Нарешті Івана відпустили. Його відпровадили назад до своєї кімнати, де він отримав філіжанку кави, два яйця нам’яко й білий хліб з маслом.
З’ївши та випивши все запропоноване, Іван вирішив дожидатися когось головного у цьому закладі й вже від цього головного домогтися й уваги до себе, і справедливости.
І він дочекався його, й дуже скоро, після свого сніданку. Несподівано розчинилися двері до кімнати Івана, і до неї увійшло безліч народу в білих халатах. Поперед усіх ішов ретельно, по-акторському виголений чоловік років сорока п’яти, з приємними, але дуже пронизливими очима й чемними манерами. Увесь почет виказував до нього знаки уваги й пошани, і вхід його вийшов тому дуже урочистим. «Як Понтій Пилат!» подумалося Іванові.
Так, це був, безсумнівно, головний. Він сів на табурета, а всі залишилися стояти.
— Доктор Стравинський[159], — відрекомендувався той, хто сів, Іванові й поглянув на нього приязно.
— Ось, Олександре Миколайовичу, — неголосно сказав хтось в охайній борідці й подав головному кругом списаний Іванів аркуш.
«Цілу справу зшили!» — подумав Іван. А головний обвиклими очима пробіг аркуш, пробурмотів: «Угу, угу…» і обмінявся з оточенням декількома фразами маловідомою мовою.
«І латиною, як Пилат, говорить…» — сумно подумав Іван. Тут одне слово примусило його здригнутися, і це було слово «шизофренія», — о лихо, вже вчора вимовлене клятим іноземцем на Патріярших ставах, а сьогодні повторене тут професором Стравинським.
«Навіть і це знав!» — тривожно подумав Іван.
Головний, здається, поклав собі за правило погоджуватися з усім і радіти з усього, хоч би що казали йому з оточення, і виказувати це словами «славно, славно…»
— Славно! — сказав Стравинський, повертаючи комусь аркуша, і звернувся до Івана: — Ви — поет?
— Поет, — похмуро відповів Іван, і вперше раптом відчув якусь непоясненну відразу до поезії, і згадані ним зараз-таки свої власні вірші здалися чомусь неприємними.
Наморщуючи лице він, своєю чергою, запитав Стравинського:
— Ви — професор?
На це Стравинський запобігливо-чемно схилив голову.
— І ви — тут головний? — казав далі Іван.
Стравинський і на це вклонився.
— Мені з вами треба говорити, — багатозначно сказав Іван Миколайович.
— На це я й прийшов, — озвався Стравинський.
— Річ от у чому, — почав Іван, відчуваючи, що прийшов його час, — мене тут у божевільні пошили, ніхто не хоче мене слухати!..
— О ні, ми вислухаємо вас дуже уважно, — серйозно й заспокійливо сказав Стравинський, — і в божевільні вас шити нікому не дозволимо.
— То слухайте ж: учора увечері я на Патріярших ставах зустрівся з таємничою особою, іноземцем не іноземцем, який наперед знав про смерть Берліоза і особисто бачив Понтія Пилата.
Почет безмовно й не ворухнувшись слухав поета.
— Пилата? Пилат, це — котрий жив за Ісуса Христа? — мружачись на Івана, спитав Стравинський.
— Той самий.
— Ага, — сказав Стравинський, — а цей Берліоз загинув під трамваєм?
— Оце ж саме його вчора при мені й зарізало трамваєм на Патріярших, причому цей самий загадковий громадянин…
— Знайомий Понтія Пилата? — спитав Стравинський, який, очевидно, відзначався великою тямущістю.
— Саме він, — потвердив Іван, вивчаючи Стравинського, — так от, він сказав наперед, що Анничка розлила соняшникову олію… А він і послизнувся саме на цьому місці! Що ви на це скажете? — багатозначно провідався Іван, сподіваючись справити великий ефект своїми словами.
Та цього ефекту на сталося, і Стравинський дуже просто поставив наступне запитання:
— А хто ж ця Анничка?
Це запитання дещо засмутило Івана, обличчя йому сіпнулося.
— Анничка тут не має жодного значення, — проказав він, нервуючи, — чорти її знають, хто вона така. Ну чулинда якась із Садової. А значення має те, що він наперед, розумієте, наперед знав про соняшникову олію! Ви мене розумієте?
