Майстер і Маргарита

«Батечку мій! — полохливо подумав Рюхин. — Та він і правда нормальний? Ото халепа! Навіщо ж ми й справді сюди його приволочили? Нормальний, нормальний, тільки пика подряпана…»

— Ви перебуваєте, — спокійно промовив лікар, присідаючи на білий табурет на блискучій нозі, — не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не стане затримувати, якщо в цьому немає потреби.

Іван Миколайович скоса зиркнув з недовірою, але усе ж пробурчав:

— Слава тобі, Господи! Знайшовсь нарешті один нормальний серед ідіотів, з котрих перший — бовдур і нездара Сашка!

— Хто цей Сашка-нездара? — поцікавився лікар.

— Та ось він, Рюхин![135] — відповів Іван і тицьнув брудним пальцем у напрямі Рюхина.

Той спалахнув з обурення.

«Оттака мені від нього дяка! — гірко подумав він. — За те, що виявив чулість до нього! От уже справді паскуда!»

— Типовий куркулець за своєю психологією, — промовив Іван Миколайович, якому, очевидно, допекло викривати Рюхина, — і до того куркулець, що ретельно маскується під пролетаря[136]. Погляньте на його пісну фізіономію та звірте з тими лункими віршами, які він написав до першого числа! Хе-хе-хе… «Здіймайтесь!» та «підіймайтесь!»… а ви зазирніть йому до нутра — що він там думає… ви жахнетеся! — Тут Іван Миколайович зловіщо розсміявся.

Рюхин тяжко сапав, був червоний і думав тільки про одне, що він відігрів в себе на грудях змію, що поспівчував тому, хто виявився насправді затятим ворогом. І головне, що й вдіяти нічого не можна було: не лаятися ж з душевнохворим?!

— А чого вас, власне, доправили до нас? — запитав лікар, уважно вислухавши викриття Бездомного.

— Та чорт би їх побрав, тих йолопів! Схопили, зв’язали якимось ганчір’ям і поволокли на вантажівці.

— Дозвольте вас запитати, ви чому до ресторану прийшли в самій білизні?

— Нічого тут немає дивного, — відповів Іван, — пішов я купатися на Москву-ріку, ну й поцупили мою одежу, а оце паскудство залишили! Не голяком оце ж мені Москвою йти? Вдяг що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.

Лікар питально поглянув на Рюхина, і той похмуро пробурмотів:

— Ресторан так називається.

— Угу, — сказав лікар, — а чого так поспішали? Якесь ділове побачення?

— Консультанта я ловлю, — відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся.

— Якого консультанта?

— Ви Берліоза знаєте? — спитав Іван багатозначно.

— Це… композитор?

Іван засмутився.

— Який там композитор? Ах так… Та ні! Композитор — це однозванець Миши Берліоза!

Рюхину не хотілося нічого казати, та довелося пояснювати.

— Секретаря МАССОЛІТу Берліоза сьогодні увечері переїхав трамвай на Патріярших.

— Не бреши ти, чого не знаєш! — розсердився на Рюхина Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай прилаштував!

— Штовхнув?

— Та яке там «штовхнув»? — озлоблений загальною нетямою, викрикнув Іван. — Такому й штовхати не треба! Він такі штуки може втинати, тільки ну! Він наперед знав, що Берліоз потрапить під трамвай!

— А чи хто ще, крім вас, бачив цього консультанта?

— То ж то й лихо, що тільки я та Берліоз.

— Так. А яких заходів ви вжили, щоб упіймати цього вбивцю? — Тут лікар повернувся й кинув погляд жінці у білому халаті, що стояла за столом обіч. Та дістала аркуша й стала заповняти пусті місця в його графах.

— Заходи ось які. Узяв я на кухні свічечку…

— Оцю? — запитав лікар, вказуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч із іконкою перед жінкою.

— Цю саму, і…

— А іконка нащо?

— Ну так, іконка… — Іван зчервонів, — іконка найбільше їх і наполохала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхина, — та річ у тім, що він, консультант, він, будемо казати прямо… з нечистою силою знається… і так просто його не впіймати.

