За кілька хвилин вантажівка несла Рюхина до Москви. Світало, і світло ще не погашених на шосе ліхтарів було вже непотрібне й неприємне. Шофер злував на те, що змарнувалася ніч, і гнав машину щосили, і її заносило на закрутах.
Ось і ліс відвалився, зостався десь позаду, і річка пішла десь убік, назустріч вантажівці сипалася усяка всячина: якісь паркани з вартівними будками та штабелями дров, височенні стовпи та якісь щогли, а на щоглах нанизані котушки, купи щебінки, земля, покремсана каналами, — словом кажучи, відчувалося, що ось-ось вона, Москва, ось тут за поворотом, і зараз навалиться й обляже.
Рюхина трясло й кидало, якийсь цурпалок, на якому він вмостився, раз-у-раз намагався вискочити з-під нього. Ресторанні рушники, підкинуті міліціянтом і Пантелієм, що поїхали тролейбусом раніше, совгали усією плятформою. Рюхин поривався був їх зібрати, але, просичавши чомусь із люттю: «Та ну їх до біса! Що я, справді, як дурень, верчуся?..» — відкинув їх ногою й перестав на них дивитися.
Настрій пасажира був жахливий. Ставало ясно, що відвідини дому скорботи зоставили в ньому пекучий слід. Рюхин силкувався збагнути, що його гризе. Коридор із синіми лямпами, що пристав до пам’яті? Думка про те, що гіршого нещастя від позбавлення розуму, немає на світі? Так, так, звісно й це. Та це ж — так, загальна думка. А от є й ще дещо. Що ж це? Образа, от що. Так, так, образливі слова, кинуті Бездомним просто в лице. І лихо не в тому, що вони образливі, а в тому, що в них міститься правда.
Поет не дивився вже по боках, а, утупившись у брудну тряску підлогу, став щось бурмотіти, скімлити, гризучи самого себе.
Так, вірші… Йому тридцять два роки! І справді бо, що ж далі? — І далі він писатиме по декілька віршів на рік. — До старости? — Так, до старости. — Що ж принесуть йому ті вірші? Славу? «Які дурощі! Не дури хоч самого себе. Ніколи не заживе слави той, хто пише кепські вірші. Чому вони кепські? Правду, правду сказав! — безжалісно звертався сам до себе Рюхин. — Не вірю я ні в що з того, що пишу!..»
Отруєний вибухом нервиці, поет похитнувся, підлога під ним перестала двигтіти. Рюхин підвів голову й побачив, що він давно вже в Москві, ще й надто, що над Москвою світанок, що хмаринка підсвічена золотом, що вантажівка його стоїть, застрягши в колоні інших машин побіля повороту на бульвар, і що близесенько від нього стоїть на постаменті металева людина[139], ледь нахиливши голову, і байдуже дивиться на бульвар.
Якісь дивні думки ринули до голови занедужілому поетові. «Ось приклад справжньої таланистости… — тут Рюхин став на весь зріст на плятформі вантажівки й руку підняв, нападаючи навіщось на чавунну людину, яка нікого не зачіпала, — якого б кроку він не зробив у житті, хоч би що трапилося йому, усе йшло йому до пуття, усе оберталось йому на славу! Та що ж він зробив? Не втямлю… Чи ж є щось особливе в цих словах: «Буря мглою…»?[140] Не розумію!.. Поталанило, поталанило! — враз уїдливо підсумував Рюхин і відчув, що вантажівка під ним рушила, — стріляв, стріляв у нього той білогвардієць[141] і розтрощив стегно і забезпечив безсмертя…»
Колона рушила. Геть хворий і навіть постарілий поет не більше як за дві хвилини входив на веранду Грибоєдова. Вона вже спорожніла. У кутку допивала якась компанія, і в центрі її метушився знайомий конферансьє в тюбетейці та з келихом «Абрау» в руці[142].
Рюхин, обтяжений рушниками, був зустрінутий Арчибальдом Арчибальдовичем дуже привітно й відразу звільнений від клятих ганчірок. Не будь Рюхин таким змордованим у клініці та у вантажівці, він, певно, раював би, розповідаючи про те, як усе було у шпиталі, і приоздоблюючи свою розповідь вигаданими подробицями. Та тепер йому було не до того, і, крім того, хай як мало спостережливим був Рюхин, — тепер, по тортурах у вантажівці, він вперше гостро вгледівся в обличчя пірата й збагнув, що той хоча й розпитує про Бездомного, і навіть скрикує «ай-яй-яй!», та, по суті, є байдужісіньким до долі Бездомного і анітрохи його не жаліє. «І молодець! І правильно!» — з цинічною, самовбивчою люттю подумав Рюхин і, обірвавши оповідь про шизофренію, попрохав:
— Арчибальде Арчибальдовичу, горілочки б мені…
Пірат зробив чуле обличчя, прошепотів:
— Розумію… хвилиночку… — і махнув офіціянтові.
