Учора вдень він приїхав з-за кордону до Москви, відразу з’явився до Стьопи й запропонував свої гастролі у Вар’єте. Стьопа зателефонував до Московської обласної видовищної комісії й питання це узгодив (Стьопа сполотнів і закліпав очима), підписав з професором Воляндом контракт на сім виступів (Стьопа розтулив рота), умовився, що Волянд прийде до нього для уточнення подробиць о десятій годині ранку сьогодні… Оце Волянд і прийшов!
Прийшовши, він був зустрінутий покоївкою Грунею, яка пояснила, що сама вона допіру прийшла, що вона нахожа, що Берліоза вдома немає, а що як візитер воліє бачити Степана Богдановича, то нехай іде до нього до спальні сам. Степан Богданович так міцно спить, що розбудити його вона не береться. Побачивши, в якому стані Степан Богданович, артист послав Груню до найближчого гастроному по горілку та закуску[152], до аптеки по лід і…
— Дозвольте з вами розрахуватися, — проскиглив вбитий Стьопа й став шукати гаманця.
— О, яка дурниця! — вигукнув гастролер і слухати більше нічого не схотів.
Отже, горілка й закуска стали зрозумілими, та все-таки на Стьопу жаль було поглянути: він абсолютно не пам’ятав нічого про контракт і, хоч убийте, не бачив учора цього Волянда. Так, Хустов був, а Волянда не було.
— Дозвольте глянути в контракт, — тихо попросив Стьопа.
— Прошу, прошу…
Стьопа глянув у бомагу й заціпенів. Усе було на місці. Найперше власноручний Стьопин хвацький підпис! Навскіс напис збоку рукою фіндиректора Римського з дозволом видати[153] артистові Волянду в рахунок належних йому за сім виступів тридцяти п’яти тисяч рублів десять тисяч рублів. Ба більше: тут була й розписка Волянда в тому, що він ці десять тисяч уже одержав!
«Що ж це таке?!» — подумав згорьований Степан, і голова йому запаморочилася. Починаються зловіщі провали в пам’яті?! Але, само собою, по тому, як контракт було показано, подальші вирази здуміння були б просто-таки непристойними. Стьопа попросив у гостя дозволу на хвилину відлучитися і, як був у шкарпетках, побіг до передпокою до телефону. Дорогою він гукнув у напрямі кухні:
— Груню!
Але ніхто не озвався. Тут він поглянув на двері до кабінету Берліоза, що були поряд із передпокоєм, і тут, як кажуть, остовпів. На ручці дверей він розгледів величезну сургучну печать на шнурку. «Отакої! — гаркнув хтось у голові Стьопи. — Цього ще бракувало!» — І тут Стьопині думки побігли вже двоїстою рейковою колією, але, як завжди буває під час катастрофи, в один бік і взагалі чорт зна куди. Голов’яну Стьопину кашу важко навіть передати. Тут і чортівня з чорним беретом, холодною горілкою і неймовірним контрактом, — а тут іще до усього цього, чи не любо, печать на дверях! Тобто кому хочете скажіть, що Берліоз щось там накоїв, — не повірять, їй-бо не повірять! Одначе печать, ось вона! Отак…
І тут закублилися в мозкові Стьопі якісь дуже прикрі микитки про статтю, яку, як на ту пеню, недавно він всучив Михайлові Олександровичу до надрукування в журналі. І стаття, між нами кажучи, ні в кут, ні в двері! І нікчемна, і грошей копійки…
Відразу слід за спомином про статтю промайнув спомин про якусь сумнівну розмову, що відбувалася, згадати б, двадцять четвертого квітня увечері отут, в їдальні, коли Стьопа вечеряв з Михайлом Олександровичем. Тобто, звичайно, у повному розумінні слова, розмову цю сумнівною назвати не можна (не пристав би Стьопа на таку розмову), та це була розмова на якусь непотрібну тему. Цілком вільно було б цю розмову, громадяни, й не затівати. Перед печаттю, немає сумніву, розмова ця могла б вважатися за цілковиту дурницю, а от після печаті…
«Ах, Берліозе, Берліозе! — скипало Стьопі в голові. — Це ж у голову не лізе!»
Та горювати довго не приставало, і Стьопа накрутив номер у кабінеті фіндиректора Вар’єте Римського. Становище Стьопи було дражливе: найперше, іноземець міг образитися на те, що Стьопа перевіряє його після того, як було показано контракт, та й з фіндиректором розмовляти було вкрай тяжко. Справді бо, не спитати ж його так: «Скажіть, чи укладав я вчора з професором чорної магії контракт на тридцять п’ять тисяч рублів?» Так запитувати не годиться!
