Машина заїхала по Желдибіна і, перш за все, разом із слідством, відвезла його (близько півночі це було) на квартиру вбитого, де було проведено опечатування його паперів, а по тому вже всі поїхали до морґу.
І от тепер, ставши коло останків небіжчика, вони радилися, як краще зробити: чи пришити відтяту голову до шиї, чи виставити тіло в грибоєдівській залі, просто прикривши загиблого наглухо до підборіддя чорним покрівцем?
Так, Михайло Олександрович ніде не міг задзвонити, і геть даремно обурювалися й галасували Денискін, Глухарьов і Квант з Бескудниковим. Акурат опівночі усі дванадцятеро літератів залишили горішній поверх і зійшли додолу до ресторану. Тут знову подумки недобрим словом пом’янули Михайла Олександровича: усі столики на веранді, природно, виявились вже позайманими, і довелось залишатися вечеряти у цих красивих, але душних залях.
І саме опівночі в першій з них щось гупнуло, задзеленчало, посипалось, заскакало. І тієї ж миті тоненький чоловічий голос відчайдушно заверещав під музику: «Алилуя!!» Це вдарив знаменитий грибоєдівський джаз[123]. Вкриті випотом обличчя аж ніби засвітились, здалося, що ожили на стелі намальовані коні, в лямпах немов додали світла, і раптом, ніби з цепу зірвавшись, затанцювали обидві залі, а за ними затанцювала й веранда.
Затанцював Глухарьов з поетесою Тамарою Півмісяць, затанцював Квант, затанцював Жуколов-романіст з якоюсь кіноактрисою в жовтій сукні. Танцювали: Драгунський, Чердакчі, маленький Денискин з велетенською Штурман Жоржем, танцювала красуня-архітект Семєйкіна-Ґалл, міцно схоплена невідомим у білих рогожних штанях[124]. Танцювали свої й запрошені гості, московські та приїжджі, письменник Йоганн з Кронштадта, якийсь Вітя Куфтик з Ростова, здається, режисер, із фіялковим лишаєм на всю щоку, танцювали найвидатніші представники поетичного підвідділу МАССОЛІТу, тобто Павіянов, Богохульський, Сладкий, Шпичкін і Адельфіна Буздяк, танцювали не знати якого фаху молодики зі стрижкою боксом, з підбитими ватою плечима, танцював один вельми літній з бородою, в якій засіла пір’їнка зеленої цибулі, танцювала з ним літня, доморювана недокрів’ям дівчина в жовтогарячому шовковому пом’ятому платтячку.
Об’юшені потом офіціянти несли над головами спітнілі кухлі з пивом, хрипко й з ненавистю горлаючи: «Звиняюсь, громадянине!» Десь у рупорі голос командував: «Карський раз! Зубрик два! Фляки господарські!!»[125] Тонкий голос вже не співав, а завивав: «Алилуя!» Ляскіт золотих тарілок у джазі часом перекривав гуркотіння посуду, що його посудниці похилою площиною спускали до кухні. Одне слово, пекло.
Й було опівночі видіння у пеклі. Вийшов на веранду чорноокий красень із кинджальною бородою, у фраку й величним поглядом окинув свої володіння. Казали, казали містики, що був час, коли красень не носив фрака, а був оперезаний широким шкуратяним пасом, з-за якого стриміли руків’я пістолів, а його волосся барви кручого крила було пов’язане червоним шовком, і плив у Караїмському морі під його кермою бриґ під чорним гробовим прапором з адамовою головою[126].
Та ні, ні! Брешуть спокусники-містики, жодних Караїбських морів немає на світі, не пливуть по них відчайдушні флібустьєри, і не гониться за ними корвет[127], не стелеться над хвилею гарматний дим. Немає нічого, і нічого не було! Ось миршава липа є, є чавунна огорожа й за нею бульвар… І тане лід у вазочці, і видно за сусіднім столом набіглі кров’ю чиїсь бичачі очі, і страшно, страшно… О боги, боги мої, отрути мені, отрути!..
І раптом за столиком пурхнуло слово: «Берліоз!!» Знагла джаз розвалився й затих, як ніби хтось бацнув по ньому кулаком. «Що, що, що, що?!!» — «Берліоз!!!». І ну схоплюватись, ну скрикувати…
Так, зметнулася хвиля горя на страшну звістку про Михайла Олександровича. Хтось метушився, кричав, що треба ось зараз, не сходячи з місця, скласти якусь колективну телеграму й негайно надіслати її.
