— Слухай безгоміння, — говорила Марґарита майстрові, і пісок шарудів під її босими ногами, — слухай і втішайся тим, чого тобі не давали в житті, — тишею. Дивись, он попереду твій вічний дім, яким тебе винагороджено. Я вже бачу венеційське вікно і виткий виноград, він піднісся до самого даху. Ось твій дім, твій вічний дім. Я знаю, що ввечері до тебе прийдуть ті, кого ти любиш, до кого лежить твоя душа і хто не скаламутить твою рівновагу. Вони будуть тобі грати, вони будуть співати тобі, ти побачиш, яке світло в кімнаті, коли горять свічі. Ти будеш засинати, натяглій свій затертий і вічний ковпак, ти будеш засинати з усміхом на вустах. Сон міцнитиме тебе, ти навикнеш міркувати мудро. А прогнати мене ти вже не зумієш. Берегти твій сон буду я.
Так говорила Марґарита, простуючи з майстром у напрямку вічного їх дому, і майстрові здавалося, що слова Марґаритині струмують так само, як струмував і шамотів залишений позаду ручай, і пам’ять майстра, бентежна, поштрикана голками пам’ять почала загасати. Хтось відпускав на свободу майстра, як він сам щойно відпустив ним самим створеного героя. Цей герой пішов у безодню, пішов без повороту, прощений у ніч на неділю син короля-звіздаря, жорстокий п’ятий прокуратор Іудеї вершник Понтій Пілат.
ЕПІЛОГ
Та ж все-таки, що діялося далі в Москві після того, як у суботній вечір, при заході сонця, Воланд покинув столицю, щезнувши разом зі своїм почтом з Воробйових гір?
Про те, що протягом довгого часу по всій столиці ширився важкий гомін найнеймовірніших чуток, які дуже швидко перекинулись і в далекі та глухі місця провінції, і говорити не доводиться. Чутки ці навіть нудить повторювати.
Я, що пишу ці правдиві рядки, сам чув по дорозі у Феодосію в поїзді розповідь про те, як у Москві дві тисячі глядачів вийшли з театру голяка, таки справді голі-голісінькі, і так роз’їхалися по домівках на таксомоторах.
Шепіт «Нечиста сила…» чувся в чергах, які стояли коло молочарень, у трамваях, у магазинах, у квартирах, на кухнях, у поїздах, і дачних і дальнього сполучення, на станціях і на полустанках, на дачах і на пляжах.
Найбільш розвинуті та культурні люди в цих пересудах про нечисту силу, яка навідалася в столицю, певно, не брали жодної участі, а навіть глузували з них і намагалися оповідачів уговкати. Але факт, як кажуть, усе-таки залишається фактом, і відмахуватися від нього без пояснення ніяк не можна: хтось побував у столиці. Вже самі головешки, які залишилися від Грибоєдова, та багато що інше занадто красномовно це потверджувало.
Культурні люди прилучилися до переконання слідства: діяла зграя гіпнотизерів та черевомовців, яка пречудово володіла своїм мистецтвом.
Певно, щоб виловити її, було вжито як у Москві, так і далеко за її межами заходів, негайних та енергійних, але, на превеликий жаль, марних. Особа, яка називала себе Воландом, з усією своєю зграєю, щезла і ні в Москву більше не потикалась і ніде взагалі не вигулькнула і жодних знаків про себе не подавала. Цілком природно вкоренилася гадка, що Воланд утік за кордон, але і там він ніде не виплив на поверхню.
Слідство в його справі тривало довго. Адже, як не поверни, а справа ця була страхітлива! Не кажучи вже про чотири спалені будинки і про сотні зведених з ума людей, були і вбиті. Про двох це можна сказати достеменно: про Берліоза і про цього горезвісного службовця з бюро по ознайомлюванні чужоземців з визначними місцями Москви, колишнього барона Майґеля, їх-бо двох було забито. Обгорілі кості другого виявлено у квартирі № 50 по Садовій вулиці, після того як загасили пожежу. Так, були жертви, і ці жертви вимагали слідства.
Але були і ще жертви, і вже після того, як Воланд покинув столицю, і цими жертвами стали, хоч як воно прикро, чорні коти.
Приблизно сотню цих мирних, відданих людині й корисних їй тварин було застрелено або винищено іншими способами в різних місцях країни. Десятка півтора котів, іноді дуже і дуже понівечених, було приставлено у відділки міліції в різних містах. До прикладу, в Армавірі одне звіря, що нічим нікому не завинило, було приведене якимось громадянином у міліцію зі зв’язаними передніми лапами.
Підстеріг цього кота громадянин у ту мить, коли тварина злодійкувато (що ж вдієш, коли у котів злодійкуваті манери? Це не від того, що вони зіпсуті, а від того, що вони бояться, щоб будь-хто з істот дужчих за них, — собаки або люди, — не заподіяли їм якої шкоди чи кривди. І те й інше вчинити дуже неважко, але честі в цьому, запевняю, немає жодної. Так, немає жодної!), отож тварина злодійкувато намірялася дременути за чимось у лопухи.