— Я, — устряв до розмови цей новий, — взагалі не розумію, як він потрапив у директори, — рудий гугнявив чимраз то дужче, — він такий самий директор, як я архиєрей!
— Ти не скидаєшся на архиєрея, Азазелло[155], — зазначив кіт, накладаючи собі сосисок на тарілку.
— Я ж це й кажу, — прогугнявив рудий і, повернувшись до Волянда, додав шанобливо: — Дозвольте, мессіре[156], його викинути під усі чорти з Москви?
— А дзусь!! — раптом гаркнув кіт, настовбурчивши шерсть.
І тоді спальня завертілася довкруж Стьопи, й він вдарився об одвірок головою і, втрачаючи свідомість, подумав: «Я вмираю…»
Та він не вмер. Розклепивши злегка очі, він побачив, що сидить на чомусь кам’яному. Навколо нього щось шуміло. Коли він розплющив очі як слід, він збагнув, що шумить море, і ба, навіть більше, — хвиля колишеться біля самих його ніг, і що, коротко кажучи, він сидить на самому кінці молу, і що над ним блакитне осяйне небо, а позаду — біле місто на горах.
Не знаючи, як діяти в таких випадках, Стьопа звівся на тремтячі ноги й пішов молом до берега.
На молу стояв якийсь чоловік, курив, плював у море. На Стьопу він зиркнув дикими очима й перестав плювати.
Тоді Стьопа встругнув таку штуку: впав навколішки перед безвісним курцем і вимовив:
— Благаю, скажіть, яке це місто?
— Одначе! — сказав бездушний курець.
— Я не п’яний, — хрипко відповів Стьопа, — зі мною щось скоїлося… я хворий… Де я? Яке це місто?..
— Ну, Ялта…
Стьопа тихо зітхнув, повалився на бік, головою стукнувся об нагрітий камінь молу. Свідомість полишила його.
Розділ 8
Пря професора з поетом[157]
О тій самій годині, як свідомість полишила Стьопу в Ялті, тобто близько половини дванадцятої дня, вона повернулася Іванові Миколайовичу Бездомному, який прокинувся після глибокого й тривалого сну. Деякий час він розмірковував, яким це чином він потрапив до невідомої кімнати з білими стінами, з дивним нічним столиком з якогось світлого металу та з білою шторою, за якою почувалося сонце.
Іван мотнув головою, переконався в тому, що вона не болить, і пригадав, що він у лікарні. Ця думка потягла за собою спомин про загибель Берліоза, та сьогодні він не збудив в Іванові сильного зворушення. Виспавшись, Іван Миколайович став спокійнішим, і міркувати став ясніше. Полежавши якийсь час нерухомо у чистому, м’якому й зручному ліжку, Іван угледів ґудзика дзвінка поруч із собою. За звичкою торкати предмети без знадоби, Іван натиснув його. Він сподівався якогось дзвону або явища услід за натискуванням ґудзика, але сталося дещо інакше.
В узніжжі Іванової постелі спалахнув матовий циліндр, на якому було написано: «Пити». Постоявши трохи, циліндр став обертатися, аж не вискочив напис: «Няня». Само собою, хитромудрий циліндр вразив Івана. Напис «Няня» змінився написом «Покличте лікаря».
— Гм… — промовив Іван, не знаючи, що робити з цим циліндром далі. Та тут пощастило випадково: Іван натиснув ґудзика удруге на слові «Фельдшериця». Циліндр тихо продзеленчав у відповідь, зупинився, згас і до кімнати увійшла повна симпатична жінка в білому чистому халаті й сказала Іванові:
— Доброго ранку!
Іван не відповів, оскільки потрактував це привітання за даних умов недоречним. Справді бо: засадили здорову людину до лікарні, та ще й удають, ніби так воно й треба!
Жінка ж тим часом, не втрачаючи доброзичливого виразу обличчя, за допомогою одного натиску ґудзика підняла штору догори, і до кімнати крізь широковічкові й легкі ґрати, що доходили аж до підлоги, линуло сонце. За ґратами відкрився балькон, за ним берег звивистої річки, а на тому її боці — веселий сосновий бір.
— Будьте ласкаві ванну брати, — запросила жінка, й під руками її розсунулася внутрішня стіна, за якою виявилось ванне відділення й прекрасно обладнана вбиральня.
Іван, хоча й положив з жінкою не розмовляти, не стримався, і дивлячись як вода плеще до ванни широким струменем із сяйливого крана, сказав з іронією:
— Ти ба! Як у «Метрополі»!
— О ні, — з гордістю відповіла жінка, — багато краще. Такого обладнання немає ніде й за рубежем. Вчені й лікарі спеціяльно приїжджають оглядати нашу клініку. В нас щодня інтуристи бувають.
При слові «інтурист» Іванові відразу пригадався вчорашній консультант. Іван спохмурнів, поглянув спідлоба й сказав:
— Інтуристи… І як ото ви всі тих інтуристів обожнюєте! А серед них, тим часом, усякі трапляються. Я, наприклад, учора з таким познайомився, що любо глянути!
