Стравинський ніби чекав на це запитання, відразу всівся знову й промовив:
— На тій підставі, що, тільки-но ви з’явитесь у кальсонах до міліції і скажете, що бачилися з людиною, яка особисто бачила Понтія Пилата, — як тієї ж миті вас привезуть сюди, й ви знову потрапите до цієї самої кімнати.
— До чого тут кальсони? — розгублено оглядаючись, спитав Іван.
— Найбільше Понтій Пилат. Але й кальсони також. Бо ж казенну білизну ми з вас знімемо, й видамо вам ваш одяг. А допровадили вас сюди в кальсонах. Проте на квартиру до себе ви заїхати аж ніяк не збиралися, хоча я й натякнув вам на це. Далі піде Пилат… і діло готове!
Тут щось страшне скоїлося з Іваном Миколайовичем. Його воля немов розкололася, він відчув, що він кволий, що потребує ради.
— То що ж робити? — спитав він, цього разу вже боязко.
— Ну от і славно! — озвався Стравинський. — Це найрезонніше запитання. Тепер скажу вам, що з вами сталося. Учора хтось вас дуже настрахав і засмутив розповіддю про Понтія Пилата та іншими речами. І от ви, знервована, зашарпана людина, пішли містом, розповідаючи про Понтія Пилата. Цілком природно, вас беруть за божевільного. Ваш порятунок тепер тільки в одному — в цілковитому спокої. І вам неодмінно слід залишитися тут.
— Але ж його треба впіймати! — вже благально вигукнув Іван.
— Гаразд, але самому ж бо навіщо бігати? Положіть на папір усі ваші підозри та обвинувачення проти цієї людини. Немає нічого простішого, як переслати вашу заяву куди слід, і якщо, як ви гадаєте, ми маємо діло із злочинцем, усе це з’ясується дуже скоро. Але тільки одна умова: не напружуйте голови й старайтеся менше думати про Понтія Пилата. Чи ж мало що можна розповісти! Та не всьому слід вірити.
— Зрозумів! — рішуче заявив Іван. — Прошу видати мені папір і перо.
— Видайте папір і коротенького оливця, — наказав Стравинський гладкій жінці, а Іванові сказав так: — Але сьогодні радив би не писати.
— Ні, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні, — стривожено вигукнув Іван.
— Ну добре. Тільки не напружуйте мозку. Не вийде сьогодні, вийде завтра.
— Він втече!
— О ні, — впевнено заперечив Стравинський, — він ніде не втече, ручуся вам. І пам’ятайте, що тут в нас вам усіма засобами допоможуть, а без цього у вас нічого не вийде. Ви мене чуєте? — раптом пройнятливо запитав Стравинський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Узявши їх у свої, він довго, просто дивлячись у вічі Іванові, повторював — Вам тут допоможуть… ви чуєте мене? Вам тут допоможуть… вам тут допоможуть… Вам прийде полегша. Тут тихо, спокійно… Вам тут допоможуть…
Іван Миколайович зненацька позіхнув, вираз обличчя його злагіднішав.
— Так, так, — тихо сказав він.
— Ну от і славно! — за своїм звичаєм завершив бесіду Стравинський і підвівся. — До побачення! — він потиснув руку Іванові і, вже виходячи, повернувся до того, що був із борідкою, і сказав: — Так, а кисень спробуйте… і ванни.
За кілька секунд перед Іваном не було ні Стравинського, ні почту. За ґратами у вікні, проти полуденного сонця, пишався радісний весняний бір на другому березі, а ближче виблискувала річка.
Розділ 9
Коров’євські штучки
Никанора Івановича Босого, голову житлового товариства будинку № 302-біс на Садовій вулиці в Москві[161], де мешкав покійний Берліоз, пообсідали страшенні клопоти, починаючи від минулої ночі з середи на четвер.
Опівночі, як ми вже знаємо, приїхала до будинку комісія, в якій брав участь Желдибін, викликала Никанора Івановича, повідомила його про загибель Берліоза й разом із ним попрямувала до квартири № 50.
Там було проведено опечатування рукописів і речей покійного. Ні Груні, нахожої покоївки, ні легковажного Степана Богдановича того часу в квартирі не було. Комісія оголосила Никанорові Івановичу, що рукописи покійною будуть нею узяті до впорядкування, що житлоплоща покійного, тобто три кімнати (колишні ювеліршині кабінет, вітальня і їдальня), переходять під оруду житлотовариства, а речі небіжчика підлягають зберіганню на вказаній житлоплощі аж до зголошення спадкоємців.
