— Зізнавайтеся, хто ви такий? — глухо спитав Іван.
Чужоземець насупився, глянув так, наче вперше бачить поета, і відповів неприязно:
— Не розумій… по-вашому говарит…
— Вони не розуміють! — встряв з лави регент, хоча ніхто його не просив тлумачити слова чужоземця.
— Не прикидайтеся! — грізно сказана Іван і відчув, як під грудьми в нього похололо. — Ви щойно чудово говорили по-нашому. Ви не німець і не професор! Ви — вбивця і шпигун! Документи! — грізно сказав Іван.
Загадковий професор скривив гидливо і без того кривий рот і стенув плечима.
— Громадянине! — знову встряв мерзенний регент. — Навіщо ви дратуєте інтуриста? За таке ви якнайсуворіше відповісте! — А підозрілий професор набундючився, повернувся і пішов геть від Івана.
Іван відчув, що втрачає груш від йолами. Задихаючись він звернувся до регента:
— Гей, громадянине, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов’язані це зробити!
Регент надзвичайна пожвавився, схопився на ноги і заволав:
— Которий злочинець? Де він? Іноземний; злочинець? — очиці регента радісно заблищали. — Оцей? Та якщо він злочинець, то насамперед слід кричати: «Пробі!» А то він утече. Нумо, вдвох! Разом! — І регент роззявив писок.
Розгубившись, Іван послухався штукаря-регента і гукнув «пробі!», а регент його піддурив, нічого не крикнув.
Поодинокий, хрипкий Іванів вигук добрих наслідків не дав. Дві якісь дівулі шарпнулися від нього вбік, і він почув слово «п’яний!»
— А, так ти з ним у спілці? — проймаючись гнівом, прокричав Іван. — Ти що ж це, на глум мене братимеш? Пусти!
Іван мотнувся вправо, і регент — теж праворуч! Іван — наліво, і той негідник туди ж.
— Ти навмисне під ногами плутаєшся? — шаленіючи, закричав Іван. — Я тебе самого віддам у руки міліції!
Іван намірився був схопити негідника за рукав, але промахнувся і нічогісінько не упіймав. Регент як. у землю увійшов.
Іван охнув, глянув удалину і побачив клятого невідомця. Той був уже біля виходу в Патріарший провулок, і до того не сам. Більше ніж підозрілий регент устиг прилучитися до нього. Але й це ще не все: третім у цій компанії опинився, не знати звідки взявшись, кіт, величезний, мов кабан, чорний, як сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.
Іван пошвидкував за лиходіями і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже важко.
Трійця вмить проскочила провулок і була вже на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між втікачами і ним анітрохи не скорочувалася. Поет і не зчувся, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікітських воріт, де становище його погіршало. Тут була вже штовханина, Іван наскочив на якихось перехожих, його вилаяли. А злочинницька ватага до того ж саме тепер вирішила вдатись до улюбленого бандитського заходу — тікати врозсип.
Регент з великою спритністю на ходу всвердлувався в автобус, який мчав до Арбатського майдану, і зслиз. Втративши одного з утікачів, Іван зосередив свою увагу на коті й побачив, як цей дивовижний кіт підійшов до приступки моторного вагона «А», що стояв на зупинці, нахабно зсадив жінку, яка сторопіло верескнула, вчепився в поруччя і навіть спробував усучити кондукторці гривеник через відкрите з огляду на задуху вікно.
Поведінка кота так вразила Івана, що він нерушно завмер коло бакалійної крамниці на розі й наступної миті повторно, але значно дужче був вражений поведінкою кондукторки. Та, тільки-но побачила кота, що ліз у трамвай, з люттю, що аж трясла її, заволала:
— Котам не можна! З котами не можна! Дзуськи! Злізай, не то міліцію покличу!
Ані кондукторку, ані пасажирів не вразила сама сутність факту: не те, що кіт лізе в трамвай, у чому було б іще півбіди, а те, що він збирається платити!
Кіт виявився не лише платоспроможною, але й дисциплінованою твариною. Після першого ж вигуку кондукторки він припинив атаку, знявся з приступки і сів на зупинці, розгладжуючи гривеником вуса. Але щойно кондукторка смикнула мотузку і трамвай рушив, кіт учинив, як кожен, кого виганяють з трамвая, але кому все ж таки потрібно їхати. Пропустивши повз себе три вагони, кіт скочив на задню дугу останнього, лапою вчепився в якусь кишку, що виходила зі стінки, і поїхав собі, заощадивши в такий спосіб гривеника.
Зосередившись на паскудному котові, Іван мало не загубив найголовнішого з трьох — професора. Але, на щастя, той не встиг накивати п’ятами. Іван побачив сірий берет у натовпі на початку Великої Нікітської, або вулиці Герцена. Миттю Іван і сам опинився там. Але успіху він не мав. Поет і крокував сягнисто, і починав підбігати ристю, штовхаючи перехожих, а не наблизився до професора й на сантиметр.