Михаїл Булгаков
Майстер і Маргарита
Нотатка небіжчикові
(упровід перекладача)
Застерігаю читача, що переклад цей було скоєно за досить дивних та загадкових обставин.
Однієї не дуже погожої та тихої ночі я узяв був — укотре! — до подушки зачитану та добряче заяложену книжку Твору мого земляка з Андріївського узвозу. За пів години я знагла усвідомив, що читаю її не авторською, а своєю мовою, ба більше, що текст, який подумки вилонюється, пасує мені до розкриття теми придобніше від авторського. Ба ще більше: моя мова — то й є єдина властива мова Твору, а не та, що нею він написаний. Тоді непереборна сила кинула мене до компутера. Парадокс? Адже автор ніколи не написав моєю мовою жодного рядка, не вимовив жодного слова, хіба що жартуючи. Але, кажу я і повторюю це — але! Він був киянином…
Отож-то! Будучи родимим киянином, він не міг думати інакше як по-нашому, по-київському, хоч якою мовою це думання діялося. Він народився не просто у Києві — він народився на Подолі. Він пішов з 13-го будинку на Андріївському узвозі сімнадцять років перед тим, як у будинку № 3 на цьому ж узвозі судилося однієї вальпуржиної ночі народитися та прожити понад тридцять років мені. Я досі чую доторк до моїх кучерів руки о. Олексія (батюшки Глаголєва — так його скрізь називали) із Свято-Покровської церкви, руки, яка, певно, стискала його руку. Можна не бажати бути киянином, можна стидатися бути ним, але перестати бути киянином, народившись та здорослівши у цьому місті, неможливо. Так само неможливо стати киянином.
У київському будинку № 13 тоді панувала московська мова; знадвору вирувала чиста жива мова киян: тубільна українська, та мови прибільні — московська, польська, їдиш, татарська. У київських будинках тепер панує суржик, знадвору силкується жити хирлява поґвалтована мова «населення».
І саме тепер Твір прийшов мені рідною мовою.
То був дарунок.
І я приймаю дарунок.
Тепер друге: повідомляю, що жодного стосунку ні до літератури, ні до історії я ніколи у житті не мав, залишаючись тим, чим був — маленьким співробітником журналу «Вісник зоології», списуючи з-під мікроскопа (часто навіть видаючи) нудні для невтаємничених комахознавчі трактати.
Я, добре знаючи життя і Києва і Москви, певний того, що Твір писався у Москві з Києва, а не з Москви. Усе у Творі, у тому й Москва, і Єршалаїм — то візія киянина. Київська візія — київською б мовою…
І нарешті, третє й останнє: моя праця над перекладом обернулася на зіставлення усіх знайдених мною виданих текстів Твору, текстів про Твір та до укладення коментарів до Твору. Час збігає й вимиває з пам’яті не лише знаковість побутових дрібниць, але й мотивацію алюзій — час скидає на смітник брухт клясичної освіти. Я зачерпнув трохи з того часу, і прагну в коментарях пронести далі знаття пахощів та смороду тієї доби.
Текст перекладався на українську мову в правописі 1928 р. — найбільш грамотному (через те й репресованому), в правописі, сучасному романові. У своїй роботі я був вільним від ґільдійської замкнености літературознавців, текстологів та інших спеціялістів «від Булгакова».
Стилю автора, стилю Майстра, я не смів зачіпати, хоча редаґування роману вочевидь незавершене. Я прагнув зберегти його властивою мовою таким, яким автор, з долі чи з недолі, залишив його сподіваному в посмерті читачеві. А втім, чого ж ґзитися на долю, як вона вже поставила крапку в ще не завершеному Творі й вивела слово «Кінець»?
Нікому не знати, який присуд вирік би автор з-під свого гоголівського каменя на вчинене (чи пак скоєне) мною. Як звиділась би Майстрові поява його кращого творіння «етім ґнусним язиком, катораво і на свєтє нє существуєт» (а це, ніде правди діти, його слова). Але мені добре знати, що чинилося (чи пак коїлося) це з глибокого та склінного почуття до Майстра, до Маргарити, до Єшуа та… — так, так! — до жорстокого п’ятого прокуратора Юдеї вершника Понтія Пилата.
Отже…
Майстер і Маргарита
— Ну добре, хто ж ти є?
— Я — тої сили часть,
Що робить лиш добро,
бажаючи лиш злого.
