2
ПОНТІЙ ПІЛАТ
У білому плащі з кривавим підбоєм, по-кавалерійському шаркаючи ногами, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома половинами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат.
Найбільше на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, і все тепер віщувало недобрий день, бо запах цей почав переслідувати прокуратора ще з досвіту. Прокураторові здавалося, що трояндовий дух точать кипариси й пальми в саду, що до запаху шкіряного обладунку та поту від конвою домішується клятий трояндовий струмінь. Від флігелів у затиллі палацу, де розташувалася перша когорта Дванадцятого Блискавичного легіону, що прибула з прокуратором до Єршалаїма, заносило димком у колонаду через горішню ділянку саду, і до гіркуватого диму, який свідчив про те, що кашовари в кентуріях почали готувати обід, домішувавсь усе той самий масний трояндовий дух.
«О боги… боги, за що ви караєте мене?.. Так, без сумніву, це вона, знову вона, нездоланна, страшна хвороба… гемікранія, через яку болить півголови… від неї немає ліків, немає жодного рятунку… спробую не рухати головою…»
На мозаїчній підлозі біля водограю вже було наготоване крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простяг руку вбік. Секретар шанобливо поклав у цю руку клапоть пергаменту. Не стримавши болісної гримаси, прокуратор скоса пробіг очима написане, повернув пергамент секретареві й через силу проказав:
— Підслідний з Галілеї? А до тетрарха справу посилали?
— Так, прокураторе, — відповів секретар.
— І що ж він?
— Він відмовився дати висновок у цій справі й смертний вирок Синедріону надіслав вам на затвердження, — пояснив секретар.
Прокуратор сіпнув щокою і сказав тихо:
— Приведіть обвинуваченого.
Ту ж мить з ділянки саду під колони на балкон два легіонери ввели і поставили перед кріслом прокуратора чоловіка років двадцяти семи. Чоловік цей мав на собі старенький і роздертий блакитний хітон. Голова його була покрита білою пов’язкою з ремінцем округ лоба, а руки зв’язані за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, у кутику рота — садно із запеченою кров’ю. Приведений з тривожною допитливістю дивився на прокуратора.
Той помовчав, а потім тихо спитав по-арамейському:
— То це ти підбивав народ зруйнувати єршалаїмський храм?
Прокуратор при цьому сидів, мов кам’яний, і лише губи його ворушилися ледь-ледь, коли він вимовляв слова; Він був мов кам’яний, бо остерігався хитнути головою, що горіла пекельним болем.
Чоловік зі зв’язаними руками трохи подався/ вперед і заговорив:
— Чоловіче добрий! Повір мені…
Але прокуратор, так само не ворухнувшись і анітрохи не підвищивши голосу, тут-таки урвав його мову:
— Це мене ти називаєш добрим чоловіком? Ти помиляєшся. В Єршалаїмі всі пошепки кажуть про мене, що я люте страховисько, і це чиста правда. — І так само розмірено додав: — Кентуріона Щуролупа до мене.