Та пощастило не так, як би треба було! На Івана дмухнуло вогким теплом, і, при світлі вугілля, що тліло в колонці, він розгледів великі ночви, що висіли на стіні, і ванну, усю в чорних страхітних плямах по збитій емалі. Так от, у цій ванні стояла гола громадянка, уся в милі і з мачулкою в руках. Вона короткозоро прищулилась на напасника Івана і, очевидно, обмилившись в пекельному освітленні, сказала тихо й весело:
— Кирюшко! Годі швендяти! Ви що, здуріли?.. Федір Іванич зараз повернеться. Ану геть звідси! — і махнула на Івана мачулкою.
Непорозуміння було в наявності, і винен у ньому був, певна річ, Іван Миколайович. Та визнавати цього він не схотів і, вигукнувши докірливо: «Ач, розпусниця!..» — відразу чомусь опинився на кухні. У ній нікого не виявилося, й на плиті у пітьмах стояло безмовно близько десятка згаслих примусів[105]. Один місячний промінь, просочившись крізь запорошене, роками не витиране вікно, скупо освітлював той кут, де в пилу та павутинні висіла забута ікона, з-поза кіоту якої виставали кінці двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла пришпилена маленька — паперова.
Нікому не відомо, яка тут думка заволоділа Іваном, та тільки, перш ніж вибігти на чорний хід, він привласнив одну з цих свічок, а також і паперову іконку. Разом із цими предметами він покинув невідому квартиру, щось мурмочучи, стидаючись на думку про те, чого він щойно зазнав у ванній, несамохіть силкуючись вгадати, хто був той нахабний Кирюшка та чи не йому належить огидна шапка з вухами.
У безлюдному та безрадісному провулку поет озирнувся, шукаючи втікача, та того ніде не було. Тоді Іван твердо сказав самому собі:
— Ну звісно ж, він на Москві-ріці! Вперед!
Годилося б, мабуть, запитати в Івана Миколайовича, чого це він гадає, що професор саме на Москві-ріці, а не де-небудь в іншому місці. Та горе в тому, що запитати було нікому. Мерзенний провулок був абсолютно порожній.
За найкоротший час можна було побачити Івана Миколайовича на гранітних сходинах амфітеатру Москви-ріки[106].
Знявши з себе одежу, Іван доручив її якомусь приємному бороданеві, що палив самокрутку біля подертої білої толстовки та розшнурованих стоптаних черевиків. Помахавши руками, щоб охолонути, Іван ластівкою шубовснувся у воду. Йому аж дух забило, такою холодною була вода, і промайнула навіть думка, що, гляди, не вдасться вихопитись на поверхню. Проте вихопитись вдалося, і, відсапуючись та пирхаючи, з круглими з жаху очима, Іван Миколайович став плавати в чорній, що відгонила нафтою, воді, між поламаних зиґзаґів берегових ліхтарів.
Коли мокрий Іван пританцював сходинками до того місця, де зосталося під охороною бороданя його вбрання, з’ясувалося, що викрадено не лише друге, але й перший, тобто сам бородань. Саме на тому місці, де була купа вбрання, залишилися смугасті кальсони, драна толстовка[107], свічка, іконка та пачка сірників. Погрозивши в безсилій люті комусь удалечінь кулаком, Іван нап’яв на себе те, що було залишено.
Тут його стали непокоїти два міркування: перше, це те, що зникло посвідчення МАССОЛІТу, з яким він ніколи не розлучався, і, друге, чи вдасться йому в такому вигляді безперешкодно пройти Москвою? Усе ж таки в кальсонах… Правда, яке кому діло, але ж не трапилось би якої причіпки чи затримки.
Іван обірвав ґудзики з кальсонів там, де вони застібалися коло кісточки в розрахунку на те, що, може, в такому вигляді вони обудуться за літні штани, забрав іконку, свічку та сірники й рушив, сказавши сам собі:
— До Грибоєдова! Поза всяким сумнівом, він там.
Місто вже жило вечірнім життям. В куряві пролітали, вибрязкуючи ланцюгами, вантажівки, і на плятформах їхніх, на мішках, розкинувшись догоричерева, лежали якісь чоловіки. Усі вікна були розчинені. У кожному з цих вікон палав вогонь під помаранчевим абажуром, і з усіх вікон, з усіх дверей, із усіх підворіть, з дахів та горищ, з підвалів та дворів виривалося хрипке ревіння полонезу з опери «Євгеній Онєгін»[108].
Побоювання Івана Миколайовича вповні справдились: перехожі звертали на нього увагу, і сміялися і оберталися. Внаслідок цього він вирішив покинути великі вулиці й пробиратися провулками, де люди не такі настирні, де менше шансів, що причепляться до босої людини, допікаючи її запитаннями про кальсони, які вперто не хотіли стати схожими на штани.
