Никанор Іванович розтулив рота. Наявність якогось іноземця, та ще й з перекладачем, у цій квартирі стала йому цілковитим сюрпризом, і він зажадав пояснень.
Перекладач охоче пояснив. Іноземний артист пан Волянд був люб’язно запрошений директором Вар’єте Степаном Богдановичем Лиходєєвим замешкати на час своїх гастролей, приблизно тиждень, у нього в квартирі, про що він ще вчора написав Никанорові Івановичу з проханням прописати іноземця тимчасово, поки сам Лиходєєв з’їздить до Ялти.
— Нічого він мені не писав, — здивовано сказав голова.
— А ви порийтеся в себе в портфелі, Никаноре Івановичу, солодко запропонував Коров’єв.
Никанор Іванович, знизуючи плечима, відкрив портфеля й знайшов у ньому лист Лиходєєва.
— І як оце я про нього забув? — тупо дивлячись на розкритого конверта, промимрив Никанор Іванович.
— Чи таке ще бува, чи таке ще бува, Никаноре Івановичу! — затріскотів Коров’єв. — Забудькуватість, забудькуватість, і перевтома, і підвищений кров’яний тиск, любий наш друже Никаноре Йвановичу! Я сам забудькуватий до жаху. Якось за чаркою я розповім вам кілька фактів із моєї біографії, ви обрегочетесь!
— І коли ж Лиходєєв їде до Ялти?!
— Та він вже поїхав, поїхав! — заверещав перекладач. — Він, знаєте, вже котить! Він вже чорт зна де! — тут перекладач замахав руками як вітряк крилами.
Никанор Іванович заявив, що йому треба особисто побачити іноземця, та при цьому дістав од перекладача відмову: ніяк неможливо. Зайнятий. Дресує кота.
— Кота, як хочете, можу показати, — запропонував Коров’єв.
Від цього, своєю чергою, відмовився Никанор Іванович, а перекладач зразу ж зробив голові несподівану, але доволі цікаву пропозицію.
Зважаючи на те, що пан Волянд нізащо не бажає жити в готелі, а жити він звик просторо, то от чи не здасть житлотовариство на тиждень, доки триватимуть гастролі Волянда в Москві, йому всю квартиру, тобто разом із кімнатами небіжчика?
— Воно ж йому байдуже, небіжчикові, — пошепки сипів Коров’єв, — йому тепер, самі погодьтеся, Никаноре Івановичу, квартира ця ні до чого?
Никанор Іванович з деяким ваганням заперечив, що, мовляв, іноземцям належить жити в «Метрополі», а ніяк не на приватних квартирах.
— Кажу ж вам, вередливий, як чорт зна що! — зашепотів Коров’єв. — Ну не бажає! Не любить він готелів! Он де вони мені сидять, ті інтуристи! — інтимно побідкався Коров’єв, тицькаючи пальцем у свою жилаву шию. — Вірите, усю душу вимотали! Приїде… й або нашпигунить, як останній сучий син, або ж привередами усі нерви повисотує: і те йому не так, і це не так!.. А вашому товариству, Никаноре Івановичу, найповніша вигода й очевидний профіт. А за ціну він не дбатиме. — Коров’єв озирнувся, а потім шепнув на вухо голові: — Мільйонер!
Пропозиція перекладача містила ясний практичний глузд, пропозиція була дуже солідною, та щось напрочуд несолідне було й в манері перекладача говорити, і в його вбранні, й у цьому мерзенному, ні на що не придатному пенсне. Внаслідок цього щось неясне гнітило душу голови, й усе-таки він вирішив пристати на пропозицію. Річ у тім, що в житлотоваристві був, на жаль, пречималий дефіцит. До осені треба було закупляти нафту до парового опалення, а на яке купило — хтозна. А з інтуристовими грішми, хіба що, можна було б викрутитися. Та діловий та обачливий Никанор Іванович заявив, що йому перш за все доведеться узгодити це питання з інтуристівським бюром.
— Розумію, — скрикнув Коров’єв. — Як це без узгодження! Обов’язково! Ось вам телефон, Никаноре Івановичу, і негайно узгоджуйте[163]. А щодо грошей не стидайтеся, — пошепки додав він, тягнучи голову до передпокою до телефону, — з кого ж іще брати, як не з нього! Якби ви бачили, яку він має віллу в Ніцці! Та наступним літом, як поїдете за кордон[164], спеціяльно заїжджайте подивитись — ахнете!