Санітари чомусь виструнчилися й очей не зводили з Івана.

— Так, — вів далі Іван, — знається! Тут факт безповоротний. Він особисто з Понтієм Пилатом розмовляв. Та що ви на мене так дивитесь? Вірно кажу. Усе бачив — і балькон, і пальми. Був, одне слово, в Понтія Пилата, за це даю поруку.

— Еге ж, еге ж…

— Так от, значить, я іконку до грудей пришпилив і побіг…

Тут годинник видзвонив два рази.

— Еге-ге! — вигукнув Іван і підвівся з дивана. — Друга година, а я тут з вами час марную! Я перепрошую, де телефон?

— Пустіть до телефону, — наказав лікар санітарам.

Іван ухопився за слухавку, а жінка тим часом стиха запитала в Рюхина:

— Жонатий він?

— Нежонатий, — злякано відповів Рюхин.

— Член профспілки?[137]

— Так.

— Міліція? — закричав Іван до слухавки. — Міліція? Товаришу черговий, розпорядіться зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами для спіймання іноземного консультанта. Що? Заїжджайте за мною, я сам з вами поїду… Говорить поет Бездомний із божевільні… Як ваша адреса? — пошепки спитав Бездомний в доктора, прикриваючи слухавку долонею, а тоді знову закричав до слухавки: — Ви слухаєте? Алло!.. Свинство! — раптом заволав Іван і жбурнув слухавкою об стіну. Затим він повернувся до лікаря, простягнув до нього руку, сухо сказав «до побачення» й зібрався йти.

— Даруйте, куди ж ви хочете йти? — промовив лікар, вдивляючись в очі Іванові. — Глухої ночі, у спідньому… Ви недобре себе почуваєте, зостаньтеся в нас!

— Пустіть-но, — сказав Іван санітарам, що зімкнулися при дверях. — Пустите ви, чи ні? — страшним голосом крикнув поет.

Рюхин затрусився, а жінка натиснула ґудзика в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча скринька й запаяна ампула.

— Ах так?! — вовкувато й зацьковано оглядаючись, вимовив Іван, — ну добре ж! Прощавайте… — і головою вперед він кинувся в штору вікна.

Грюкнуло доволі дуже, та шиба за шторою не дала ані тріщинки, й за мить Іван вже корчився в руках у санітарів[138]. Він харчав, норовив кусатися, кричав:

— Он які віконця ви собі завели!.. Пусти! Пусти, кажу!..

Штрикавка блиснула в руках лікаря, жінка одним помахом розпорола зношений рукав толстовки й вчепилась у руку з нежіночою силою. Запахло етером, Іван обважнів в руках чотирьох чоловік, і меткий лікар скористався з цього моменту й увігнав голку в руку Іванові. Івана потримали ще кілька секунд і потім осадили на диван.

— Бандити! — прокричав Іван і скочив з дивана, але був осаджений на нього знову. Тільки-но його відпустили, він знову був скочив, але назад сів уже сам. Він помовчав, відлюдкувато озираючись, потім несподівано позіхнув, потім усміхнувся з люттю.

— Засадили-таки, — сказав він, позіхнув іще раз, зненацька приліг, голову поклав на подушку, кулака, мов дитинча, під щоку, замурмотів уже сонливим голосом, без люті: — От і чудово… самі ж за усе й поплатитеся. Я попередив, а там як хочете! Мене ж тепер понад усе цікавить Понтій Пилат… Пилат… — тут він склепив очі.

— Ванна, сто сімнадцяту окрему й постерунок до нього, — розпорядився лікар, надіваючи окуляри. Тут Рюхин знову здригнувся: беззвучно відхилилися білі двері, за ними стало видно коридор, освітлений синіми нічними лямпами. З коридору виїхала на ґумових коліщатах кушетка, на неї переклали знишклого Івана, і він поїхав у коридор, і двері за ним зачинилися.

— Докторе, — пошепки спитав вражений Рюхин, — він, виходить, справді хворий?

