— А нехай тобі дідько! — скрикнув редактор. — Знаєш, Іване, зо мною оце замалим удар од спеки не стався! Навіть щось схоже на галюцинацію було, — він тужився всміхнутися, та в очах його ще гасав неспокій, і руки тремтіли. Однак потроху він вгамувався, обмахнувся хусткою, і, промовивши досить бадьоро: «Ну що ж…» — повів мову, обірвану питтям абрикосової.
Мова ця, як згодом дізналися, велася про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові до чергової книжки журналу велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович написав, і в дуже короткий строк, але, на жаль, редакторові нею нітрохи не догодив. Окреслив Бездомний чільну дійову особу своєї поеми, тобто Ісуса, дуже чорними барвами, а проте усю поему доводилося, на думку редактора, писати наново. І от тепер редактор читав поетові щось ніби як лекцію про Ісуса, з тим щоб підкреслити основну помилку поета.
Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича — чи то образотворча сила його таланту, чи то цілковита необізнаність у питанні, з якого він писав, — та Ісус вийшов в нього, ну, геть як живий, який колись існував Ісус, тільки, щоправда, наділений усіма негативними рисами Ісус.
Та Берліоз хотів довести поетові, що головне не в тому, який був Ісус, чи злий, чи гарний, а в тому, що Ісуса цього, як особи, взагалі не існувало на світі, і що всі оповідки про нього — прості вигадки, звичайнісінький міт.
Слід зазначити, що редактор був людиною очитаною й дуже вміло посилався в своїй мові на давніх істориків, наприклад на славетного Філона Александрійського, на блискучого своєю освіченістю Йосипа Флавія[10], які ніколи, жодним словом не прохопилися про існування Ісуса. Виказуючи солідну ерудицію, Михайло Олександрович сповістив поета, поміж іншим, і про те, що те місце в п’ятнадцятій книзі, у розділі 44-му славетних Тацитових «Анналів», де йдеться про страту Ісуса, — є нічим іншим, як пізнішою пофальшованою вставкою[11].
Поет, для якого все, що сповіщав редактор, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, уп’явшись у нього своїми жвавими зеленими очима, й лише часом гикав, пошепки лаючи абрикосову воду.
— Немає жодної східньої релігії, — казав Берліоз, — де, як водиться, пречиста діва не породила б на світ бога. І християни, не вигадавши нічого нового, точнісінько так створили свого Ісуса[12], якого насправді ніколи не існувало серед живих. Ось на цім і треба зробити головний наголос…
Високий тенор Берліоза розлягався безлюдною алеєю, і в міру того, як Михайло Олександрович залазив у такі хащі, куди може влазити, без ризику зламати собі карка, лише вельми освічена людина, — поет більше й більше дізнавався цікавого й корисного і про єгиптянського бога Озириса, благостинного бога й сина Неба й Землі, і про фінікійського бога Таммуза, і про Мардука, і навіть про менш знаного грізного бога Віцліпуцлі[13], якого вельми шанували колись ацтеки в Мексиці.
І от саме в той мент, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, в алеї з’явилася перша людина.
Згодом, коли, відверто сказати, було вже запізно, різні установи подали свої донесення з описом цього чоловіка. Зіставлення їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низенький на зріст, зуби мав золоті й кульгав на праву ногу. У другому — що чоловік був зросту велетенського, коронки мав плятинові, кульгав на ліву ногу. Третє лаконічно доносить, що особливих прикмет чоловік не мав.
Доводиться визнати, що жодне з цих донесень геть не годиться.
Найперше: на жодну ногу описуваний не кульгав, зросту був не малого й не велетенського, а просто високого. Якщо ж йдеться про зуби, то з лівого боку він мав плятинові коронки, а з правого — золоті. Він мав на собі дорогий сірий костюм та заграничні, під колір костюма, черевики. Сірого берета він хвацько збив на вухо, під пахвою ніс ціпка з чорним держаком у вигляді голови пуделя. На вигляд — років сорока з гаком. Рот якийсь кривий. Виголений чисто. Брунет. Праве око чорне, ліве чомусь велене. Брови чорні, але одна вище від другої. Одне слово — іноземець.
Іноземець пройшов побіч лави, на якій містилися редактор і поет, скоса зиркнув на них, зупинився й раптово вмостився на сусідній лавці, кроків за два від приятелів.
«Німець», — подумав Берліоз.
«Англієць, — подумав Бездомний, — ач, і не гаряче йому в рукавичках».
А іноземець обвів поглядом високі кам’яниці, що квадратом облягали став, причому стало помітно, що бачить він цю місцину вперше й що вона його зацікавила.
Він зачепився поглядом за горішні поверхи, які сліпучо відбивали в шибках поламане сонце, що назавжди відходить від Михайла Олександровича, потім перевів його додолу, де шибки почали темніти надвечірнім присмерком, з чогось поблажливо посміхнувся, примружився, руки поклав на держак, а підборіддя на руки[14].
— Ти, Йване, — казав Берліоз, — дуже добре й сатирично зобразив, наприклад, народження Ісуса, сина Божого, але ж уся сіль у тому, що ще перед Ісусом народився цілий ряд синів Божих, як, скажімо, фінікійський Адоніс, фригійський Аттіс, перський Митра[15]. Коротко ж кажучи, жоден з них не народжувався, і нікого не було, в тому числі й Ісуса, і треба, щоб ти, замість народження чи, скажімо, приходу мудреців[16], описав безглузді плітки про це народження. Бо ж воно виходить із твоєї оповіді, що він таки справді народився!..
