— Гори, гори, старе життя!
— Гори, страждання! — кричала Марґарита.
Кімната вже гойдалася в багряних стовпах, і разом з димом вибігли через двері троє, піднялися кам’яними сходами вгору і опинились у дворі. Насамперед побачили вони там кухарку забудовника, що сиділа на землі, довкола неї валялася розсипана картопля й кілька пучків цибулі. Стан куховарки був зрозумілий. Троє чорних коней хропли коло сарая, здригалися, збивали копитами землю, Марґарита скочила на коня першою, за нею Азазелло, останнім майстер. Кухарка, простогнавши, хотіла піднести руку, щоб накласти хрест, але Азазелло грізно вигукнув із сідла:
— Відріжу руку! — Він свиснув, і коні, ламаючи гілля лип. піднеслись і простромилися крізь низьку чорну хмару. Тієї ж миті з віконечка підвалу заклубочився дим. Знизу долинув слабкий, жалюгідний скрик куховарки:
— Горимо!..
Коні вже мчали над дахами Москви.
— Я хочу попрощатися з містом, — прокричав майстер Азазелло, котрий скакав попереду. Грім покрив закінчення фрази майстра. Азазелло кивнув головою і пустив свого коня чвалом. Навстріч повітряним вершникам навально летіла хмара, але ще не лляла дощем.
Вони летіти над бульваром, бачили, як людські постаті розбігаються, ховаючись від дощу. Падали перші краплі. Вони пролетіли над димом — усім, що лишилося від Грибоєдова. Вони пролетіли над містом, яке вже заливала темрява. Над ними спалахували блискавиці. Потім дахи змінилися зеленню. Тоді тільки линув дощ і перетворив літунів на три великі пухирі серед води.
Марґариті вже добре було знане відчуття польоту, а майстрові — ні, і він подивувався, що так швидко вони досягли мети, опинилися коло того, з ким він хотів попрощатися, бо йому не було більше з ким прощатися. Він упізнав відразу в пелені дощу будівлю клініки Стравінського, річку й добре вивчений ним бір на протилежному березі. Вони опустились у гайку на галявині, неподалік від клініки.
— Я зачекаю на вас тут, — прокричав Азазелло, склавши руки дудкою, то висвітлюючись блискавкою, то щезаючи в сірій пелені, — прощайтесь, але швидко!
Майстер і Марґарита позіскакували з кульбак і полетіли, мелькаючи, як водяні тіні, через сад клініки. Ще за мить майстер навиклою рукою відсовував балконні ґрати в кімнаті № 17. Марґарита йшла слідом. Вони увійшли до Іванка, невидимі й непомічені під час гуркоту і виття грози. Майстер зупинився коло ліжка.
Іванко лежав непорушно, як і тоді, коли вперше переживав грозу в домі свого спочивання. Але він не плакав, як того разу. Коли він приглянувся добре до темної постаті, яка промкнулася до нього з балкона, він сів у ліжку, простягнув руки і промовив радісно:
— О, це ви! А я все чекаю, чекаю вас! Ось і ви, мій сусіде!
На це майстер відповів:
— Я тут! Але вашим сусідом, на жаль, більше не можу бути. Я відлітаю назавжди і прийшов до вас лише для того, щоб попрощатися.
— Я це знав, я здогадувався, — тихо відповів Іван і спитав: — Ви зустріли його?
— Так, — сказав майстер, — я прийшов попрощатися з вами, бо ви були єдиною людиною, з якою я говорив останнім часом.
Іванко просвітлився і сказав:
— Як добре, що ви сюди залетіли. А я свого слова дотримаю, віршиків базграти більше не буду. Мене інше тепер захопило, — Іванко усміхнувся і здумілими очима глянув кудись повз майстра, — я інше хочу написати. Я тут поки лежав, знаєте, багато чого зрозумів.
Майстер схвилювався від цих слів і заговорив, підсідаючи на край Іванкового ліжка:
— А це добре, це добре. Ви про нього продовження напишіть!
Іванкові очі спалахнули:
— А ви самі хіба не будете? — Тут він похилив голову і скрушно додав: — О, так… що ж це я питаю, — Іванко по-косував на долівку, подивився злякано.
— Так, — сказав майстер, і голос його видався Іванкові незнайомим і глухим, — я вже більше не писатиму про нього. Мені належить робити інше.
Шум грози прошив далекий посвист.
— Ви чуєте? — спитав майстер.
— Шумить гроза…
— Ні, це кликано мене, мені пора, — пояснив майстер і підвівся з ліжка.
— Стривайте! Ще одне слово, — попросив Іван, — а її ви знайшли? Вона вам залишилася вірною?
— Ось вона, — відповів майстер і показав на стіну.
Від білої стіни відійшла темна Марґарита і наблизилася до ліжка. Вона дивилася на юнака, який лежав, і в очах її читалася скорбота.