Всім видалося, що на балконі потемніло, коли кентуріон першої кентурії Марк, прозваний Щуролупом, постав перед прокуратором. Щуролуп був на голову вищий за найвищого з вояків легіону і такий широкий у плечах, що повністю заступив невисоке ще сонце.
Прокуратор звернувся до кентуріона латиною:
— Злочинець називає мене «чоловік добрий». Виведіть його звідси на хвильку, поясніть йому, як слід розмовляти зі мною. Але не скалічте.
І всі, окрім непорушного прокуратора, провели поглядом Марка Щуролупа, який махнув рукою в’язневі, показуючи, що той мусить іти за ним.
Щуролупа взагалі, хоч би де він не з’являвся, всі проводжали поглядами через його зріст, а ті, які бачили його вперше, ще через те, що обличчя кентуріон мав знівечене: ніс йому колись було розбито ударом германської довбні.
Прогупали важкі чоботи Марка по мозаїці, зв’язаний пішов за ним безгучно, цілковита мовчанка запала в колонаді, і чутно було, як туркотіли голуби в саду біля балкона, та ще вода співала муарованої приємної лісні у водограї.
Прокураторові захотілося підвестися, підставити скроню під струмінь і так завмерти. Але він знав, що й це йому не зарадить.
Вивівши в’язня з-під колон у сад, Щуролуп витяг з рук легіонера, котрий стояв коло підніжжя бронзової статуї, бича і, несильно розмахнувшись, ударив арештанта по плечах. Рух кентуріона був недбалий і легкий, але зв’язаний як стій повалився додолу, наче йому підрубали ноги, похлинувся повітрям, сполотнів на обличчі й закотив очі. Марк однією лівою рукою, легко, як порожній мішок, висмикнув поваленого вгору, поставив його на ноги і заговорив гундосо, калічачи арамейські слова:
— Римського прокуратора називати — ігемон. Інших слів не говорити. Стояти рівно. Ти зрозумів мене, чи вдарити тебе?
Арештований хитнувся, але опанував себе, обличчя його зажевріло, він передихнув і відповів хрипко:
— Я зрозумів тебе. Не бий мене.
Через хвилину він знову стояв перед прокуратором. Загучав мерклий, недужий голос:
— Ім’я?
— Моє? — похапцем озвався в’язень, усім єством виказуючи готовність відповідати до ладу, не накликати більше гніву.
Прокуратор сказав неголосно:
— Своє я знаю. Не прикидайся дурнішим, ніж є насправді. Твоє.
— Ієшуа, — поспіхом відповів в’язень.
— Прізвисько маєш?
— Га-Ноцрі.
— Звідки ти родом?
— З города Гамали, — відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, праворуч від нього, на півночі, є город Гамала.
— Хто ти по крові?
— Достоту не знаю, — жваво відповів в’язень, — я не пам’ятаю своїх вітця-матері. Мені казали, що мій батько був сирієць…
— Де маєш осідок?
— Я не маю осідку, — ніяково відказав ув’язнений, — я мандрую від города до города.
— Це можна висловити коротше, одним словом — волоцюга, — прорік прокуратор і спитав: — Рідня є?
— Нема нікого. Я один на світі.
— Чи знаєш ти грамоту?
— Так.
— Чи знаєш якусь мову, крім арамейської?
— Знаю. Грецьку.
Набрякла повіка піднялася, затуманене стражданням око втупилось у в’язня. Друге око лишилося приплющеним.
Пілат заговорив по-грецькому:
— Отож це ти збирався зруйнувати будівлю храму й закликав до цього народ?
Цієї миті в’язень знову пожвавішав, очі його вже не відбивали переляк, і він теж заговорив грецькою мовою:
— Я, чол… — жах промайнув у очах в’язня від того, що він мало не помилився, — я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не намовляв на такий безглуздий чин.
Подив виобразився на обличчі секретаря, що гнувся над низеньким столиком, записуючи свідчення. Він підвів голову, але відразу ж знову схилив її до пергаменту.
— Сила-силенна всякого люду стікається у цей город на свято. Бувають серед нього маги, астрологи, віщуни й убивці, — монотонно промовляв прокуратор, — а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: намовляв зруйнувати храм. Так свідчать люди.
— Ці добрі люди, — заговорив в’язень і, поспіхом додавши: — ігемоне, — повів далі: — нічому не вчилися і попереплутували все, що я казав. Я взагалі починаю боятися, що плутанина ця триватиме дуже довго. І все через те, що він хибно записує за мною.
Запала мовчанка. Тепер уже обидва хворі ока важко дивилися на арештанта.
— Повторюю тобі, але востаннє: облиш удавати причинного, харцизе, — мовив Пілат м’яко і монотонно, — за тобою записано небагато, та записаного досить, щоб тебе повісити.