Частина перша
Розділ 1
Ніколи не розмовляйте з невідомими
В годину гарячого весняного заходу сонця на Патріярших ставах[2] з’явилося двоє громадян[3]Перший з них — приблизно сорокарічний, вбраний у сіренький літній піджак і штани до пари, — був невеликого зросту, чорнявий, вгодований, лисий, свого пристойного капелюха пиріжком ніс у руці, а добре виголене обличчя його прикрашали неймовірного розміру окуляри в чорній роговій оправі. Другий — плечистий, рудуватий, чубатий парубок у збитій на потилицю картатій кепці — був у ковбойці, пожмаканих білих штанях та чорних тапках.
Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз[4], голова правління однієї з найбільших московських літерацьких асоціяцій, скорочено іменованої МАССОЛІТ[5], і редактор грубого мистецького журналу, а молодий супутник його — поет Іван Миколайович Понирьов, який писав під псевдонімом Бездомний[6].
Потрапивши в тінь ледь зазеленілих лип, письменники перш за все шугнули до пістряво помальованої ятки з написом «Пиво та води».
До речі, слід зазначити першу дивину цього страшного травневого вечора. Не лише біля ятки, але й в усій алеї, рівнобіжній Малій Бронній вулиці[7], не виявилося ані однісінької живої душі. Тієї пори, коли вже, здається, несила було й дихати, коли сонце, розжаривши Москву, в сухій імлі звалювалось десь за Садове кільце[8], — ніхто не прийшов під липи, ніхто не сів на лавку, порожньою була алея.
— Дайте нарзану, — попросив Берліоз.
— Нарзану немає, — відказала жінка в ятці й чогось образилася.
— Пиво є? — хрипким голосом поспитався Бездомний.
— Пиво привезуть надвечір, — відповіла жінка.
— А що є? — спитав Берліоз.
— Абрикосова, але тепла, — сказала жінка.
— Ну давайте, давайте, давайте!..
Абрикосова дала пишну жовту піну, і в повітрі запахло перукарнею. Напившись, літерати відразу стали гикати, розплатилися й умостилися на лавці лицем до ставу і спиною до Бронної.
Тут сталася друга дивина, що зачепила самого лише Берліоза. Він раптом перестав гикати, серце йому гупнуло й на мить десь провалилося, затим повернулося, але з тупою голкою, що засіла в ньому. Крім того, Берліоза пійняв безпідставний, але настільки сильний страх, що його закортіло негайно бігти з Патріярших світ-заочі.
Берліоз тоскно озирнувся, не розуміючи, що його наполохало. Він зблід, обтер лоба хустинкою, подумав: «Що це зі мною? Такого ніколи не було… серце… дається взнаки… я перевтомився. Чи не пора кинути усе під три чорти й геть до Кисловодська…»
І тут спекотне повітря загусло перед ним, і зіткався з цього повітря прозорий громадянин предивного вигляду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куценький прозірчастий теж спінджачок… Громадянин зростом у сажень[9], але в плечах вузький, худючий неймовірно, і фізіономія, прошу завважити, глузлива.
Життя Берліоза складалося так, що до незвичайних явищ він не звик. Він геть сполотнів, витріщив очі й у сполоху подумав: «Цього не може бути!..»
Та воно, ой лихо, було, і довгий, крізь якого видно, гойдавсь перед ним і вліво, і вправо.
Тут жах настільки пойняв Берліоза, що він заплющив очі. А коли розплющив їх, побачив, що все скінчилося, марево розтануло, картатий зник, а заразом і тупа голка вискочила з серця.
1
Зважаючи на великий обсяг використаної літератури, бібліографічні посилання на джерела наводяться лише у випадках, коли того потребує точність. Укладач не зазіхає на авторство «відкриттів» у прочитанні Твору, за винятком зроблених ним самим. За бажання Читач може звернутися до первотворів та до спеціяльної літератури.
2
3
У виданні 1973 р. це речення звучить так: «Якось навесні, в годину небувало гарячого заходу сонця, у Москві, на Патріярших ставах, з’явилося двоє громадян».
4
Берліоз (Люї-Ектор Берліоз — Louis-Hector Berlioz, 1803–1869) — французький композитор, який у своїй творчості (як і Дем’ян Бєдний) торкався теми Ісуса Христа й сатанізму (у відповідь на твір Ґете): «Фантастична симфонія» (Symphonie fantastique, 1830), ораторії «Осуд Фауста» (Damnation de Faust, 1846), «Дитинство Христа» (L’Enfance du Christ, 1854) тощо. У романі під прізвищами композиторів виступають іще професор-невропатолог Стравинський — однозванець композитора Ігоря Федоровича Стравинського (1882–1971) та фіндиректор Римський — однозванець композитора Миколи Андрійовича Римського-Корсакова (1844–1908).
5
6
7
8
9