— Ні, ні, ігемоне, — весь напружуючись у бажанні переконати, говорив ув’язнений, — ходить, ходить один з козлячим пергаментом і без упину пише. Якось заглянув я у цей пергамент і жахнувся. Анічогісінько з того, що там записано, я не казав. Я його благав: спали ти, ради бога, свій пергамент! Але він вихопив його в мене з рук і втік.
— Хто це такий? — гидливо спитав Пілат і торкнув рукою скроню.
— Левій Матвій, — охоче пояснив ув’язнений, — він був збирачем податків, і я зустрів його вперше на дорозі у Віффагії там, де клином виходить фіговий сад, і розбалакався з ним. Спершу він поставився до мене неприязно і навіть ображав, себто думав, що ображає, називаючи собакою. — При цьому в’язень усміхнувся: — Як на мене, то я нічого поганого не бачу в цьому звірові, щоб ображатись…
Секретар облишив записувати й нишком здивовано зиркнув, але не на в’язня, а на прокуратора.
— …однак, наслухавшись мене, він почав лагідніша-ти, — вів далі Ієшуа, — а врешті викинув гроші на дорогу і сказав, що піде зі мною в мандри…
Пілат осміхнувся однією щокою, вищиривши жовті зуби, і мовив, обернувшись усім тулубом до секретаря:
— О, городе Єршалаїме! Чого тільки не ночуєш у ньому. Збирач податків, слухайте лишень, викинув гроші на дорогу!
Не знаючи, як відповісти на це, секретар визнав за потрібне повторити Пілатову посмішку.
— А він сказав, що віднині гроші стали ненависні йому, — пояснив Ієшуа дивні вчинки Левія Матвія і додав: — І відтоді він став моїм супутником.
Все ще вищиряючись, прокуратор подивився на в’язня, тоді на сонце, яке неухильно підбивалося вгору над кінними статуями гіподрому, що лежав далеко внизу праворуч, і раптом з якоюсь тоскною мукою подумав, що найпростіше було б вигнати з балкону цього чудного харциза, промовивши лише два слова: «Повісити його». Вигнати і конвой, піти з колонади всередину палацу, звеліти затемнити кімнату, впасти на ложе, зажадати холодної води, жалісним голосом покликати собаку Банга, поскаржитися йому на гемікранію. І думка про отруту раптом спокусливо майнула у хворій голові прокуратора.
Він дивився каламутними очима на ув’язненого і деякий час мовчав, болісно пригадуючи, навіщо на нещадному вранішньому єршалаїмському осонні стоїть перед ним арештант з понівеченим від побоїв обличчям і які ще не потрібні нікому запитання він мусить ставити.
— Левій Матвій? — хрипким голосом спитав недужий і заплющив очі.
— Так, Левій Матвій, — долинув до нього високий, нестерпучий голос.
— А що ж ти все-таки говорив про храм юрбі на торговищі?
Голос того, хто відповідав, здавалося, шпигав Пілатові у скроню, завдаючи нестерпної муки, і цей голос проказував:
— Я, ігемоне, говорив про те, що розпадеться храм старої віри і постане новий храм істини. Сказав так, щоб зрозуміліше було.
— Навіщо ж ти, волоцюго, на торговищі баламутив народ, розказуючи про істину, про яку й поняття не маєш? Що таке істина?
Нараз прокуратор подумав: «О боги мої! Я запитую його про щось непотрібне на суді… Мій розум не слугує мені більше…» І вкотре вже привиділася йому чаша з темною рідиною. «Отрути мені, отрути…»
І знову почув він голос:
— Істина насамперед у тому, що в тебе болить голова і болить так сильно, аж ти легкодухо подумуєш про смерть. Ти не тільки не годен говорити зі мною, але тобі навіть дивитися важко на мене. І зараз я мимоволі завдаю тобі мук, що смутить мене. Ти не можеш навіть і думати про що-небудь і прагнеш лише того, аби прийшов твій собака, єдина, очевидячки, істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз кінчаться, головний біль минеться.
Секретар витріщився на в’язня і не дописав слова.
Пілат звів мученицькі очі на арештанта й побачив, що сонце вже височенько стоїть над гіподромом, що промінь промкнувсь у колонаду й підповзає до стоптаних сандалій Ієшуа, і той сторониться від сонця.
Цю мить прокуратор підвівся з крісла, стис голову руками, і на жовтавому голеному обличчі його проступив жах. Однак він враз притлумив його своєю волею і знов опустився у крісло.
В’язень тим часом провадив далі свою мову, хоч секретар нічого більше не записував, а тільки, витягши, як гусак, шию, намагався не пропустити жодного слова.
— Ну ось усе й минулося, — говорив ув’язнений, доброзичливо поглядаючи на Пілата, — і це мене дуже тішить. Я радив би тобі, ігемоне, покинути на часинку палац і прогулятися пішки де-небудь на околиці, ну хоч би в садах на Єлеонойській горі. Гроза почнеться, — в’язень обернувся, примружився на сонце, — пізніше, надвечір. Прогулянка тобі була б вельми корисна, а я залюбки супроводив би тебе. Мені спало на думку дещо нове, — гадаю, воно могло б тобі видатись цікавим, і я охоче поділився б цими міркуваннями, тим паче, що ти справляєш враження дуже розумного чоловіка.