— О так, — відповів лікар.

— А що ж це таке з ним? — боязко спитав Рюхин.

Стомлений лікар поглянув на Рюхина й мляво відповів:

— Рухове та мовне збудження… маячні інтерпретації… випадок, видно, складний… Шизофренія, слід гадати. А тут ще й алькоголізм…

Рюхин нічого не втямив зі слів доктора, крім того, що справи Івана Миколайовича, видно, кепські, зітхнув і запитав:

— А що це він про якогось консультанта каже?

— Бачив, мабуть, когось, хто вразив його розладнану уяву. А може галюцинував…

135

…Хто цей Сашка-нездара? <…> Та ось він, Рюхин!.. — Характеристика, яку Сашці-нездарі дає Іван, роздуми Рюхина та сцена його зустрічі з «металевою людиною» (див. прим. [139]) наводять на думку щодо його прототипу. На нього почасти пасує російський поет Володимир Маяковський (1893–1930), з яким Булгаков мав тривалі, суперечливі, але необлудливі та коректні в особистому спілкуванні стосунки. Незважаючи на гострі випади проти Булгакова у своїх творах (занесення його прізвища до «Словаря умерших слов» у п’єсі «Клоп» (1928): «…бюрократизм, богоискательство, бублики, богема, Булгаков…», віднесення до числа «клясових ворогів» пролетаріату у вірші «Лицо классового врага»), Маяковський ніколи не брав участи у цькуванні письменника. Така позиція поета, мабуть, дала Булгаковові підставу підозрювати, що те, що пише Маяковський, не відповідає тому, про що він насправді думає. Ця підозра вилилася в наговорі Івана: «Погляньте на його пісну фізіономію та звірте з тими лункими віршами, які він написав до першого числа! <…> а ви зазирніть йому до нутра — що він там думає…ви жахнетеся!» Сцена з «металевою людиною» є іронічною алюзією на вірш «Юбилейное» (1924), де Маяковський запанібрата розмовляє з пам’ятником Пушкіна (див. прим. [139], [140], [141]).

136

Типовий куркулець за своєю психологією <…> що ретельно маскується під пролетаря. —

Куркулець — здрібніло-зневажлива форма слова «куркуль» — засвоєної в совєтській літературі принизливої назви заможного селянина-хазяїна, який послуговувався найманою працею. Куркульство, як прошарок сільського населення (власники одноосібних господарств) було ліквідовано в СССР перебігом колективізації сільського господарства 1920-х–1930-х рр., одним з наслідків якої став голодомор в Україні 1932–1933 рр. У переносному розумінні — людина з дрібними егоїстичними інтересами та обмеженим світоглядом.

Пролетар (пролетарій) — той, хто належить до робітничої кляси (пролетаріяту), який в СССР був оголошений гегемоном — керівною силою суспільства (диктатура пролетаріяту). Декларування пролетарського (або з селян-бідняків) походження було в час написання роману передумовою успіху кар’єри письменника, науковця, артиста та будь-якого громадянина, не зайнятого фізичною працею, доказом його лояльности до режиму.

137

Член профспілки? — Типове запитання у добу дії роману при встановленні стосунків громадянина з державною установою. Профспілки, які Ленін назвав «школою комунізму», не були в СССР добровільними об’єднаннями трудящих на захист інтересів своїх членів, вони виконували ролю провідника політики ВКП(б) у галузі трудових відносин, особливо серед безпартійних, з метою більшовизації суспільства. Членство у профспілці визначало можливість працевлаштування та давало дрібні переваги у доступі до певних товарів та послуг: «Пиво отпускается только членам профсоюза» (И. Ильф, Е. Петров. Собрание сочинений. Том 2. — Москва: Гос. изд-во худ. лит., 1961. — С. 24). Якби Іван не був членом профспілки, його, можливо, не прийняли б до елітного (дарма що психіятричного) шпиталю.

138

У виданні 1973 р.: «Пролунав удар, та неламкі шибки за шторою витримали його, і за мить Іван вже корчився в руках у санітарів».