— Тю! Дивіться-но лишень!
Після цього відразу, невідь-звідки взявшись, біля чавунної огорожі спалахнув вогник і поплив до веранди. Всі за столами почали вставати і придивлятися, та й побачили, що разом з вогником простує до ресторану білий привид. Коли він наблизився до самого трельяжа, всі ніби закам’яніли за столиками зі шматками стерлядини на виделках, повирячувавши очі. Швейцар, котрий саме в цю хвилину вийшов з дверей ресторанного гардероба у двір попалити, затоптав цигарку і рушив до привида з виразною метою перетяти йому шлях до ресторану, але чомусь не зробив цього і зупинився, придуркувато посміхаючись.
А привид, пройшовши в отвір трельяжа, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — широко відомий поет.
Він був босий, у розірваній білуватій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколота паперова іконка з потертою парсуною невідомого святого, та в смугастих світлих кальсонах. У руці Бездомний ніс запалену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича мала свіжу подряпину. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запала на веранді. Видно було, як в одного офіціанта пиво тече з перехнябленого кухля на підлогу.
Поет підняв свічку над головою і голосно сказав:
— Здорові будьте, браття! — після чого заглянув під ближній столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут нема!
Пролунало два голоси. Бас безжально проказав:
— От маєте. Біла гарячка.
А другий, жіночий, переляканий, мовив:
— Як же міліція пропустила його вулицями в такому вигляді?
Це Іван Миколайович почув і відповів:
— Двічі хотіли затримати, в Скатертному і тут, на Бронній, та я майнув через огорожу і, бачите, щоку роздер! — Тут Іван Миколайович знов підніс свічку і загукав: — Братове у літературі! (Хрипкий голос його зміцнів і став палкішим.) Слухайте мене всі! Він об’явився! Ловіть же його мерщій, а то він накоїть лиха-біди!
— Що? Що? Що він сказав? Хто об’явився? — залунали голоси звідусіль.
— Консультант! — відповів Іван. — І цей консультант ось зараз на Патріарших убив Мішу Берліоза.
Тут із внутрішньої зали посунув на веранду народ, і круг Іванового вогню збилася юрба.
— Прошу, прошу, кажіть точніше, — почувся над вухом Івана Миколайовича тихий і ввічливий голос, — скажіть, як це вбив? Хто вбив?
— Іноземний консультант, професор і шпигун! — озираючись, відповів Іван.
— А як його прізвище? — тихо запитали на вухо.
— Отож-то й воно, прізвище! — тоскно гукнув Іван. — Якби ж я знав прізвище! Не розгледів я прізвища на візитній картці… Пам’ятаю тільки першу літеру «Ве», на «Ве» прізвище! Яке ж це прізвище на «Ве»? — схопившись рукою за лоб, сам себе запитав Іван і раптом замимрив: — Ве, ве, ве! Ва… Во… Вашнер? Вагнер? Вайнер? Вегнер? Вінтер? — волосся на голові Івановій почало їздити від напруги.
— Вульф? — співчутливо викрикнула якась жінка. Іван розсердився.
— Дурепа! — прокричав він, шукаючи очима жінку. — До чого тут Вульф? Вульф нічим не завинив! Во, ва… Ні! Так не пригадаю! Так от що, громадяни: дзвоніть зараз же в міліцію, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: якийсь довготелесий картатий… пенсне надтріснуте… і котяра чорний, товстий. А я тим часом обшукаю Грибоєдова… Я відчуваю, що він тут?
Іван занепокоївся, розштовхав з’юрмлених, почав розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і заглядати під столи. Тут пролунало слово: «Лікаря!» — і чиєсь ласкаве м’ясисте обличчя, голене й опасисте, в рогових окулярах, з’явилося перед Іваном.
— Товаришу Бездомний, — заговорило обличчя ювілейним голосом, — заспокойтесь! Ви вражені смертю всім нам дорогого Михайла Олександровича… ні, просто Міші Берліоза. Ми всі це чудово розуміємо. Вам потрібен спокій. Зараз товариші проведуть вас у постіль, і ви заснете…
— Ти, — вишкірившись, урвав Іван, — чи розумієш, що треба впіймати професора? А ти лізеш зі своїм глупством! Кретин!
— Товаришу Бездомний, даруйте!.. — відповіло обличчя, шаріючись, відступаючи й уже розкаюючись, що втрутилося в ці події.
— Ні, вже кому-кому, а тобі я не подарую, — з глухою ненавистю сказав Іван Миколайович.
Судома перекосила йому обличчя, він швидко переклав свічку з правої руки в ліву, широко розмахнувся і затопив сердобольцю у вухо.
В ту мить напоумилися кинутись на Івана — і кинулися. Свічка загасла, і окуляри, які зіскочили з сердобольця, негайно були розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, що його було чутно, на загальну спокусу, навіть йа бульварі, та почав захищатися. Забряжчав посуд, падаючи зі столів, заверещали жінки.