Вістка про загибель Берліоза розбіглася по всьому будинкові з якоюсь дивовижною швидкістю, і з сьомої години ранку в четвер до Босого стали телефонувати, а згодом і власною особою з’являтися із заявами, в яких містилися претенсії на житлоплощу покійного. Протягом двох годин Никанор Іванович прийняв таких заяв тридцять дві штуки.
У них містилися благання, погрози, кляузи, доноси, обіцянки зробити ремонт власним коштом, посилання на нестерпну тісноту та неспромогу жити в одній квартирі з бандитами. Посеред іншого вражав своєю мальовничою силою опис викрадення пельменів, укладених впрост до кишені піджака, в квартирі № 31, були ще дві обіцянки заподіяти собі смерть і одне визнання таємної вагітности.
Никанора Івановича викликали до передпокою його квартири, брали за рукав, щось шепотіли, підморгували й обіцяли віддячити.
Мука ця тривала до початку першої години дня, коли Никанор Іванович просто втік із своєї квартири до приміщення правління біля воріт, та як зуздрів він, що й там на нього чигають, втік і звідти. Якось відбившись від тих, що гонилися, наступаючи йому на п’яти, через асфальтове подвір’я, Никанор Іванович сховався у шостому під’їзді й піднявся на п’ятий поверх, де й містилася оця погана квартира № 50.
Відсапнувшись на підійсті, опасистий Никанор Іванович подзвонив, але йому ніхто не відчинив. Він подзвонив ще раз і ще раз і став бурчати й тихо лаятися. Але й тоді не відчинили. Терпець Никанорові Івановичу увірвався, й він, діставши з кишені в’язку дублікатів ключів, що належали правлінню, владною рукою відчинив двері й зайшов.
— Агов, служнице! — прокричав Никанор Іванович у напівтемному передпокої. — Як тебе? Груня чи що? Тебе немає?
Ніхто не озвався.
Тоді Никанор Іванович звільнив двері кабінету від печаті, витяг з портфеля складаного метра й ступив до кабінету. Ступити він ступив, але зупинився в заскоченні у дверях і аж стрепенувся.
За столом покійного сидів невідомий, худющий і довгий громадянин у картатому спінджачку, в жокейському картузику і в пенсне… ну, словом кажучи, той самий.
— Ви хто такий будете, громадянине? — сполошено запитав Никанор Іванович.
— Ба! Никанор Іванович, — заверещав брязкучим тенором несподіваний громадянин і, скочивши, привітав голову силоміцним та несподіваним рукостисканням. Вітання це аж ніяк не втішило Никанора Івановича.
— Я вибачаюся, — промовив він підозріло, — ви хто такий будете? Ви — особа офіційна?
— Ех, Никаноре Івановичу! — задушевно вигукнув невідомий. — Що таке офіційна особа чи неофіційна? Усе це залежить від того, з якої точки зору дивитися на предмет. Усе це, Никаноре Івановичу, умовне й хитке. Сьогодні я неофіційна особа, а завтра, дивись, офіційна! А буває й назворіт, та ще й як буває![162]
Міркування це ані якою мірою не вдоволило голову домоуправління. Будучи природою своєю взагалі підозріливою людиною, він дійшов висновку, що громадянин, який патякає перед ним, — особа саме неофіційна, а може статися, й гуляща.
— Та хто ви такий будете? Як вас на прізвище? — щораз суворіше запитував голова й навіть став наступати на невідомого.
— На прізвище я, — нітрохи не знітившись від суворости, обізвався громадянин, — ну, скажімо, Коров’єв. Та чи не бажаєте закусити, Никаноре Івановичу? Без церемоній! Га?
— Я вибачаюся, — вже обурюючись, промовив Никанор Іванович, — які тут закуски! (Слід зізнатися, хоча воно й прикро, що Никанор Іванович був вдачею своєю дещо грубиянистий.) — На половині небіжчика сидіти не дозволяється! Ви що тут робите?
— Та ви присядьте, Никаноре Йвановичу, — нітрохи не гублячись, верещав громадянин і став вихлятися, пропонуючи голові крісло.
Геть розлютившись, Никанор Іванович відкинув крісло й заверещав:
— Та хто ви такий?
— Я, з ласки вашої, стою перекладачем при особі іноземця, який має резиденцію у цій квартирі, — відрекомендувався той, хто назвав себе Коров’євим, і цокнув підбором рудого нечищеного черевика.
161
162