Іван саме так і зробив і поринув у таємничу тканку арбатських провулків і став пробиратися попід мурами, кидаючи наполоханим оком, щохвилини озираючись, час від часу ховаючись у під’їздах та уникаючи перехресть із світлофорами, шикарних дверей посольських садиб.
І впродовж усього його тяжкого шляху його чомусь невиразно діймала усюдисуща оркестра, під акомпанемент якої тяжкий бас співав про свою любов до Тетяни[109].
Розділ 5
Було діло в Грибоєдові
Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору містився при бульварному кільці[110] у глибині миршавого саду, відділеного від тротуару кільця різьбленою чавунною огорожею. Невеликий майданчик перед будинком було заасфальтовано, і зимової пори на ньому височіла снігова кучугура з лопатою, а літнього часу він перетворювався на прегарне відділення літнього ресторану під парусиновим наметом.
Будинок називався «Домом Грибоєдова» на тій підставі, що буцімто колись ним володіла тітка письменника — Олександра Сергійовича Грибоєдова[111]. Ну, володіла чи не володіла — ми достеменно не знаємо. Пригадується навіть, що, здається, ніякої такої тітки-домовласниці Грибоєдов не мав… Проте будинок так називали. До того ж, один московський брехач розповідав, що ніби отут, у другому поверсі, у круглій залі з колонами, славетний письменник читав уривки з «Лиха з розуму» цій самій тітці, що розвалилася на софі. А втім, чорт його знає, може, й читав, пусте це!
А не пусте те, що тепер цим будинком володів той самий МАССОЛІТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз перед своєю появою на Патріярших ставах.
З легкої руки членів МАССОЛІТу ніхто не називав будинок «Домом Грибоєдова», а всі казали просто — «Грибоєдов»: — «Я учора дві години пробовсався в Грибоєдова». — «Ну й як?» — «До Ялти на місяць урвав». — «Молодчина!». Або: «Піди до Берліоза, він сьогодні від четвертої до п’ятої приймає в Грибоєдові…» і так далі.
МАССОЛІТ розмістився в Грибоєдові так, що краще й затишніше не придумати. Усякий, хто входив до Грибоєдова, передусім мимоволі знайомився з обвістками усіляких спортивних гуртків і з груповими, а також індивідуальними фотографіями членів МАССОЛІТу, якими (фотографіями) були завішані стіни сходів, що вели на другий поверх.
На дверях першої ж кімнати в цьому горішньому поверсі виднівся великий напис «Рибальсько-дачна секція», і поруч був зображений карась, упійманий на вудку.
На дверях кімнати № 2 було написано щось не зовсім зрозуміле: «Одноденна творча путівка. Звертатися до М. В. Підложної».
Наступні двері мали на собі короткий, але вже геть незрозумілий напис: «Перелигіно». Далі випадковому відвідувачеві Грибоєдова починали розбігатися очі від написів, що ряботіли на горіхових тітчиних дверях: «Запис у чергу на папір в Покльовкіної», «Каса», «Особисті розрахунки скетчистів»…
Прорізавши довжелезну чергу, що починалася вже долом у швайцарні, можна було бачити напис на дверях, до яких щомиті пхався народ: «Квартирне питання».
За квартирним питанням відкривався розкішний плакат, на якому зображена була скеля, а гребенем її їхав вершник у бурці[112] й з ґвинтівкою за плечима. Нижче — пальми й балькон, на бальконі — сидить молодик із чубчиком, котрий позирає десь угору дуже-дуже проворними очима й тримає в руці самописне перо[113]. Підпис: «Повнооб’ємні творчі відпустки від двох тижнів (оповідання-новеля) до одного року (роман, трилогія). Ялта, Суук-Су, Борове, Цихидзирі, Махинджаурі, Ленінград (Зимовий палац)». При цих дверях так само була черга, але не надмірна, чоловіка на півтораста.
105
Плита — піч до приготування їжі на дровах, вугіллі або торфі, що спалювались під горизонтальною металевою (здебільша чавунною) плитою, на яку ставилося кухняне начиння — під час дії роману в комунальних квартирах не використовувалася за призначенням; на неї ставили примуси.
Примус — нагрівальний прилад для приготування їжі, широко використовуваний перед масовою газифікацією житла. Гас до пальника подавався під тиском повітря, створюваного помпою в резервуарі з пальним, горіння супроводжувалося сильним шумом; дія примуса припинялася шляхом випуску через кран напомпованого стисненого повітря. Наявність на плиті «близько десятка» примусів свідчить про замешкання у цій комунальній квартирі («комуналці») не менше десятка родин (звичайно сім’я мала один примус).
106
107
108
109
110
111
112
113