Тут Бездомний надався був спинити гикавку, яка геть його замучила, затамував подих, через що гикнув ще болісніше та гучніше, і цієї ж миті Берліоз урвав свою мову, бо іноземець раптом підвівся й попрямував до письменників.
Ті поглянули на нього з подивом.
— Пробачте мені будь ласка, — підійшовши, промовив він з іноземним акцентом, та не псуючи слів, — що я, хоч ми й не знайомі, дозволяю собі… але предмет вашої вченої бесіди настільки цікавий, що…
Тут він чемно зняв берета, і друзям не стало іншої ради, як підвестися та вклонитися.
«Ні, радше француз…» — подумав Берліоз.
«Поляк?..» — подумав Бездомний.
Слід додати, що на поета іноземець з перших слів справив огидне враження, а Берліозові радше сподобався, тобто не те щоби сподобався, а… як би висловитись… зацікавив, чи що.
— Дозвольте мені присісти? — чемно попросив іноземець, і приятелі якось мимоволі розсунулися; іноземець вправно вмостився поміж ними й відразу встряв у розмову.
— Якщо я не змилив слухом, ви зволили казати, що Ісуса не було на світі? — запитав іноземець, звертаючи до Берліоза своє ліве зелене око.
— Ні, ви не змилили слухом, — ґречно відповів Берліоз, — саме це я й казав.
— Ох, як цікаво! — вигукнув іноземець.
«І якого дідька йому треба?» — подумав Бездомний і насупився.
— А ви погоджувались із вашим бесідником? — запитав невідомець, обернувшись праворуч до Бездомного.
— На всі сто! — потвердив той, бо полюбляв висловлюватися пишномовно й фігурально.
— Оттака ловися! — вигукнув непрошений співрозмовець і, чомусь злодійкувато озирнувшись та приглушивши свій низький голос, сказав: — Даруйте мою нав’язливість, але я так зрозумів, що ви, поза всім іншим, ще й не вірите в Бога? — Він зробив наполохані очі й докинув: — Клянусь, я нікому не скажу.
— Так, ми не віримо в Бога, — ледь осміхнувшись перелякові інтуриста, відказав Берліоз, — та про це можна говорити цілком вільно.
Іноземець відкинувся на опертя лавки й запитав, аж проскавучавши з цікавости:
— Ви — атеїсти?!
— Так, ми — атеїсти, — усміхаючись відповів Берліоз, а Бездомний подумав, розсердившись: «Ото причепився, заграничний шпак!»
— Ох, яка розкіш! — вигукнув дивний іноземець і закрутив головою, поглядаючи то на одного, то на другого літерата.
— У нашій країні атеїзм нікого не дивує, — з дипломатичною поштивістю сказав Берліоз, — більшість нашого населення свідомо й давно перестала вірити казкам про Бога.
10
Йосип Флавій (гр. Ιώσηπος Φλάυιος; лат. Josephus Flavius, 37-100 рр. н. е.) — історик-єврей (справжнє ім’я Йосип бен-Матитьяху), учасник антиримського повстання в Юдеї, який здався римлянам у полон. У 67 р. був відпущений імператором Титом Флавієм, узяв його родове ім’я і одержав римське громадянство. Жив у Римі, писав переважно грецькою мовою, автор 7 книг про єврейські війни, 20 книг про єврейські старожитності, написав також свою біографію. XVIII та XX книги «Юдейських старожитностей» (’Ιονδαίκη ’Αρχαιολογία — Antiquitates Judaicae) містять короткі відомості про Христа.
11
12
13
Таммуз (акадськ. Думузи, євр. [Таммуз]) — месопотамський бог рослинности, родючости та відродження нового життя, син бога Енкі та богині Дуттур; згаданий у старозаповітній книзі пророка Єзекиїля (Єз. 8:14).
Мардук — верховний бог міста Вавилона, що поборов потвору первинного хаосу Тіямата й став «богом богів на небі й на землі»; вважається також богом родючости та рослинности.
Віцліпуцлі (ацтек. Huitzilopochtli, Vislipuzli — колібрі-шульга, колібрі півдня) — Початково племінний бог ацтеків, ацтекський бог сонця й війни, чільний бог ацтеків, якому приносилися людські жертви; оскільки ацтеки вважали південь лівим боком всесвіту, це ім’я має означати «воскреслий ратоборець півдня»; народжений богинею землі Коатлікою, яка зачала його, вклавши до свого лона жмут пір’я, що спало з неба.
14
15
Аттіс (’Άττις) — фригійське божество, яке німфа Нана зачала від плоду мигдалевого (або гранатового) дерева, що гине щозими, щоб відродитися навесні.
Митра (перс. [mihr, mehr], гр. Μίθρης, лат. Mithras) — індо-перський бог світла, уособлення ідеї згоди й сталих міжлюдських стосунків, народжений скелею, часто асоціюється з грецьким богом сонця Геліосом.
16
Мудреці (волхви у церковнослов’янському й російському, маги у грецькому й латинському текстах Евангелії Мт. 2: 1–12) — жерці перської релігії магдеїзму, східні мудреці-астрологи Каспар, Мельхіор і Валтасар (в Евангеліях не названі). Приведені на поклоніння до новонародженого Ісуса чудесною зорею, вони принесли йому дари — золото, ладан та смирну (миро). Щоб не виказати місця перебування Дитятка Иродові, вони пішли з Витлеєму іншим шляхом. Мощі мудреців спочивають у Кельнському соборі.