І мало не заходився розповідати про Понтія Пилата, однак стримався, розуміючи, що жінці оповіді ці ні до чого, що все одно допомогти йому вона не може.
Вимитому Іванові Миколайовичу відразу було видано абсолютно все, потрібне чоловікові після ванни: випрасувана сорочка, кальсони, шкарпетки. Але й на тому не край: відчинивши дверцята шафки, жінка вказала всередину її й запитала:
— Що бажаєте надіти — халатика чи піжамку?
Прикріплений до нового житла примусово, Іван ледь руками не сплеснув від зухвалости жінки й мовчки тицьнув пальцем у піжаму з пунсової байки.
Відтак Івана Миколайовича повели пустим і беззвучним коридором і привели до величезних розмірів кабінету. Іван, вирішивши ставитися до усього, що є в цьому на диво обладнаному будинку, з іронією, відразу подумки охрестив кабінет «фабрикою-кухнею»[158].
Й було за що. Тут стояли шафи й скляні шафки з блискучими нікельованими інструментами. Були крісла надзвичайно складної конструкції, якісь пузаті лямпи з сяючими кльошами, без ліку склянок, і газові пальники, й електричні дроти, і зовсім нікому незнайомі прилади.
У кабінеті коло Івана заходилися троє — дві жінки й один чоловік, усі в білому. Насамперед Івана відвели у закуток, за столик, з явною метою про дещо його розпитати.
Іван став обмірковувати становище. Перед ним було три шляхи. Надзвичайно спокушав перший: кинутися на ці лямпи й хитромудрі витребеньки, й усі їх ік чортовій бабуні перетрощити й таким чином виявити свій протест за те, що його затримано марно. Але сьогоднішній Іван істотно вже відрізнявся від Івана вчорашнього, і перший шлях видався йому сумнівним: може статися, вони закоріняться в думці, що він шалений божевільний. Тому перший шлях Іван відкинув. Був другий: зразу ж почати розповідь про консультанта й Понтія Пилата. Однак учорашній досвід показав, що цьому оповіданню не вірять або розуміють його якось перекручено. Тому Іван зрікся й цього шляху, вирішивши обрати третій: замкнутися в гордовитому мовчанні.
Повністю цього здійснити не вдалося і, з волі чи з неволі, доводилось відповідати, хоча й скупо й похмуро, на цілу низку запитань. І в Івана випитали геть усе щодо його минулого життя, аж до того, коли та як він хворів на шкарлятину, років з п’ятнадцять тому. Списавши за Іваном цілу сторінку, її перегорнули, й жінка в білому перейшла до опитування про Іванову рідню. Починалась якась морока: хто вмер, коли та на що, чи не пив, чи не хворів венеричними хворобами, й усе в такому роді. Наостанок попросили розказати про вчорашню подію на Патріярших ставах, але дуже не набридали, з повідомлення про Понтія Пилата не чудувалися.
Тут жінка поступилася Іваном чоловікові, і той заходився коло нього інакше й ні про що вже не розпитував. Він виміряв температуру Іванового тіла, полічив пульс, подивився Іванові в очі, світячи до них якоюсь лямпою. Потім на допомогу чоловікові прийшла інша жінка, і Івана кололи, але не боляче, чимось у спину, креслили йому ручкою молоточка якісь знаки на шкірі грудей, стукали молоточками по колінах, через що ноги Івана підскакували, кололи пальця й брали з нього кров, кололи в ліктьовому суглобі, надівали на руки якісь ґумові браслети…
Іван лише гірко всміхався подумки й розмірковував про те, як воно все безглуздо й чудно вийшло. Це ж подумати! Хотів застерегти усіх від небезпеки, якою загрожує невідомий консультант, збирався його спіймати, а домігся лиш того, що потрапив до якогось таємничого кабінету для того, щоб розповідати усякі дурниці про дядька Федора, який пив у Волоґді запоєм. Нестерпне безглуздя!
155
Архиєрей — найвищий щабель духовної ієрархії, священства: єпископ, ієрарх, митрополит.
Азазелло (євр. [Азазель, ла-Азазель]) — демон, дух зла, один з двох цапів, на якого під час свята Йом Кіпур (день спокути) первосвященик накладав руки і сповідував гріхи єврейського народу, після чого цапа вели до безлюдного місця і там відпускали в пустелю («цап відпущення»); другого цапа водночас приносили в жертву Богові (Левіт, 16: 7–10). Саме на «
156
157
Пря професора з поетом. — Пря — сварка, суперечка, полеміка, диспут. Диспут між професором Стравинським та поетом Бездомним, так само як і інші полемічні діялоги роману (допит Єшуа Пилатом, нарада Пилата з Каїфою, розмова Волянда з Левієм Матвієм) написані під виразним впливом діялогів Григорія Савича Сковороди, зокрема ж «Пря бісу со Варсавою», з якими Булгаков, безперечно, був знайомий. Образ Сковороди часто проступає у постатях Єшуа («бурлаки філософа») та Левія Матвія. Саме через це слово «поєдинок» в ориґінальній назві розділу перекладено староукраїнським «пря».
158