Затанцював Глухарьов з поетесою Тамарою Півмісяць, затанцював Квант, затанцював Жуколов-романіст з якоюсь кіноакторкою у жовтій сукні. Танцювали: Драгунський, Чердакчі, маленький Денискін з величезною Штурман Жоржем, танцювала красуня архітекторка Сімейкіна-Галл, міцно схоплена невідомим у білих рогожевих брюках. Танцювали свої та запрошені гості, московські й приїжджі, письменник Йоганн з Кронштадта, якийсь Вітя Кухтик з Ростова, здається, режисер, з бузковим лишаєм на всю щоку, танцювали найчільніші представники поетичного підрозділу МАСОЛГТу, тобто Павіанов, Богохульський, Сладкий, Шпичкін і Адельфіна Буздяк, танцювали невідомої професії молодики, підстрижені боксом, з підбитими ватою плечима, танцював якийсь у дуже поважних літах мужчина з бородою, що в ній застрягло пірце зеленої цибулі, танцювала з ним хирлява дівчина, що її доїдало малокрів’я, в оранжевій шовковій вим’ятій сукенці.
Спливаючи потом, офіціанти несли над головами оброшені кухлі з пивом, хрипко і з ненавистю кричали: «Перепрошую, громадянине!» Десь у рупорі голос наказував: «Карський раз! Зубрик два! Фляки господарські!!» Тонкий голос уже не співав, а завивав: «Алілуя!» Гримотіння золотих тарілок у джазі іноді перекривав брязкіт посуду, який обслуга похилою дошкою спускала на кухню. Одним словом, пекло.
І було опівночі видиво в пеклі. Вийшов на веранду чорноокий красень з гострою бородою, у фраці й царственим поглядом обвів свої володіння. Говорили, говорили містики, що був час, коли красень не носив фрака, а був підпоясаний широким ременем, з-за якого стирчали руків’я пістолів, а його чорне як смола волосся було пов’язане червоним шовком, і плив у Караїбському морі під його проводом бриг під чорним смертоносним прапором з адамовою головою.
Але ні, ні! Брешуть звабники-містики, немає жодних Караїмських морів на світі, й не пливуть по них одчайдухи-флібустьєри, і не женеться за ними корвет, не стелиться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, та нічого й не було! Он зачучвірена лина є, є чавунна огорожа і за нею бульвар… ї топиться лід у вазі, й червоніють за сусіднім столом налиті кров’ю чиїсь бичачі очі, й страшно, страшно… О, боги мої, боги, отрути мені, отрути!..
І раптом за столиками спурхнуло слово: «Берліоз!!» Враз джаз розсипався і стих, наче хтось пристукнув по ньому кулаком. «Що, що, що, що??!» — «Берліоз!!!» — І пішли зойкати, пішли схоплюватись…
Так, піднеслася хвиля горя за страшною звісткою про Михайла Олександровича. Хтось метушився, горлав, що необхідно зараз же, тут же, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму і негайно відіслати її.
Але яку телеграму, запитаємо ми, і куди? І для чого її посилати? Справді, куди? Навіщо здалася будь-яка телеграма тому, чия розплющена потилиця затиснута цієї миті в гумових руках прозектора, чию шию зараз проколює кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому жодна телеграма. Всьому край, не будемо переобтяжувати телеграф.
Так, загинув, загинув… Але ж ми таки живі!
Так, піднеслася хвиля горя, але потрималася, потрималася і почала спадати, а дехто вже повернувся до свого столика і — спершу крадькома, а потім і відверто — випив горілочки і закусив. Далебі, не пропадати ж курячим котлетам де-воляй? Чим ми зарадимо Михайлові Олександровичу? Тим, що голодні залишимося? Та ми ж бо живі!
Натурально, рояль замкнули на ключ, джаз розійшовся, кілька журналістів поїхали до своїх редакцій писати некрологи. Стало відомо, що з моргу приїхав Желдибін. Він примістився в кабінеті покійного нагорі, й відразу ж прокотилася чутка, що він заступатиме Берліоза. Желдибін викликав до себе з ресторану всіх дванадцятьох членів правління, і на засіданні, що тут-таки почалося в кабінеті Берліоза, приступили до обговорення невідкладних питань про опорядження колонної грибоєдовської зали, про перевезення тіла з моргу в цю залу, про відкриття доступу до зали та про інше, пов’язане з сумною подією.
А ресторан зажив своїм звичайним життям і жив би ним до закриття, тобто до четвертої години ранку, якби не сталася зовсім несосвітенна річ, яка вразила ресторанних гостей набагато дужче, аніж звістка про загибель Берліоза.
Першими захвилювалися візники, які чергували коло брами грибоєдовського дому. Чути було, як один з них, піднявшись на передку, прокричав: