— Консультант! — відповів Іван. — І цей консультант зараз вбив на Патріярших Мишу Берліоза.
Тут із внутрішньої залі посунув на веранду народ, навколо Іванового вогню з’юрмився натовп.
— Пробачте, пробачте, скажіть точніше, — почувся над вухом Івана Миколайовича тихий та чемний голос, — скажіть, як це вбив? Хто вбив?
— Іноземний консультант, професор і шпигун! — озираючись, озвався Іван.
— А як його на прізвище? — тихо спитали на вухо.
— То ж бо то прізвище! — тужливо вигукнув Іван. — Знати б мені прізвище! Не розгледів я прізвища на візитівці… Пам’ятаю тільки першу літеру «Ве», на «Ве» прізвище! Яке ж це прізвище на «Ве»? — схопившись рукою за лоба, сам в себе запитав Іван і раптом забурмотів: — Ве, ве, ве! Ва… Во… Вашнер? Ваґнер? Вайнер? Веґнер? Вінтер? — волосся на голові Івана стало їздити з натуги.
— Вульф? — жалісно вигукнула якась жінка.
Іван розсердився.
— Дурепа! — скричав він, шукаючи очима ту, що вигукнула. — До чого тут Вульф? Вульф ні в чому не винний! Во, во… Ні! Так не згадаю! А тепер от що, громадяни: дзвоніть зараз до міліції, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами, професора ловити. Та не забудьте сказати, що з ним ще двоє: один довгий, картатий… пенсне луснуло… і кіт чорний, гладкий. А я тим часом обшукаю Грибоєдова… Чую, що він тут!
Іван запав у неспокій, розштовхав усіх округ себе, став розмахувати свічкою, заливаючи себе воском, і зазирати під столи. Тут почулося слово: «Лікаря!» — і чиєсь лагідне м’ясисте обличчя, голене й вгодоване, у рогових окулярах, з’явилось перед Іваном.
— Товаришу Бездомний, — промовило це обличчя ювілейним голосом, — заспокойтеся! Ви засмучені смертю усіма нами улюбленого Михайла Олександровича… ні, просто Миші Берліоза. Ми це все прекрасно розуміємо. Вам треба спокою. Зараз товариші проведуть вас до ліжка, і ви забудетесь…
— Ти, — вишкірившись, перебив Іван, — чи розумієш, що треба зловити професора? А ти лізеш до мене зі своїми дурницями! Кретин!
— Товаришу Бездомний, даруйте, — відповіло обличчя, червоніючи, задкуючи і вже каючись, що устряло до цієї справи.
— Ні, вже кому-кому, а тобі ніколи не подарую, — з тихою ненавистю сказав Іван Миколайович.
Судома спотворила його лице, він швидко переклав свічку з правої руки до лівої, широко розмахнувся і луснув чуле обличчя у вухо.
Тут здогадались накинутися на Івана — і накинулись. Свічка згасла, й окуляри, що зіскочили з обличчя, були миттєво розтоптані. Іван видав страшний бойовий гук, чутний, на загальну спокусу, аж на бульварі, і став захищатися. Задзеленчав, падаючи зі столів, посуд, заверещали жінки.
Поки офіціянти в’язали поета рушниками, в роздягальні йшла розмова між командиром бриґа та швайцаром.
— Ти бачив, що він у підштанках? — холодно питав пірат.
— Але ж, Арчибальде Арчибальдовичу, — трясучись, відповідав швайцар, — як оце я можу їх не впустити, як вони — член МАССОЛІТу?
— Ти бачив, що він у підштанках? — повторював пірат.
— Згляньтеся, Арчибальде Арчибальдовичу, — багряніючи, казав швайцар, — що ж я можу робити? Сам розумію, на веранді дами сидять…
— Дами тут ні до чого, дамам воно байдуже, — відповів пірат, буквально спалюючи швайцара очима, — а от міліції не байдуже! Людина в спідньому може рухатися вулицями Москви лише в одному разі, якщо йде в супроводі міліції, і лише до одного місця — до відділення міліції. А ти, якщо швайцар, мусиш знати, що, побачивши таку людину, маєш не гаючи ані миті, починати сюрчати. Ти чуєш? Чуєш, що діється на веранді?
Тут очманілий швайцар почув долітаюче з веранди гупання, биття посуду та жіноче лементування.
— Що з тобою зробити за це? — запитав флібустьєр.
Шкіра на обличчі швайцара набула тифозного відтінку, а очі помертвіли. Йому приверзлося, що чорне волосся, тепер зачесане на проділ, вкрилося вогняним шовком. Зникли плястрон і фрак[133], і за ремінним пасом виникло руків’я пістоля. Швайцар уявив себе повішеним на фор-марса-реї[134]. На власні очі він бачив свій власний вивалений язик та безживну голову, що впала на плече, і навіть почув плескіт хвилі за бортом. Коліна швайцарові підточилися. Та тут флібустьєр зласкавився до нього і погасив свій гострий погляд.