— Так! — почувся в слухавці пронизливий, неприємний голос Римського.
— Здрастуйте, Григорію Даниловичу, — тихо промовив Стьопа, — це Лиходєєв. От яка справа… гм… гм… в мене сидить цей… е… артист Волянд… Так от… я хотів запитати, як стоять справи з сьогоднішнім вечором?..
— Ах, чорний маг? — озвався в слухавці Римський. — Афіші зараз будуть.
— Ага, — кволим голосом сказав Стьопа, — ну бувайте…
— А ви скоро прийдете? — спитав Римський.
— За пів години, — відповів Стьопа і, повісивши слухавку, стиснув гарячу голову руками. Ач, яка виходила паскудна штука! Що ж це з пам’яттю, громадяни? Га?
Однак далі баритися в передпокої було незручно, і Стьопа відразу уклав плян: усіма засобами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз щонайперше хитро випитати в іноземця, що він, власне, має намір сьогодні показувати у ввіреному Стьопі Вар’єте?
Тут Стьопа повернувся від апарата і в дзеркалі, що стояло в передпокої, давно не витираному ледачою Грунею, виразно побачив якогось дивного суб’єкта — довгого, мов жердина, і в пенсне (ах, якби тут був Іван Миколайович! Він впізнав би цього суб’єкта відразу!). А той відбився й одразу зник. Занепокоєний Стьопа глибше зазирнув у передпокій, і вдруге його колихнуло, бо в дзеркалі пройшов здоровезний чорний кіт і так само зник.
Стьопі урвалося серце, він похитнувся.
«Що ж це таке? — подумав він, — чи я не божеволію? Звідки ці відображення?!» — він заглянув до передпокою й полохливо заволав:
— Груню! Який тут кіт в нас швендяє? Звідки він? І хтось іще з ним?!
— Не турбуйтеся, Степане Богдановичу, — озвався голос, але не Груні, а гостя зі спальні. — Кіт цей мій. Не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, на батьківщину. Вона жалілася, що ви їй відпустку замахлювали.
Слова ці були настільки несподіваними й недоладними, що Стьопа вирішив, що недочув. У цілковитому сум’ятті він підтюпцем побіг до спальні й закляк на порозі. Волосся йому ворухнулося, і на лобі з’явився розсип дрібного поту.
Гість був у спальні вже не сам, а в товаристві. У другому кріслі сидів той самий тип, що примарився йому в передпокої. Тепер його було ясно видно: вуса-пір’їнки, скельце пенсне зблискує, а другого скельця немає. Та виявилися в спальні речі й дещо гірші: на ювеліршиному пуфі в розв’язній позі розвалився дехто третій, а саме — страшенних розмірів чорний кіт із стопкою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він встиг підчепити маринованого гриба, в другій.
Світло, і без того слабке в спальні, вже зовсім стало меркнути Стьопі в очах. «Ось як, виявляється, з’їжджають з глузду!» — подумав він і вхопився за одвірок.
— Я бачу, ви дещо заскочені, дорогоцінний Степане Богдановичу? — провідався Волянд в Стьопи, що цокотів зубами. — Проте дивуватися немає з чого. Це мій почет.
Тут кіт випив горілку, і Стьопина рука ковзнула одвірком додолу.
— І почет цей потребує місця, — правив Волянд, — тим-то дехто з нас зайвий в квартирі. І мені здається, що цей зайвий — саме ви!
— Вони, вони! — цапиним голосом заспівав довгий картатий, у множині кажучи про Стьопу. — Взагалі вони останнього часу страшенно свинячать. Пиячать, вступають у зв’язки з жінками, користають зі свого становища, ні біса не роблять, та й робити нічого не можуть, бо геть не розуміються на тому, що їм доручено. Начальству очі замулюють!
— Машину марно ганяє казенну! — наклепав і кіт, жуючи гриба.
І тут вкоїлася четверта, й то остання з’ява в квартирі, коли Стьопа, зовсім вже сповзши на підлогу, охлялою рукою шкрябав одвірок.
Впрост із дзеркала трюма вийшов маленький, але надзвичай плечистий, в котелку на голові[154], з рота якого стирчало ікло, спотворюючи й без того небачено мерзенну фізіономію. Та до того ще й вогняно-рудий.
152
153
154