Тоді Пилат щомога набрав гарячого повітря в груди й закричав, і зірваний його голос понесло над тисячами голів:
— Іменем кесаря імператора!
Тут йому до вух кілька разів вдарив залізний карбований крик — в когортах, зметнувши догори списи й значки[90], страшно прокричали вояки:
— Хай живе кесар!
Пилат задер голову й всадив її просто в сонце. Під повіками йому спалахнув зелений вогонь, від нього запалав мозок, і над натовпом полетіли хрипкі арамейські слова:
— Чотирьох злочинців, заарештованих в Єршалаїмі за вбивства, підбурювання до заколоту та наругу над законом та вірою, засуджено до ганебної страти — повішення на стовпах! І ця страта зараз звершиться на Лисій Горі! Імена злочинців — Дисмас, Ґестас, Вар-равван і Га-Ноцри. Ось вони перед вами!
Пилат вказав направо рукою, не бачачи жодних злочинців, але знаючи, що вони там, на місці, де їм належиться бути.
Натовп відповів протяжним гуком чи то подиву чи то полегкости. Коли ж він згас, Пилат вів далі:
— Але страчені з них будуть лише троє, оскільки, згідно з законом та звичаєм, на честь свята Пасхи одному з засуджених, на вибір Малого Синедріону та за ухваленням римської влади, великодушний кесар імператор повертає його мерзенне життя!
Пилат вигукував слова і водночас слухав, як на зміну гукові йде велика тиша. Тепер ані зітхання, ані шерхоту не долинало до його вух, і навіть настала мить, якої Пилатові здалося, що все навкруги взагалі щезло. Ненависне йому місто вмерло, і лише він один стоїть, спалюваний прямовисним промінням, упершись обличчям у небо. Пилат ще притримав тишу, а тоді став вигукувати:
— Ім’я того, кого зараз при вас відпустять на волю…
Він зробив ще одну павзу, затримуючи ім’я, перевіряючи, чи все сказав, тому що знав, що мертве місто воскресне по виголошенні імени щасливця й жодні подальші слова почуті бути не можуть.
«Усе? — беззвучно прошепотів собі Пилат, — усе. Ім’я!» І, розкотавши літеру «р» над примовклим містом, він прокричав:
— Вар-равван!
Тут йому здалося, що сонце, дзеленькнувши, луснуло над ним і залило йому вуха вогнем. У цьому вогні буяли ревище, виск, стогін, регіт та посвист.
Пилат повернувся й пішов помостом назад, до сходів, не дивлячись ні на що, крім кольорових мостин настилу під ногами, щоб не оступитися. Він знав, що тепер за його спиною на поміст градом полетять бронзові монети, фініки, що у виючому натовпі люди, тиснучи одне одного, лізуть на плечі, щоб на власні очі побачити диво — як людина, що вже була в лабетах смерти, вирвалася з її лабет! Як леґіонери знімають з нього мотузки, несамохіть завдаючи йому пекучого болю у позвихуваних на допитах руках, як він, наморщуючись та охаючи, все ж всміхається безглуздою божевільною усмішкою.
Він знав, що в той самий час конвой вже веде до бічних східців трьох із зв’язаними руками, щоб виводити їх на шлях, який провадить на захід, до Лисої Гори. Лише опинившись за помостом, у тилу його, Пилат розплющив очі, знаючи, що тепер він у безпеці — бачити засуджених він уже не міг.
До стогону натовпу, який став вже вщухати, домішались тепер і були виразними пронизливі викрики глашаїв, які вторували одні арамейською, інші грецькою мовами усе те, що прокричав з помосту прокуратор. А поза тим, до слуху його долетів дрібний, цоркітний кінський тупіт, що ближчав, і сурма, яка щось коротко й весело прокричала. Цим звукам відповіло свердління посвисту хлопчаків із покрівель будинків на вулиці, що виводила з базару на гіподромську площу, і крики «побережись!»
Вояк, що самотньо стояв на очищеному просторі майдану зі значком у руці, тривожно змахнув ним, і тоді прокуратор, леґат леґіону, секретар і конвой зупинилися.
Кавалерійська ала, набираючи щораз ширшого клусу, вилетіла на майдан, щоб перетнути його краєм, оминаючи скопище народу, і провулком попід кам’яним муром, де п’явся виноград, найкоротшим шляхом проскакати до Лисої Гори.
