Майстер і Маргарита

Не зосталося навіть одробини сумніву в тому, що таємничий консультант точно знав наперед усю картину жахливої смерти Берліоза. Тут дві думки пронизали мозок поета. Перша: «Він аж ніяк не божевільний! Усе це дурниці!», і друга: «Чи бува не сам він підлаштував усе це?!»

Але дозвольте запитати, яким чином?

— А ні! Про це ми дізнаємося!

Доклавши превеликого зусилля, Іван Миколайович підвівся з лави й кинувся назад, туди, де розмовляв з професором. І виявилось, що той, на щастя, ще не пішов.

На Бронній вже засвітились ліхтарі, а над Патріяршими світив золотий місяць, і в місячному, завжди зрадливому світлі, Іванові Миколайовичу здалося, що той стоїть, тримаючи під пахвою не ціпка, а шпагу.

Відставний пролаза-реґент сидів на тому самому місці, де сидів іще недавно сам Іван Миколайович. Тепер реґент начепив собі на носа геть непотрібне пенсне[97], в якого одного скельця зовсім не було, а друге тріснуло. Через це картатий громадянин став ще огиднішим, ніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях до рейок.

З похололим серцем Іван наблизився до професора й, поглянувши йому в обличчя, пересвідчився, що жодних прикмет божевілля в цьому обличчі немає й не було.

— Зізнавайтеся, хто ви такий? — глухо запитав Іван.

Іноземець набурмосився, глянув так, ніби вперше бачить поета, і відповів неприязно:

— Не панімай… русскі ґаваріть…

— Вони не розуміють! — устряв із лави реґент, хоч його ніхто й не просив пояснювати слова іноземця.

— Не прикидайтеся! — грізно сказав Іван і відчув холод під грудьми. — Ви щойно прекрасно говорили руською мовою. Ви не німець і не професор! Ви — вбивця й шпигун! Документи! — розлючено крикнув Іван.

Загадковий професор гидливо скривив і без того кривого рота й знизав плечима.

— Громадянине! — знову устряв мерзенний реґент. — Ви що ж це бентежите інтуриста? За це з вас суворо стягнеться! — А підозрілий професор зробив пихате обличчя, повернувся й пішов геть від Івана.

Іван почув, що губиться. Задихаючись, він звернувся до реґента:

— Гей, громадянине, поможіть затримати злочинця! Ви повинні це зробити.

Реґент надзвичайно пожвавився, скочив і загорлав:

— Котрий злочинець? Де він? Іноземний злочинець? — оченята реґента радісно заграли. — Оцей? Як він злочинець, то насамперед слід кричати: «Ґвалт!» Бо він втече. А нумо ж удвох! Разом! — і тут реґент роззявив пащу.

Розгублений Іван послухався й заволав «ґвалт!», а реґент його підманув, нічого не крикнув.

Самітний, хрипкий крик Івана добрих наслідків не дав. Дві якісь дівиці сахнулися від нього убік, і він почув слово «п’яний!»

— А, то ти з ним у спілці? — впадаючи у гнів, прокричав Іван. — Ти що ж це, глумитися наді мною? Ану пусти!

Іван кинувся праворуч, і реґент — теж праворуч! Іван — ліворуч, і той мерзотник туди ж.

— Ти навмисне під ногами плутаєшся? — звіріючи, закричав Іван. — Я тебе самого віддам до рук міліції.

Іван зробив спробу вхопити негідника за рукав, але схибив і нічогісінько не впіймав. Реґент наче крізь землю провалився.

Іван охнув, поглянув у далечінь і побачив ненависного невідомця. Той був уже біля виходу до Патріяршого провулка, та до того не сам. Вкрай сумнівний реґент встиг прилучитися до нього. Та й це ще не годі: третім у цій компанії виявився не знати звідки виниклий кіт, здоровезний як кабан, чорний як сажа або грак, та ще й із завзятими кавалерійськими вусами. Трійця рушила до Патріяршого, причому кіт рушив на задніх лапах.

Іван попрямував за злочинцями услід і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже нелегко.

Трійця миттю проскочила провулком і опинилася на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між переслідуваними та ним ні на крихту не скорочувалась. І не встиг поет отямитися, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікитських воріт[98], де становище його погіршилося. Тут уже була товкотнеча, Іван налетів на когось із перехожих, його облаяли. А злочинна зграя до того ж вирішила тут удатися до улюбленого бандитського прийому — сипнути врозтіч.

Реґент з великою спритністю на ходу вкрутився до автобуса, що летів до Арбатської площі[99] і вислизнув. Загубивши одного з переслідуваних, Іван зосередив свою увагу на коті та побачив, як той дивний кіт підійшов до підніжки моторного вагона «А», що стояв на зупинці, нахабно відсадив жінку, що вискнула, вчепився за поручень і навіть зробив спробу всучити кондукторці гривеника[100] крізь відчинене через задуху вікно.

Поведінка кота настільки вразила Івана, що він у безруху закляк біля бакалійного магазина на розі, й тут удруге, але набагато дужче, був уражений поведінкою кондукторки. Та, тіль-тіль уздріла кота, що лізе до трамваю, із люттю, з якої аж тряслася, заверещала:

— Котам не можна! З котами не можна! А дзусь! Злізай, бо міліцію покличу!

Ні кондукторку, ні пасажирів не вразила сама суть справи: не те що кіт лізе до трамваю, в чому було б іще пів біди, а те, що він збирається платити!

Кіт виявився не лише платоспроможним, але й дисциплінованим звіром. При першому ж окрику кондукторки він припинив наступ, знявся з підніжки й сів на зупинці, потираючи гривеником вуса. Та лиш кондукторка рвонула мотузку[101] й трамвай рушив, кіт вчинив як усякий, кого виганяють із трамваю, але кому їхати все ж треба. Пропустивши повз себе усі три вагони, кіт скочив на задню дугу останнього, вчепився за якусь кишку, що виходила із стінки, і покотив, заощадивши таким робом гривеника.

Захопившись паскудним котом, Іван мало не загубив найголовнішого з трьох — професора. Та, на щастя, той не встиг ушитися. Іван угледів сірий берет у гущині на початку Великої Нікитської, або вулиці Герцена[102]. Умить Іван і сам опинився там. Та ба, удачі не було. Поет і ходи наддавав, і тюпцем починав бігти, штовхаючи перехожих, та на жоден сантиметр не наблизився до професора.

Хоч як був засмучений Іван, усе ж його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася гонитва. І двадцяти секунд не минуло, як після Нікитських воріт Івана Миколайовича вже засліпили вогні на Арбатській площі. Ще кілька секунд, і ось якийсь темний провулок зі скособоченими тротуарами, де Іван Миколайович беркицьнувся й розбив коліно. Знову освітлена магістраль — вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок, понурий, гидкий та слабо освітлений[103]. І от тут Іван Миколайович остаточно загубив того, хто був йому так потрібний. Професор щез.

Іван Миколайович засмутився, та не надовго, бо нараз зміркував, що професор неодмінно повинен опинитися в будинку № 13 і неодмінно в квартирі 47.

Удершись до під’їзду, Іван Миколайович злетів на другий поверх, відразу натрапив на цю квартиру й подзвонився нетерпляче. Чекати довелось недовго: двері Іванові відчинила якась дівчинка років п’яти і, нічого не питаючи в зайди, відразу пішла собі десь.

У величезному, вкрай занехаяному передпокої, слабо освітленому малесенькою вугільною жарівкою[104], під високою, чорною від бруду стелею, на стіні висів велосипед без шин, стояла величезна скриня, оббита залізом, а на полиці над вішалом лежала зимова шапка, і її довгі вуха звисали додолу. За одними з дверей гучний чоловічий голос в радіоапараті сердито кричав щось віршами.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився за незнайомих обставин, і просто подався до коридору, міркуючи так: «Він, певна річ, сховався у ванній». У коридорі було поночі. Потикавшись у стіни, Іван побачив слабеньку стьожку світла знизу під дверима, намацав ручку й несильно шарпнув її. Гачок відскочив, і Іван опинився саме у ванній, і подумав про те, що йому пощастило.

97

…начепив собі на носа геть непотрібне пенсне… — Пенсне (фр. pince-nez) — окуляри без завушних дужок, що за допомогою спеціальної прищіпки утримуються на переніссі.

98

…після тихої Спиридонівки опинився біля Нікитських воріт… —

Спиридонівка — вулиця, що пролягає від Малої Нікитської до Садової-Кудринської вулиці. Колись тут стояла церква Спиридона, поставлена у 1633–1639 рр. патріярхом Філаретом на Козишиному болоті (тепер Патріярші стави — див. прим. [2]). За совєтських часів називалася вул. Олексія [Миколайовича] Толстого.

Нікитські ворота — майдан Нікитських воріт поблизу Нікитского монастиря, зруйнованого за совєтської влади; розташовані посередині Великої (Большої) Нікитської, у місці відгалуження від неї Малої Нікитської вулиці.

99

…до Арбатської площі… — Арбат — район Москви, назва якого, ймовірно, походить від тюркського слова araba або arba (віз) — тут у ХVІ—ХVIIІ ст. ст. містився колимажний двір, де стояли царські екіпажі (карети, сані тощо). Арбатська площа (Арбатські ворота) — майдан, від якого розбігаються вулиці Арбат, Новий Арбат, Нікитський бульвар, Воздвиженка, Знам’янка та Гоголівський бульвар.

100

…кіт підійшов до підніжки моторного вагона «А» <…> зробив спробу всучити кондукторці гривеника… — Трамвайний маршрут «А» («Аннушка») 1936 р. був кільцевим, пролягав Бульварним кільцем (див. прим. [110]), а від Яузького бульвару до храму Христа Спасителя — набережними, багато разів змінювався, тепер сполучає станцію метро «Чисті стави» (Чистые пруды) з Калузькою площею у Замоскворіччі. Якщо взяти до уваги, що водночас «реґент <…> на ходу вкрутився до автобуса, що летів до Арбатської площі», то сцену можна локалізувати в районі Пречистенського (нині Гоголівського) бульвару, поблизу нинішньої станції метро «Кропоткінська».

Гривеник — російська монета вартістю 10 копійок.

101

…кондукторка рвонула мотузку… — У трамваях того часу кондуктор моторного (першого) та причіпних вагонів подавав сигнал водієві за допомогою шнурка, протягнутого крізь вагони, за допомогою якого приводився в дію дзвоник у кабіні водія. Конструкція трамвайних вагонів тоді відрізнялася від теперішніх наявністю чималого числа зовнішніх виступів — східців, поручнів, зчіпних вузлів і т. п. та відсутністю автоматичних дверей. При переповненому вагоні бажаючі могли їхати (задарма, звичайно, «зайцем») на східцях, гронами вчепившись у поручні, менш щасливі чіплялися за деталі, що виступали із задньої стінки вагона — це називалося «їхати на ковбасі».

102

…на початку Великої Нікитської, або вулиці Герцена. — Велика (Большая) Нікитська вулиця (за совєтських часів Герцена) починається від Мохової вулиці й закінчується Кудринським майданом. Топографічна неточність: дія відбувається біля Нікитських воріт (див. прим. [98]), розташованих приблизно в середині Великої Нікитської, а не на її початку (Г. А. Лесскис. Триптих М. А. Булгакова о русской революции. — Москва: ОГИ, 1999. — С. 297). Один з двох випадків вживання Булгаковим совєтських топонімів у романі: далі він називає вулицю Пречистенку Кропоткінською (див. прим. [103]).

103

…вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок, понурий, гидкий та слабо освітлений. —

Кропоткіна — совєтська назва вулиці Пречистенки (див. прим. [214]).

Остоженка — вулиця, що за совєтської влади мала назву Метробудівська (Метростроевская); історична назва походить від багатого на сіножаті урочища «Стожжя» або «Остожжя» — місця стогування сіна. Обидві вулиці починаються від Пречистенських воріт (від вулиці Волхонки біля храму Христа Спасителя) і, розбігаючись під гострим кутом, закінчуються Зубівським та Кримським майданами відповідно; сполучаються між собою вісьмома поперечними провулками.

Понурим та гидким у ранніх редакціях твору був названий Савьоловський (Савеліївський) провулок (нині Пожарський). Після відвідин квартири № 47 у будинку № 13 Іван міг вийти цим провулком на Нижній Лєсной (нині Курсовий) провулок, потім на Лєсной (нині Соймоновський) проїзд, і вже тоді потрапити до Москви-ріки, на набережну храму Христа Спасителя (Пречистенська набережна).

104

…освітленому малесенькою вугільною жарівкою… — тобто електричною лямпою розжарювання з вугільною (не вольфрамовою) ниткою, яка давала тьмяне світло, але була економною. Саме ця конструкція лямпи розжарювання була запропонована 1879 р. Томасом Едисоном (замість платинової нитки розжарювання). Наступна заміна вугільної нитки на вольфрамову зумовила виникнення сучасної жарівки.