Навряд чи тепер упізнали б Коров’єва-Фагота, самозваного перекладача при таємничому консультантові, який не потребував жодних перекладів, у тому, хто летів зараз безпосередньо поряд Воланда по праву руку подруги майстра. На місці того, хто в драній цирковій одежі облишив Воробйові гори під ім’ям Коров’єва-Фагота, тепер скакав, тихо дзвонячи золотими ланцюгами поводів, темно-фіолетовий лицар з понурим обличчям, якого ніколи не торкався усміх. Він уперся підборіддям у груди, він не дивився на місяць, він не цікавився землею, він думав про щось своє, летячи поруч Воланда.
— Чому він так одмінився? — попитала тихо Марґарита під свист повітря у Воланда.
— Лицар цей колись невдало пошуткував, — відказав Воланд, повертаючи до Марґарити своє обличчя з тихо палаючим оком, — його каламбур, який він сформулював у бесіді про світло ї пітьму, був не зовсім добрий. І лицарю довелося після цього ще шуткувати трохи більше і довше, аніж він передбачував. Але сьогодні така ніч, коли квитаються рахунки. Лицар свій рахунок сплатив і закрив!
Ніч відірвала і пухнастий хвіст у Бегемота, обідрала з нього шерсть і розкидала її клоччя по болотах. Той, хто був котом для забавок князеві тьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном-пажем, найкращим блазнем, який існував будь-коли на світі. Тепер притих і він і летів безгучно, підставивши молоде своє обличчя під світло, яке лилося від місяця.
Збоку від усіх летів, сяючи крицею обладунку, Азазелло. Місяць перемінив і його обличчя. Пропало без сліду недоладне огидне ікло, і зизоокість виявилася фальшованою. Обидва ока Азазелло були однаковісінькі, порожні та чорні, а обличчя біле та холодне. Тепер Азазелло летів у своїй справжній подобі, як демон безводної пустелі, демон-убивця.
Себе Марґарита не могла бачити, але вона добре бачила, як перемінився майстер. Волосся його біліло тепер при місяці й ззаду зібралося в косу, і вона летіла за вітром. Коли вітер віддував кирею від ніг майстра, Марґарита бачила на ботфортах його зірочки острогів, які то пригасали, то спалахували. Як і юнак-демон, майстер летів, не відводячи очей від місяця, але усміхався йому, як комусь добре знайомому та дорогому, і щось, за придбаною в кімнаті № 118 звичкою, сам до себе проказував.
І, нарешті, Воланд летів також у своїй справжній подобі. Марґарита не могла сказати, з чого вироблено повіддя його коня, і міркувала, що, можливо, це місячні звої, а сам кінь — тільки брила мороку, і грива цього коня — хмаровище, а остроги вершника — білі цятки зірок.
Так летіли в мовчанці довго, аж поки і сама місцевість унизу не почала мінятися. Печальні ліси потонули в земному мороці і потягнули за собою тьмяні леза річок. Внизу з’явились і почали відсвічувати валуни, а поміж ними зачорніли провалля, у які не просякало світло місяця.
Воланд присадив свого коня на кам’янистій безрадісній плоскій вершині, й тоді вершники поїхали ступою, слухаючи, як їхні коні підковами трощать кремені та каміння. Місяць заливав площину зелено і яскраво, і Марґарита невдовзі добачила в пустельній місцині крісло і в ньому білу фігуру людини, що сиділа. Можливо, що той сидень був глухий або ж надто заглиблений в роздуми. Він не чув, як двигтіла кам’яниста земля під ваготою коней, і вершники, не тривожачи його, над’їхали ближче.
Місяць добре допомагав Марґариті, світив краще за найкращий електричний ліхтар, і Марґарита бачила, що сидень, очі якого здавалися сліпими, короткими рухами потираючи руки, тисне їх до грудей, а своїми незрячими очима впирається в місячний диск. Тепер уже Марґарита бачила, що поряд з важенним кам’яним кріслом, на якому зблискували на місяці якісь іскри, лежить темний, величезний гостровухий собака і так само, як його хазяїн, бентежно дивиться на місяць. Коло ніг сидня валяється череп’я розбитого глека і розпросторюється вічно мокра чорно-червона калюжа.
Вершники зупинили своїх коней.
— Ваш роман прочитали, — заговорив Воланд, обертаючись до майстра, — і сказали лише одне, що він, на жаль, незакінчений. Так ось, мені захотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч років сидить він на цій площині й спить, але, коли сходить повен місяць, як бачите, його мордує безсоння. Воно не дає спокою не лише йому, але й вірному його сторожу, собаці. Якщо правда, що боягузтво — найгірший з пороків, то, мабуть, собака непричетний до нього. Єдине, чого боявся хоробрий пес, це грози. Ну що ж, той, хто любить, повинен поділяти долю того, кого він любить.
— Що він проказує? — спитала Марґарита, і на її цілком спокійне обличчя ліг серпанок співчуття.