Далі йшли, підкоряючись примхливим закрутам, підйомам та спускам грибоєдівського дому, — «Правління МАССОЛІТу», «Каси № 2, 3, 4 та 5», «Редакційна колеґія», «Голова МАССОЛІТу», «Більярдна», всілякі підсобні установи і, нарешті, та сама заля з колонадою, де тітонька насолоджувалася комедією геніяльного небожа.
Усякий відвідувач, якщо він, звісно, був не цілком туполобим, потрапивши до Грибоєдова, одразу ж втямлював, наскільки добре живеться щасливцям — членам МАССОЛІТу, і чорна заздрість починала зразу гризти його. Й відразу ж він починав звертати до неба гіркі докори на те, що воно не обдарувало його при народженні літерацьким талантом, без чого, природно, годі було й мріяти запосісти членського МАССОЛІТівського квитка, брунатного, із запахом дорогої шкіри, з золотою широкою окрайкою, — відомого усій Москві квитка.
Хто скаже що-небудь на захист заздрости? Це почуття плюгавої категорії, але усе ж треба зглянутися на становище відвідувача. Адже те, що він бачив у горішньому поверсі, було не все й далеко ще не все. Увесь долішній поверх тітчиного дому було відведено під ресторан, та який ресторан! З повним правом він вважався найкращим у Москві. І не тільки через те, що оташувався у двох залях із склепінчастими стелями, розписаними ліловими кіньми з ассирійськими гривами, не тільки тому, що на кожному столикові стояла лямпа, накрита шаллю, не тільки тому, що туди не міг проникнути перший-ліпший з вулиці, а ще й через те, що якістю своєї провізії Грибоєдов побивав будь-який ресторан у Москві, як хотів, і що цю провізію відпускали за найбільш підхожою, аж ніяк не обтяжливою ціною.
Тому немає нічого дивного в такій хоч би розмові, яку одного разу чув автор цих щонайправдивіших рядків коло чавунної огорожі Грибоєдова:
— Ти де сьогодні вечеряєш, Амвросію?
— Про що питаєш, певна річ, тут, любий Фоко! Арчибальд Арчибальдович[114] шепнув мені сьогодні, що будуть порційні судачки а натюрель[115]. Віртуозна штучка!
— Вмієш ти жити, Амвросію! — зітхаючи, відповідав охлялий, занедбаний, з карбункулом на шиї Фока рум’яногубому велетню, золотистоволосому, пишнощокому Амвросію-поетові.
— Ніякого вміння особливого я не маю, — заперечував Амвросій, — а маю звичайне бажання жити по-людськи. Ти хочеш сказати, Фоко, що судачки можна стріти й у «Колізеї». Але ж у «Колізеї» порція судачків коштує тринадцять рублів п’ятнадцять копійок, а в нас — п’ять п’ятдесят! До того ж, у «Колізеї» судачки трьохденешні, і, крім того, ще в тебе немає гарантії, що не дістанеш у «Колізеї» виноградним кетягом по мармизі від першого стрічного молодика, що увірвався з Театрального проїзду[116]. Ні, я категорично проти «Колізею», — гуркотів на увесь бульвар гастроном Амвросій. — Не вмовляй мене, Фоко!
— Я не вмовляю тебе, Амвросію, — пищав Фока. — Вдома можна повечеряти.
— Красненько дякую, — гугонів Амвросій, — уявляю собі твою жінку, яка намагається спорудити в каструльці на спільній кухні вдома порційні судачки а натюрель! Ги-ги-ги!.. Оревуар, Фоко![117] — І, наспівуючи, Амвросій прямував до веранди під наметом.
Ех-хо-хо… Так, було, було!.. Пам’ятають московські старожильці знаменитого Грибоєдова! Що ті відварні порційні судачки! Дешевина це, любий Амвросію! А стерлядь, стерлядь у сріблястій каструльці, стерлядь шматками, перекладена раковими шийками та свіжою ікрою? А яйця-кокотт із шампіньйоновим пюре в горнятках. А філейчики з дроздів вам не подобалися? З труфлями? Перепелиця по-генуезьки? Десять з полтиною! Та джаз, та привітна обслуга! А в липні, коли уся сім’я на дачі, а вас невідкладні літературні справи тримають у місті, — на веранді, в холодку під витким виноградом, у золотій плямі на білосніжній скатертині тарілочка супу-прентаньєр? Пам’ятаєте, Амвросію? Ну що ж питати? По губах ваших бачу, що пам’ятаєте. Що там ваші сижки[118], судачки? А дупелі, гаршнепи, бекаси, вальдшнепи[119] за сезоном, перепілки, кулики? Шипучий у горлі нарзан?! Та годі, ти відволікаєшся, читачу! За мною!..
О половині на одинадцяту годину того вечора, коли Берліоз загинув на Патріярших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, й у ній марудилося дванадцятеро літератів, що зібралися на засідання й дожидалися Михайла Олександровича.
Ті, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у кімнаті Правління МАССОЛІТу, серйозно потерпали на задуху. Жоден свіжий струмінь не проникав у розчинені вікна. Москва віддавала накопичений за день в асфальті жар, і ясно було, що ніч не принесе полегшення. Пахло цибулею з підвалу тітчиного дому, де працювала ресторанна кухня, й усім кортіло пити, всі нервували й злостилися.
Белетрист Бескудников — тихий, пристойно вдягнений чоловік з уважними й водночас невловними очима — витяг годинника. Стрілка підповзала до одинадцятої. Бескудников стукнув пальцем по цифербляту, показав його сусідові, поетові Двубратському, який сидів на столі й знічев’я гойдав ногами, узутими у жовті черевики на ґумовій підошві.