Але яку телеграму, спитаємо ми, і куди? І нащо її посилати. І справді, куди? І на що потрібна хай буде яка телеграма тому, чию сплющену потилицю стискають тепер ґумові руки прозектора, чию шию зараз коле кривими голками професор? Загинув він, і не потрібна йому ніяка телеграма. От і по всьому, не будемо більше обтяжувати телеграф.
Так, загинув, загинув… Та ми ж бо ще живі!
Так, зметнулася хвиля горя, та постояла, постояла й стала спадати, і дехто вже повернувся до свого столика та й — спершу крадькома, а далі й відкрито — випив чарочку й закусив. Справді бо, не гинути ж курячим котлетам де-воляй?[128] Чим зарятуємо Михайла Олександровича? Тим що голодними зостанемось? Та ми ж бо ще живі!
Натурально, рояля замкнули на ключа, джаз розійшовся, декілька журналістів поїхали до своїх редакцій писати некрологи. Стало відомо, що приїхав з морґу Желдибін. Він помістився в кабінеті покійного нагорі, і зразу ж прокотилася чутка, що він і заступатиме Берліоза. Желдибін скликав до себе з ресторану усіх дванадцятеро членів правління, і на терміновому засіданні, що розпочалося в кабінеті Берліоза, приступили до обговорення невідкладних питань щодо оздоблення колонної грибоєдівської залі, про перевезення тіла з морґу до цієї залі, про відкриття доступу до неї та про інше, пов’язане з жалобною подією[129].
А ресторан став жити далі своїм звичним нічним життям і жив би ним аж до закриття, тобто до четвертої ранку, якби не вкоїлося дещо вже вщент дивовижне, що вразило ресторанних гостей куди більше, ніж звістка про загибель Берліоза.
Першими збентежились лихачі[130], що чергували біля воріт грибоєдівського дому. Чути було, як один із них, підвівшись на козлах, прокричав:
— Тю! Ви лиш гляньте!
Услід за тим, казна-звідки, біля чавунної огорожі спалахнув вогничок і став наближатися до веранди. Ті, хто сидів за столиками, стали підводитися й вглядатися й розчовпали, що разом із вогничком простує до ресторану білий привид. Коли він наблизився до самого трельяжу[131], усі немов закостеніли за столиками з шматками стерлядки на виделках і вибалушивши очі. Швайцар, який вийшов у цей момент із дверей ресторанної роздягальні надвір, щоб покурити, затоптав цигарку й рушив був до привиду з виразною метою перепинити йому доступ до ресторану, та чомусь не зробив цього і зупинився, недоумкувато всміхаючись.
І привид, пройшовши крізь отвір трельяжу, безперешкодно ступив на веранду. Тут усі побачили, що це — ніякий не привид, а Іван Миколайович Бездомний — славнозвісний поет.
Він був босоніж, у роздертій білястій толстовці, до якої на грудях англійською шпилькою була приколена паперова іконка зі стертим зображенням якогось святого, і в смугастих білих кальсонах. У руці Іван Миколайович ніс засвічену вінчальну свічку. Права щока Івана Миколайовича була щойно обдерта. Важко навіть виміряти глибину мовчанки, що запанувала на веранді. Було видно, як в одного з офіціянтів пиво ллється з похиленого на бік кухля на підлогу.
Поет підніс свічку над головою й гучно сказав:
— Здорові були, другове! — тоді зазирнув під найближчий столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут немає!
Почулися два голоси. Бас сказав безжалісно:
— Готове діло. Біла гарячка.
А другий, жіночий, переполоханий, вимовив слова:
— А як оце міліція пропустила його вулицями в такому стані?
Це Іван Миколайович почув і озвався:
— Двічі хотіли затримати, у Скатертному[132] й тут, на Бронній, та я махнув через паркан і, бачите, щоку обдер! — Тут Іван Миколайович підніс свічку й вигукнув: — Брати по літературі! (Охриплий голос його зміцнів і став запальнішим.) Слухайте мене усі! Він з’явився! Ловіть-но його негайно, бо ж він накоїть нечуваного лиха!
— Що? Що? Що він сказав? Хто з’явився? — залунали голоси з усіх боків.
123
124
125
Рупор (голл. roeper) — тут йдеться про переговорну трубу, що нею голосові команди-замовлення передавалися з ресторанної залі до розташованої у підвалі кухні; такі пристрої й досі мають широке застосування на пароплавах, напр. для сполучення капітанського мостика з машинним відділенням.