За чверть години Рюхин самотньо сидів, скорчившись над рибцем[143], пив чарку по чарці, розуміючи й визнаючи, що виправити в його житті вже нічого не можна, а можна тільки забути.
Поет змарнував свою ніч, поки інші бенкетували, і тепер розумів, що повернути її годі. Досить лише підвести голову від лямпи угору до неба, щоб збагнути, що ніч згинула без вороття. Офіціяити, кваплячись, зривали скатертини зі столів. В котів, що шастали коло веранди, був вранішній вигляд. На поета нестримно навалювався день.
Розділ 7
Нехороша квартира
Якби наступного ранка Стьопі Лиходєєву сказали б так: «Стьопо! Тебе розстріляють, якщо ти цієї ж хвилини не встанеш!» — Стьопа відповів би млосним, ледь чутним голосом: «Розстрілюйте, робіть зо мною, що хочете, але я не встану».
Де там устати, — йому здавалося, що він не подужає розклепити очей, тому що, ледь-ледь він зробить це, як мигне блискавка й голову його вмить рознесе на кавалки. У цій голові гупав тяжкий дзвін, між очними яблуками й склепленими повіками пропливали бурі плями з вогняно-зеленою торочкою, і на довершення усього нудило, причому здавалося, що нудота ця пов’язана зі звуками якогось докучливого патефона[144].
Стьопа силкувався щось пригадати, та пригадувалось тільки одне — що, здається, учора й хтозна де він стояв із серветкою в руці й намагався поцілувати якусь даму, причому обіцяв їй, що наступного дня, і пункт опівдні, прийде до неї в гості. Дама від цього відмагалася, кажучи: — «Ні, ні, мене не буде вдома!» — а Стьопа вперто стояв на своєму: «А я от візьму та й прийду!»
Ні що то була за дама, ні котра тепер година, ні яке число та якого місяця — Стьопа абсолютно не знав і, що найгірше, не міг збагнути, де він є. Він посилкувався з’ясувати бодай останнє й для цього розклепив злиплі повіки лівого ока. У напівтемряві щось тьмяно відсвічувало. Стьопа нарешті впізнав трюмо й збагнув, що лежить горілиць в себе на ліжку, тобто на колишньому ювеліршиному ліжку, в спальні. Тут йому так шибнуло в голову, що він заплющив око й застогнав.
Пояснімо: Стьопа Лиходєєв, директор театру Вар’єте[145], отямився ранком у себе в тій самій квартирі, де він мешкав спільно з покійним Берліозом, у великому шестиповерховому будинку, покоєм розташованому на Садовій вулиці[146].
Слід сказати, що квартира ця — № 50 — давно вже мала якщо не недобру, то, в усякому разі, дивну репутацію. Ще два роки тому власницею її була вдова ювеліра де Фужере. Анна Францівна[147] де Фужере, п’ятдесятирічна поважна та дуже діловита дама, три кімнати з п’ятьох винаймала пожильцям: одному, що був на прізвище, здається, Біломут, і другому — із втраченим прізвищем.
І от два роки тому почалися в квартирі несповідимі події: з цієї квартири люди стали безслідно щезати.
Якось вихідного дня до квартири з’явився міліціянт, викликав до передпокою другого пожильця (прізвище котрого втратилось) і сказав, що того просять на хвилинку зайти до відділку міліції в чомусь розписатися. Жилець наказав Анфісі, відданій і давній хатній служниці Анни Францівни, сказати, в разі, як до нього дзвонитимуть, що він повернеться за десять хвилин, і пішов разом із коректним міліціянтом у білих рукавичках. Та не повернувся він не тільки за десять хвилин, але й узагалі не повернувся. Найдивнішим за усе є те, що, очевидно, з ним разом щез і міліціянт.
Набожна, а відвертіше сказати — марновірна, Анфіса так напрямець і кинула дуже засмученій Анні Францівні, що це чаклунство й що вона пречудово знає, хто потяг і жильця й міліціянта, тільки проти ночі не хоче казати.
139
140
141
Білогвардієць — поширене у 20-х–30-х роках минулого століття наклепницьке окреслення будь-якої особи, лояльність якої до совєтського режиму ставилася під сумнів; до цієї категорії відносили й Булгакова, автора роману «Біла гвардія» (Белая гвардия, написаний 1924, перша публікація в СССР 1966 р. — див. прим. [23]).
142
143
144
145
146
147