Летячи клусом, маленький, як хлопчик, темний, як мулат, командир али — сирієць, порівнявшись з Пилатом, щось тонко прокричав і вихопив меча з піхов. Лютий вороний змоклий кінь сахнувся, став дибки. Вкинувши меча до піхов, командир джиґнув батогом коня по шиї, вирівняв його й поскакав до провулка, переходячи на чвал. За ним по троє в ряд полетіли вершники у хмарі куряви, заплигали шпичаки легких бамбукових списів, повз прокуратора майнули обличчя, із весело вишкіреними блискучими зубами, які здавалися особливе засмаглими під білими тюрбанами.
Здіймаючи до неба куряву, ала увірвалася до провулка, і повз Пилата останнім проскакав вояк із палахкою проти сонця сурмою на спині.
Затуляючись від куряви рукою й невдоволено наморщуючи обличчя, Пилат рушив далі в напрямку до брами палацового саду, а за ним рушив леґат, секретар і конвой.
Було близько десятої години ранку.
Розділ 3
Сьомий доказ
— Так, було близько десятої години ранку, високоповажаний Іване Миколайовичу, — сказав професор.
Поет провів рукою по обличчі, як людина, яка щойно отямилася, і побачив, що на Патріярших настав вечір.
Вода у ставі почорніла, й легкий човник вже плинув нею, і чувся плескіт весла й смішки якоїсь громадянки в човнику. В алеях на лавах з’явилася публіка, але знову ж таки на всіх трьох боках квадрата, окрім того, де були наші розмовники.
Небо над Москвою ніби вицвіло, і дуже виразно було видно у висоті місяць у повні, але ще не золотий, а білий. Дихати стало багато легше, і голоси під липами тепер звучали м’якше, по-вечірньому.
«Як це я не помітив, що він встиг сплести ціле оповідання?.. — зачудовано подумав Бездомний. — Воно он уже й вечір! А може то й не він розповідав, просто я заснув і це все мені наснилося?»
Та слід гадати, що усе ж таки розповідав професор, інакше доведеться припустити, що те саме наснилося й Берліозові, бо той сказав, уважно приглядаюсь до обличчя іноземця:
— Ваше оповідання надзвичайно цікаве, професоре, хоча воно аж ніяк не збігається з євангельськими оповістями.
— Даруйте, — поблажливо посміхнувшись, озвався професор, — вже хто-хто, а ви ж бо маєте знати, що геть нічого з того, що написано в Евангеліях, не відбувалося насправді ніколи, і якщо станемо посилатися на Евангелія як на історичне джерело… — він ще раз осміхнувся, і Берліоз затявся, тому що дослівно те саме він казав Бездомному, йдучи з ним Бронною до Патріярших ставів.
— Це так, — відзначив Берліоз, — та боюся, що ніхто не може потвердити, що й розказане вами діялося насправді.
— О ні! Це може хто потвердити! — починаючи говорити ламаною мовою, надзвичай упевнено озвався професор і несподівано поманив обох приятелів до себе ближче.
Ті нахилились до нього з обох боків, і він сказав, але вже без усякого акценту, який йому, чорт зна чому, то пропадав, то виникав.
— Річ у тім… — тут професор полохливо озирнувся й промовив пошепки, — що я особисто був присутнім при всьому цьому. І на бальконі був в Понтія Пилата, і в саду, як він з Каїфою розмовляв, і на помості, але тільки таємно, інкогніто, так би мовити, отож прошу вас — нікому анітелень і геть повний секрет!.. Цсс!
Запала мовчанка, і Берліоз зблід.
— Ви… ви скільки часу в Москві? — тремтливим голосом спитав він.
— Та я щойно, цієї хвилини приїхав до Москви, — розгублено відповів професор, і тут лише приятелі здогадалися поглянути йому як слід в очі й переконалися в тому, що ліве, зелене, в нього згола божевільне, а праве — порожнє, чорне й мертве.
«От тобі все й з’ясувалося! — подумав Берліоз у замішанні. — Приїхав божевільний німець, або щойно збожеволів на Патріярших. Оце історія!»
Так, дійсно з’ясувалося геть усе: і предивний сніданок в покійного філософа Канта, і недоумкуваті слова про соняшникову олію та Анничку, і пророкування про те, що голову буде відрубано, і все інше — професор був божевільний.
Берліоз одразу зміркував, що треба робити. Відкинувшись на опертя лави, він за спиною став показувати на митах Бездомному — не супереч, мовляв, йому, — та розгублений поет цих сигналів не вловив.
90