Карський — йдеться про карський шашлик — засмажений на шампурі бік ниркової частини овечої туші (разом з ниркою); походить від назви вірменського міста та області Каре (з 1921 р. в Туреччині).
Зубрик — ориґінальна страва з порізаних соломкою вареного м’яса, шинки та вареної ковбаси, запечених зі сметаною, тертим сиром, підсмаженою цибулею та прянощами у невеликій порційній сковороді. Зубрик вважався фірмовою стравою ресторану в старому будинку Всеросійського театрального товариства в Москві на розі Тверської вулиці та Страсного бульвару (згорів 1990 р.), завідувачем якого у час написання роману був Я. Д. Розенталь (Арчибальд Арчибальдович — див. прим. [114]). Винахід страви приписують акторові Малого театру Михайлові Климову (1880–1942) (А. Абрамов, С. Абрамов. Тень императора. — Москва: «Детская литература», 1967. — С. 192). Не виключено, що ще одним (а може й єдиним) м’ясним компонентом страви у 1930-і роки були курячі язички. У 1950-і–1960-і рр. зубриком ще пригощали у старому Домі актора (свідчення Г. Волчек [у матеріялі М. Райкіної] — «Новая газета», 2003, № 94; К. Щербаков — «Новое время», 2001, № 30). У меню ресторану нового Дому актора (Арбат, 35) цього делікатесу катма (за надання цих відомостей укладач щиро вдячний колишній кухмістрині ресторану старого Дому актора В. О. Красновій та театрознавцеві Б. М. Поюровському).
Фляки (пол. flaki) — страва з покраяних на тоненькі паски волових передшлунків (рубців), зготованих на міцному бульйоні з овочами та прянощами та з додаванням борошна до згущення підливи (в Україні більш відома під назвою «рубці»). Йдеться про один із різновидів цієї страви: відомі також фляки домашні, фляки селянські, фляки по-польськи, фляки по-варшавськи, фляки по-познаньськи, рубці по-львівськи тощо.
Цікаво, що у всіх іншомовних виданнях роману назви цих страв за браком словникових еквівалентів перекладено по-різному й довільно. Так, в одному з англійських перекладів (Richard Pevear & Larissa Volokhonsky) ця команда-замовлення звучить як «One Karsky shashlik! Two Zubrovkas! Home-style tripe!» (Один карський шашлик! Дві зубрівки! Фляки домашні!), у другому (Mirra Ginsburg) «Karsky shashlik, one! Zubrovka, two! Tripe polonais!» (Карський шашлик раз! Зубрівка дві! Фляки по-польськи!), у третьому (Diana Burgin & Katherine Tiernan O’Connor) «One shashlyk! Two zubrovkas! Tripe polonais!» (Один шашлик! Дві зубрівки! Фляки по-польськи); у двох французьких — як «Un chachlyk po-karski, un! Deux vodka Zoubrovka, deux! En flacons de maîtres!» та «Une brochette à la kars, une! Deux vodka Zoubrovka, deux! En flacons de maîtres!» (Шашлик [шампур] по-карськи раз! Дві горілки зубрівки! У власних пляшках! Точніше: розлиту, закорковану та запечатану у власних ориґінальних пляшках фірмою-виробником — «фляки господарські» перекладено як «флякони-пляшки від хазяїна» — фірмові пляшки); у болгарському — «Един карски кебап! Две зубровки! Шкембе по селcки!» (Карський шашлик раз! Зубрівки дві! Шкембе по-селянськи! — Шкембе, або шкембе чорба — болгарська страва з рубців); у румунському — «Grătar caucazian o dată! Două zubrovici! Mâncărică de măruntaie!» (Шашлик кавказький один! Зубрівки дві! Закуска з рубців!) Зубрик, як бачимо, зі страви перетворився у цих перекладах на горілчаний виріб «зубрівку» — горілку, настояну на траві-зубрівці (
126
Бриг (англ. brig) — двощоглове вітрильне судно, найчастіше використовуване піратами, яке за штильової погоди могло ходити під веслами.
Адамова голова — зображення людського черепа на чорному піратському прапорі. У Росії цей символ Тимчасовий уряд запровадив для ударних батальйонів смерти російської армії (1917). Звичайно зображення адамової голови вміщується в узніжжі натільного хреста, під хрестом у поминальних граматках тощо.
127
Флібустьєри (фр. flibustier) — морські пірати й контрабандисти, що діяли переважно у Вест-Індії у XVII — на початку XVIII ст.
Корвет (фр. corvette) — трищоглове військове вітрильне судно, озброєне однією батареєю з 20–30 гармат.
128
129
130
131
132