— Бідний, бідний… — безгучно зашептала Марґарита і похилилася над ліжком.
— Яка гарна, — без заздрості, але з сумом і з якимось тихим розчуленням проговорив Іван, — бачте, як у вас усе до ладу вийшло. А ось у мене не так. — Тут він подумав і замислено докинув: — А втім, можливо, і так…
— Так, так, — прошепотіла Марґарита і ще ближче нахилилася над лежачим, — ось я поцілую вас у чоло, і все у вас буде так, як треба… в цьому ви вже мені повірте, я вже все бачила, все знаю.
Лежачи, юнак оповив її шию руками, і вона поцілувала його.
— Прощай, учню, — ледь чутно сказав майстер і почав танути в повітрі.
Він щез, з ним разом щезла і Марґарита. Балконові ґрати заклацнулися.
Іванка опанував неспокій. Він сів на постелі, озирнувся тривожно, навіть простогнав, заговорив сам до себе, став на ноги. Гроза вирувала все дужче і, видно, розтривожила йому душу. Хвилювало його ще й те, що за дверима він своїм, уже звиклим до постійної тиші, слухом уловив неспокійні кроки, глухі голоси. Він покликав, нервуючись уже і здригаючись:
— Прасковіє Федорівно!
Прасковія Федорівна вже входила до кімнати, запитально й насторожено дивлячись на Іванка.
— Що? Що таке? — питала вона. — Гроза непокоїть? Ну, нічого, нічого… Зараз вам допоможемо. Зараз я лікаря покличу.
— Ні, Прасковіє Федорівно, не треба лікаря кликати, — сказав Іванко, занепокоєно дивлячись не на Прасковію Федорівну, а на стіну, — зі мною нічого такого особливого немає. Я вже розбираюсь тепер, ви не бійтесь. Ви мені краще скажіть, — щиросердно попросив Іван, — а що там поряд, у сто вісімнадцятій кімнаті зараз подіялося?
— У вісімнадцятій? — перепитала Прасковія Федорівна, і очі її забігали. — А нічого там не подіялося.
Але голос її був нещирий, Іванко відразу це завважив і сказав:
— Е, Прасковіє Федорівно! Ви людина така правдива… Ви думаєте, я бушуватиму? Ні, Прасковіє Федорівно, цього не буде. А ви краще напрямки кажіть. Адже я крізь стіну все відчуваю.
— Упокоївся сусід ваш ось зараз, — прошепотіла Прас-ковія Федорівна, будучи неспроможною перебороти свою правдивість та доброту, і перелякано подивилася на Іванка, уся облившись світлом блискавки. Але з Іванком нічого не сталося страшного. Він тільки багатозначно підняв палець і сказав:
— Я так і знав! Я запевняю вас, Прасковіє Федорівно, що зараз у місті ще упокоїлася одна людина. Я навіть знаю, хто, — тут Іванко таємниче посміхнувся, — це жінка!
Розділ 31
НА ВОРОБЙОВИХ ГОРАХ
Грозу прогнало без останку, і, аркою перевиснувши через усю Москву, стояла в небі барвиста веселка, набирала воду з Москви-ріки. На висоті, на пагорбі, між двома гаями видніли три темні постаті. Воланд, Коров’єв і Бегемот сиділи на чорних конях у сідлах, дивлячись через річку на розложисте місто з ламаним сонцем, що сяяло в тисячах вікнах, обернутих на захід, на цяцьковані вежі Дівочого монастиря.
В повітрі зашуміло, і Азазелло, за яким у чорному хвості його киреї летіли майстер і Марґарита, опустився з ними коло гурту тих, що чекали.
— Довелося вас потурбувати, Марґарито Миколаївно і майстре, — заговорив Воланд після хвилі мовчанки, — але ви не нарікатимете на мене. Не думаю, щоб ви про це пошкодували. Ну, що ж, — звернувся він до самого майстра, — попрощайтеся з містом. Нам пора, — Воланд вказав рукою в чорній рукавиці з вилогами туди, де незліченні сонця розтоплювали скло за рікою, де над цими сонцями стояв туман, дим, пара розжареного за день міста.
Майстер викинувсь із сідла, покинув вершників і побіг до краю кручі. Чорна кирея волочилася за ним по землі. Майстер почав дивитися на місто. В першу хвилину до серця підкралася щемка жура, але дуже швидко її заступила солодкувата тривога, мандрівниче циганське хвилювання.
— Назавжди! Це треба збагнути, — прошепотів майстер і лизнув сухі, розтріскані губи.
Він почав прислухатися і чітко розрізняти все, що діється в його душі. Хвилювання його перейшло, як йому здалося, в почуття глибокої та кревної образи. Але вона була нестійкою, пропала і чомусь змінилася зверхньою байдужістю, а остання — передчуттям постійного супокою.
Гурт вершників дождався майстра мовчки. Комонні дивилися, як чорна висока постать на краю кручі жестикулює, то задирає голову, мовби намагаючись перекинути погляд через усе місто, заглянути за його краї, то хилить голову, наче вивчаючи стоптану миршаву траву під ногами.
Урвав мовчанку, знудившись, Бегемот.
— Дозвольте мені, метре, — заговорив він, — свиснути перед гонитвою на прощання.