Справа з інтуристівським бюром залагодилася телефоном з надзвичайною, що вразило голову, швидкістю. Виявилося, що там вже знають про намір пана Волянда жити в приватній квартирі Лиходєєва й проти цього нітрохи не заперечують.
— От і чудово! — верещав Коров’єв.
Трохи ошелешений його тріскотнею, голова заявив, що житлове товариство погоджується здати на тиждень квартиру № 50 артистові Волянду з оплатою по… — Никанор Іванович зам’явся дещо й сказав:
— По п’ятсот рублів на день.
Тут Коров’єв остаточно вразив голову. Злодійкувато підмигнувши в бік спальні, звідки було чути м’які стрибки тяжкого кота, він просичав:
— За тиждень це, отже, виходить три з половиною тисячі?
Никанор Іванович подумав, що він додасть до цього: «Ну й обжирайло ж ви, Никаноре Івановичу!» — та Коров’єв сказав зовсім інше:
— Та хіба ж це сума? Просіть п’ять, він дасть.
Розгублено всміхнувшись, Никанор Іванович і сам не помітив, як опинився край письмового столу покійника, де Коров’єв з несамовитою швидкістю й спритністю начеркав у двох примірниках контракт. Відтак він злітав із ним до спальні й повернувся, причому обидва примірники виявились розгонисто підписані іноземцем. Підписав контракт і голова. Тут Коров’єв попросив розписочку на п’ять…
— Літерами, літерами, Никаноре Івановичу!.. тисяч рублів… — і з словами, що якось не пасували до серйозної справи: — Айн, цвай, драй! — виклав голові п’ять новесеньких банківських пачок.
Відбулося підраховування, пересипуване жартами й приповідками Коров’єва на взір «грошик лік любить», «своє очко — глядко» та іншого такого ж.
Перелічивши гроші, голова одержав від Коров’єва пашпорт іноземця для тимчасової прописки, уклав його, і контракт, і гроші до портфеля і, якось не стримавшись, сором’язливо попросив контрамарочку[165].
— Про що мова! — заревів Коров’єв. — Скільки вам квиточків, Никаноре Івановичу, дванадцять, п’ятнадцять?
Ошелешений голова пояснив, що контрамарок йому потрібно лише двійко, йому й Пелагії Антонівні, його дружині.
Коров’єв відразу вихопив записника й хвацько виписав Никанорові Івановичу контрамарочку на дві особи в першому ряду. І цю контрамарочку перекладач лівою рукою проворно всучив Никанорові Івановичу, а правою вклав до другої руки голови грубу хрустку пачку. Зиркнувши на неї оком, Никанор Іванович густо почервонів і став її відштовхувати від себе.
— Цього не можна… — белькотів він.
— І слухати не стану, — зашепотів до самого вуха його Коров’єв, — у нас не можна, а в іноземців можна. Ви його образите, Никаноре Івановичу, а це негоже. Ви трудилися…
— Суворо карається, — тихо-претихо прошепотів голова й озирнувся.
— А де ж свідки? — прошепотів до другого вуха Коров’єв. — Я вас питаю, де вони? Що ви?
І тут сталося, як твердив згодом голова, диво: пачка сама залізла йому до портфеля. А потім голова, якийсь охлялий і навіть розбитий, опинився на сходах. Вихор думок бурхав у його голові. Тут крутилася й ця вілла в Ніцці, і дресований кіт, і думка про те, що свідків і справді не було, й що Пелагія Антонівна зрадіє з контрамарки. Це були безладні думки, але загалом приємні. А проте десь якась голочка на самому дні душі поколювала голову. Це була голочка занепокоєння. А поза тим, ось тут на сходах голову, немов грець, вразила думка: «А як же оце потрапив до кабінету перекладач, коли на дверях була печать? І як він, Никанор Іванович, про це не запитав?» Якийсь час голова, неначе баран, глипав на східці, потім вирішив наплювати на все й не мучити себе хитромудрим питанням…
Щойно голова залишив квартиру, зі спальні пролунав низький голос:
— Мені цей Никанор Іванович не сподобався. Він ошуст і пройда. Чи не можна зробити так, щоб він більше не приходив?
— Мессіре, вам досить лиш це наказати!.. — озвався звідкілясь Коров’єв, але не брязкучим, а дуже чистим і лунким голосом.
І зразу ж клятий перекладач опинився в передпокої, навертів там номер і став чомусь дуже плаксиво говорити до слухавки:
163
164
165