— Чудово розумію, — серйозно відповів Стравинський і, торкнувшись коліна поета, додав: — Не хвилюйтеся й кажіть далі.
— Кажу далі, — сказав Іван, силячись потрапити в тон Стравинському й знаючи вже з гіркого досвіду, що лише спокій допоможе йому, — так от, цей жахливий тип, а він бреше, що він консультант, має якусь дивовижну силу… Наприклад, за ним поженешся, а наздогнати його немає ніякої змоги. А з ним ще двійко, й теж гарні, але в своєму роді: один довгий у битих скельцях і, до того, неймовірних розмірів кіт, який самостійно їздить у трамваї. Крім того, — оскільки його не перебивали, Іван говорив із щодалі то більшим запалом та переконливістю, — він особисто був на бальконі в Понтія Пилата, в чому немає жодного сумніву. Та що ж це таке? Га? Його треба негайно заарештувати, бо він накоїть небаченого лиха.
— Отож ви й домагаєтеся, щоб його заарештували? Чи правильно я вас зрозумів? — запитав Стравинський.
«Він розумний, — подумав Іван, — слід визнати, що серед інтеліґентів теж трапляються напрочуд розумні[160]. Цього заперечувати не можна!» — й відповів:
— Цілком правильно! І як це не домагатися, міркуйте самі! А тим часом мене силоміць затримали тут, тицькають у вічі лямпою, у ванні купають, про дядька Федю чогось розпитують!.. А його вже давно на світі немає! Вимагаю, щоб мене негайно відпустили.
— Ну що ж, славно, славно! — озвався Стравинський, — от усе й з’ясувалося. Справді, який сенс затримувати в шпиталі людину здорову? Гаразд. Я вас негайно випишу звідси, скоро ви мені скажете, що ви нормальний. Не доведете, а тільки скажете. Отже, ви нормальний?
Тут запала суцільна тиша, і гладка жінка, що вранці опікувалася Іваном, шанобливо поглянула на професора, а Іван ще раз подумав: «А таки розумний».
Пропозиція професора йому дуже сподобалася, однак перш як відповісти, він дуже й дуже подумав, наморщивши лоба, і, нарешті, сказав твердо:
— Я — нормальний.
— От і славно, — полегшено вигукнув Стравинський, — а якщо так, то міркуймо логічно. Візьмемо ваш учорашній день, — тут він повернувся і йому відразу подали Іванів аркуш. — У пошуках невідомої людини, яка відрекомендувалася вам за знайомця Понтія Пилата, ви вчора зробили наступні дії, — тут Стравинський став загинати довгі пальці, позираючи то в аркуш, то на Івана, — повісили на груди іконку, було?
— Було, — похмуро погодився Іван.
— Зірвалися з паркану, пошкодили обличчя. Так? З’явилися до ресторану з засвіченою свічкою в руці, в самій білизні й у ресторані побили когось. Привезли вас сюди зв’язаним. Потрапивши сюди, ви телефонували до міліції й просили прислати кулемети. Потому зробили спробу викинутися з вікна. Так? Тепер питання: чи можна, діючи таким чином, будь-кого впіймати чи заарештувати? І якщо ви людина нормальна, то самі відповісте: аж ніяк. Ви хочете піти звідси? Прошу. Але дозвольте вас поспитати, куди ви попрямуєте звідси?
— Звісно куди, до міліції, — відповів Іван уже не так твердо й дещо гублячись під поглядом професора.
— Просто звідси?
— Угу.
— А на квартиру до себе не заїдете? — швидко спитав Стравинський.
— Та ніколи тут заїжджати! Поки я по квартирах стану роз’їжджати, він ушиється!
— Так. А що ж ви скажете в міліції перш за все?
— Про Понтія Пилата, — відповів Іван Миколайович, і очі його взялися похмурою імлою.
— Ну от і славно! — вигукнув скорений Стравинський і, звернувшись до того, хто був з борідкою, наказав: — Федоре Васильовичу, випишіть, будь ласка, громадянина Бездомного в місто. Але цю кімнату не займати, постільну білизну не міняти. За дві години громадянин Бездомний знову буде тут. Ну що ж, — звернувся він до поета, — успіху вам не зичу, бо в цей успіх ані на йоту не вірю. До скорого побачення! — Він встав, а почет його ворухнувся.
— На якій підставі я знову буду тут? — тривожно спитав Іван.
159
160