Секретар зблід, як мрець, і впустив сувій на підлогу.
— Лихо в тому, — продовжував зв’язанець, якого ніхто не зупиняв, — що ти надто замкнений і до решти втратив віру в людей. Адже ж, погодься, не можна вмістити всю свою прихильність у собаку. Твоє життя вбоге, ігемоне, — у цю мить бесідник дозволив собі усміхнутися.
Секретар думав тепер лише про одне: вірити йому своїм вухам чи не вірити. Доводилося вірити. Тоді він спробував уявити, в який неймовірний спосіб виллється гнів запального прокуратора на таке нечуване в’язневе зухвальство. І цього секретар уявити не міг, дарма, що добре знав прокуратора.
Тоді пролунав надтріснутий хрипкуватий голос прокуратора, що мовив латиною:
— Розв’яжіть йому руки.
Один з вартових легіонерів стукнув списом, передав його іншому, підійшов і зняв мотуззя з арештанта. Секретар підібрав сувій, вирішив поки що нічого не записувати й нічому не дивуватись.
— Зізнайся, — тихо по-грецьки запитав Пілат, — ти великий лікар?
— Ні, прокураторе, я не лікар, — відповів арештований, полегшено тручи посмугований і набряклий багрянистий зап’ясток руки.
Круто з-під лоба Пілат свердлував очима арештанта, й у цих очах уже не було каламуті, в них з’явились усім знайомі іскри.
— Я не спитав тебе, — мовив Пілат, — ти, може, знаєш і латину?
— Так, знаю, — відповів арештований.
Жовтаві щоки Пілатові зайшлися барвою, і він запитав латиною:
— Як ти дізнався, що я хотів покликати собаку?
— Це дуже просто, — відповів ув’язнений також латиною. — Ти водив рукою в повітрі, — і арештант повторив Пілатів рух, — наче хотів погладити, і губи…
— Справді, — сказав Пілат.
Помовчали, а потім Пілат поставив запитання грецькою мовою:
— Отож ти лікар?
— Ні, ні, — жваво відповів ув’язнений, — повір мені, я не лікар.
— Гаразд, якщо хочеш тримати це в таємниці, тримай. Справи це безпосередньо не стосується. Отже, ти твердиш, що не закликав зруйнувати… або підпалити, або в який інший спосіб знищити храм?
— Я, ігемоне, нікого не закликав так чинити, повторюю. Хіба я схожий на недоумка?
— О так, на недоумка ти не схожий, — тихо озвався прокуратор і якось жаско осміхнувся, — тоді заприсягнись, що цього не було.
— Чим хочеш ти, щоб я заприсягнувся? — спитав, увесь стрепенувшись, розв’язаний.
— Та хоча б життям своїм, — відповів прокуратор, — ним заприсягатися саме час, бо воно висить на волосинці, знай це!
— Чи не гадаєш, ігемоне, що це ти його підвісив? — поспитав арештант. — Коли так, то ти дуже помиляєшся.
Пілат здригнувся і відповів крізь зуби:
— Я можу перетяти цю волосину.
— І в цьому ти помиляєшся, — світлисто всміхаючись і затуляючись рукою від сонця, заперечив арештант. — Погодься, що перетяти волосину, либонь, спроможен лише той, хто її підвісив?
— Атож, атож, — посміхнувшись, сказав Пілат, — тепер я не маю сумніву, що роззявкуваті нероби в Єршалаїмі ходили за тобою по п’ятах. Не знаю, хто підвісив тобі язика, але підвішено його добре. До речі, скажи, чи правда, що ти заявився до Єршалаїма через Сузьку браму верхи на ослі в супроводі юрми голодранців, що гукали тобі вітання, начеб якомусь пророкові? — прокуратор вказав на сувій пергаменту.
Арештант непорозуміло подивився на прокуратора.
— Та в мене й осла ніякого немає, ігемоне, — сказав він. — Прийшов я в Єршалаїм таки Сузькою брамою, але пішаницею, і супроводив мене самий лише Левій Матвій, і ніхто не гукав мені нічого, бо ніхто мене тоді в Єршалаїмі й не знав.
— Чи не знаєш ти часом, — вів далі Пілат, не зводячи очей з арештованого, — таких собі Дісмаса, другого — Гестаса і третього — Вар-раввана?
— Цих добрих людей я не знаю, — відповів в’язень.
— Правда?
— Правда.
— А тепер скажи мені, що це ти все вживаєш слова — «добрі люди»? Ти всіх, чи що, так називаєш?
— Всіх, — відповів в’язень, — лихих людей немає на світі.
— Вперше таке чую, — з осміхом сказав Пілат. — Та, видно, я мало знаю життя! Можете далі не записувати, — звернувся він до секретаря, хоч той і так нічого не записував, а далі продовжував до арештанта: — Це ти в якійсь із грецьких книг вичитав?
— Ні, я самотужки дійшов до цього.
— І ти проповідуєш ще?
— Так.
— А ось, наприклад, кентуріон Марк, його прозвано Щуролупом, — то він теж добрий?
— Так, — відказав арештант, — він, щоправда, нещасливий. Відтоді, як добрі люди знівечили його, він став жорстоким і нечутенним. Цікаво б знати, хто його покалічив?