— Одначе, — пробурмотів Двубратський.
— Хлопець, певно, на Клязьмі загруз, — густим голосом озвалася Настасія Лукинична Непремєнова, московська купецька сирота, що стала письменницею й пише батальні морські оповідання під псевдонімом «Штурман Жорж»[120].
— Лихо та й годі! — сміливо заговорив автор популярних скетчів Загривов. — Я й сам би зараз залюбки на балькончику чайку попив, замість того, щоб отут варитися. Адже засідання призначено на десяту?
— А зараз добре на Клязьмі, — піддрочила присутніх Штурман Жорж, знаючи, що дачне літерацьке селище Перелигіно на Клязьмі[121] — спільне болюче місце. — Тепер вже солов’ї, певно, співають. Мені завжди якось краще працюється за містом, особливо навесні.
— Третій рік вношу грошики, щоб хвору на базедову хворобу дружину відправити до цього раю, та щось нічого в хвилях не видать, — уїдливо й скрушно сказав новеліст Єроним Поприхін.
— То вже як кому пощастить, — прогугнів з підвіконня критик Абабков.
Радість спалахнула в маленьких оченятках Штурман Жоржа, і вона сказала, пом’якшуючи своє контральто:
— Не треба, товариші, заздрити. Дач усього двадцять дві, і будується ще тільки сім, а нас у МАССОЛІТі три тисячі[122].
— Три тисячі сто одинадцять чоловік, — докинув хтось із кутка.
— Ну от бачите, — вела далі Штурман, — що ж поробиш? Природно, що дачі одержали найбільш талановиті з нас…
— Генерали! — навпростець увігнався до чвари Глухарьов-сценарист.
Бескудников, штучно позіхнувши, вийшов з кімнати.
— Сам у п’яти кімнатах в Перелигіні, — услід йому сказав Глухарьов.
— Лаврович сам у шести, — вигукнув Денискин, — і їдальня дубом обшита!
— Е, зараз не в тому річ, — прогугнів Абабков, — а в тому, що половина на дванадцяту.
Зчинився галас, назрівало щось ніби як бунт. Стали дзвонити до ненависного Перелигіна, потрапили не на ту дачу, до Лавровича, дізналися, що Лаврович пішов до річки, і вкінець цим засмутилися. Навмання задзвонили до комісії красного письменства на додатковий № 930 і, звісно, нікого там не знайшли.
— Він міг би задзвонити! — кричали Денискин, Глухарьов і Квант.
Ах, кричали вони даремно: не міг Михайло Олександрович задзвонити нікуди. Далеко, далеко від Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячосвічними лямпами, на трьох цинкових столах лежало те, що ще недавно було Михайлом Олександровичем.
На першому — оголене, в зашерхлій крові, тіло з перебитою рукою та розтрощеною грудною кліткою, на другому— голова з вибитими передніми зубами, з помутнілими розплющеними очима, які не полошило пронизливе різке світло, а на третьому купа зашкарублого лахміття.
Біля стятого стояли: професор судової медицини, патологоанатом та його прозектор, представники слідства й викликаний телефоном від недужої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза в МАССОЛІТі — літерат Желдибін.
114
Прототипом Арчибальда Арчибальдовича вважається директор ресторанів творчих об’єднань Москви Яків Данилович Розенталь (1893–1966), часто згадуваний у мемуарах письменників, журналістів та акторів того часу. Опис ресторану містить ознаки не тільки ресторану в Домі Герцена (див. прим. [111]), але й ресторану Дому актора, який навесні та влітку відкривав філію у садку біля старовинної будівлі «Жургаз» на Страсному бульварі № 11.
115
116
118
Стерлядь — цінний вид осятрових риб, предмет гастрономічної розкоші, в Україні відомий також під назвами стерля та чечуга.
Яйця-кокотт (фр. ceufs-cocotte) — страва французької кухні, пряженя з випускних (незбитих) яєць у порційних горнятках («кокотницях»), зготована на сметані з різними овочами, грибами, сиром, рибою, ікрою, тощо (безліч рецептів); жовток яйця має при цьому залишатися рідким.
Філейчик (здрібн. від фр. filet — філе або філей) — розплатана тушка риби або птиці з видаленими кістками та шкірою.
Труфлі — дуже цінні й дуже дорогі гриби з підземними плодовими тілами, що нагадують картоплину, цінуються як неповторна вишукана приправа, яку для запаху додають до страв у вигляді тонесеньких стружок живого гриба в мінімальній кількості (як сіль або перець); деякі, менш шляхетні, види труфлів вживаються до їжі як звичайні гриби.
Суп-прентаньєр (фр. soupe printanière) — «весняний суп», тобто зварений з перших, переважно тепличних, весняних овочів.
Сижки (здрібн. від сиг, мн. сиги) — промислові риби родини лососюватих.
119
120
121
Клязьма — річка в Московській області, на північний захід від Москви, ліва притока р. Оки.
Перелигіно — йдеться про дачне селище членів Спілки совєтських письменників, точніше, підпорядкованого їй Літературного фонду, Передєлкіно під Москвою (при Мінському шосе та при залізниці на Київ) на річці Альошинка (притока р. Сетунь). Земля біля села Передєлкі була подарована Спілці совєтських письменників 1935 р. особисто Сталіном із дозволом будувати дачі для найвидатніших письменників державним коштом.
122