— Гляди, Миколо! Це востаннє. Нам таких швайцарів у ресторані й задурно не треба. Ти до церкви сторожем піди. — Промовивши це, командир скомандував точно, ясно, швидко: — Пантелія з буфетної. Міліціянта. Протокол. Машину. До психіятричної. — І додав: — Сюрчи!
За чверть години вкрай вражена публіка не тільки в ресторані, але й на самому бульварі та у вікнах будинків, що виходять до саду ресторану, бачила, як із воріт Грибоєдова Пантелій, швайцар, міліціянт, офіціянт та поет Рюхин виносили сповитого, мов ляльку, хлопця, який, заливаючись слізьми, плювався, мірячись влучити саме в Рюхина, захлинався слізьми й кричав на весь бульвар:
— Сволота!.. Сволота!..
Шофер вантажної машини із злим лицем заводив мотора. Поряд лихач гарячив коня, бив його по купрові бузковими віжками, кричав:
— А от на біговому! Я возив до психіятричної!
Довкола гомонів натовп, обговорюючи небачену подію; одне слово, був паскудний, мерзенний, спокусливий, свинячий скандал, який вщух лише тоді, як вантажівка понесла на собі від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціянта, Пантелія й Рюхина.
Розділ 6
Шизофренія, як і було сказано
Коли до приймальні знаменитої психіятричної клініки, недавно відбудованої під Москвою на березі річки, увійшов чоловік з гострою борідкою й облачений у білий халат, була половина на другу ночі. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, який сидів на дивані. Тут був і вкрай схвильований поет Рюхин. Рушники, якими було зв’язано Івана Миколайовича, лежали жужмом на тому ж дивані. Руки й ноги Івана Миколайовича були вільні.
Побачивши прибулого, Рюхин зблід, кахикнув і нерішуче сказав:
— Здрастуйте, докторе.
Доктор вклонився Рюхину, але, вклоняючись, дивився не на нього, а на Івана Миколайовича. Той сидів цілком нерухомо, зі злющим обличчям, зсунувши брови, і навіть не ворухнувся при вході лікаря.
— Ось, докторе, — чомусь таємничим шепотом промовив Рюхин, боязко оглядаючись на Івана Миколайовича, — відомий поет Іван Бездомний… ось, бачите… ми побоюємося, чи не біла гарячка…
— Дуже пив? — крізь зуби спитав доктор.
— Ні, випивав, але не так щоб вже…
— Тарганів, пацюків, чортиків чи летючих собак не ловив?
— Ні, — здригнувшись, відповів Рюхин, — я його вчора бачив і сьогодні рано. Він був абсолютно здоровий…
— А чого в кальсонах? Із ліжка взяли?
— Він, докторе, до ресторану прийшов отак…
— Ага, ага, — дуже задоволено сказав доктор, — а чого садна? Бився з кимсь?
— Він з паркану впав, а потім у ресторані вдарив одного… і ще декого…
— Так, так, так, — сказав доктор і, повернувшись до Івана, додав: — Здрастуйте!
— Здоров, шкідник! — злісно й гучно відповів Іван.
Рюхин зніяковів до того, що не насмілився підвести очей на чемного доктора. Та той нітрохи не образився, а звиклим, вправним жестом зняв окуляри, піднісши полу халата, заховав їх до задньої кишені штанів, а тоді запитав Івана:
— Скільки вам років?
— Та ходіть ви усі від мене під три чорти, їй-бо! — грубо закричав Іван і відвернувся.
— Чого ж ви сердитесь? Чи я сказав вам що прикре?
— Мені двадцять три роки, — збуджено промовив Іван, — і я подам скаргу на усіх вас. А на тебе особливо, гнидо! — удався він осібно до Рюхина.
— А на що ж ви хочете поскаржитися?
— На те що мене, здорову людину, схопили й силоміць притягли до божевільні! — гнівно відповів Іван.
Тут Рюхин придивився до Івана й похолов: аніякого божевілля не було в того в очах. З каламутних, якими вони були в Грибоєдові, вони перемінилися на колишні, ясні.
133
Плястрон (фр. plastron) — накрохмалений нагрудник, пристебнутий або пришитий до сорочки, яку носять під жилеткою при фраку.
Фрак (фр. frac) — особливого крою піджак, частина урочистого офіційного чоловічого строю, з підтятими полами спереду та видовженими до колін фалдами ззаду, з лиснючими (атласними) вилогами, найчастіше чорного кольору.
134