— Алло! Вважаю за обов’язок повідомити, що наш голова житлотовариства будинку номер триста два-біс на Садовій, Никанор Іванович Босой спекулює валютою. У цей момент у його квартирі номер тридцять п’ять у вентиляції, у вбиральні, в газетному папері — чотириста долярів. Говорить мешканець означеного будинку з квартири номер одинадцять Тимофій Квасцов. Але благаю тримати в таємниці моє ім’я. Боюся помсти вищевикладеного голови.
І повісив слухавку, падлюка.
Що далі діялося в квартирі № 50, невідомо, та відомо, що діялося в Никанора Івановича. Замкнувшись в себе у вбиральні на гачок, він витяг із портфеля пачку, всучену йому перекладачем, і пересвідчився, що в ній чотириста рублів. Цю пачку Никанор Іванович замотав у клапоть газети й засунув у вентиляційний хід.
За п’ять, хвилин голова сидів за столом у своїй маленькій їдальні. Дружина його принесла з кухні акуратно покраяного оселедчика, зрясна поприсипуваного зеленою цибулею. Никанор Іванович налив ляфітничка[166], випив, налив другого, випив, підчепив на виделку три крайці оселедця… і тут подзвонили, а Пелагія Антонівна внесла димучу каструлю, з першого погляду на яку зразу можна було здогадатися, що в ній, у гущі вогняного борщу, криється те, смачнішого від чого немає на світі, — мізкова кістка.
Проковтнувши слину, Никанор Іванович загарчав, як пес:
— А пуття б вам не було! Поїсти не дають. Не впускай нікого, мене немає, немає. Щодо квартири скажи, щоб перестали базікати. За тиждень буде засідання…
Дружина побігла до передпокою, а Никанор Іванович ополоником потяг із вогнедишного озера — її, кістку, тріснуту вподовж. І цієї хвилини до їдальні зайшли двоє громадян, а з ними чомусь дуже бліда Пелагія Антонівна. Поглянувши на громадян, побілів і Никанор Іванович і підвівся.
— Де нужник? — заклопотано запитав перший, що був у білій косоворотці.
На обідньому столі щось грюкнуло (це Никанор Іванович впустив ополоника на клейонку).
— Тут, тут, — скоромовкою відповіла Пелагія Антонівна.
І прибулі відразу попростували до коридору.
— А в чому річ? — тихо запитав Никанор Іванович, йдучи слідком за прибулими. — В нас нічого такого в квартирі не може бути… А в вас документики… я вибачаюся…
Перший на ходу показав Никанорові Івановичу документика, а другий тієї ж миті опинився стоячи на табуреті у вбиральні, з рукою, засунутою у вентиляційний хід. В очах Никанорові Івановичу померкло. Газету зняли, та в пачці виявилися не рублі, а невідомі гроші, чи то сині, чи то зелені, із зображеннями якогось дідугана. А втім, усе це Никанор Іванович розгледів неясно, перед очима йому плавали якісь плями.
— Доляри у вентиляції, — задумливо сказав перший і запитав Никанора Івановича м’яко й ввічливо: — Ваш пакуночок?
— Ні! — відповів Никанор Іванович страшним голосом. — Підкинули вороги!
— Таке буває, — погодився той, перший, і знову ж таки м’яко додав: — Ну що ж, треба решту здавати.
— Не маю я! Не маю, Богом свідчуся, ніколи в руках не тримав! — у відчаї заверещав голова.
Він кинувся до комоду, з гуркотом витяг шухляду, а з неї портфеля, безладно при цьому викрикуючи:
— Ось контракт… перекладач-гадюка підкинув… Коров’єв… у пенсне!
Він відкрив портфеля, глянув у нього, сунув до нього руку, посинів з лиця і впустив портфеля у борщ. У портфелі нічого не було, ні Стьопиного листа, ні контракту, ні грошей, ні контрамарок. Тобто геть нічого, крім складаного метра.
— Товариші! — оскаженіло зарепетував голова. — Тримайте їх! В нас в домі нечиста сила!
І тут вже не знати що привиділось Пелагії Антонівні, та тільки вона, сплеснувши долонями, скрикнула:
— Покайся, Іваничу! Тобі знижка вийде!
З очима, набіглими кров’ю, Никанор Іванович заніс кулаки над головою жінки й прохарчав:
— У, дурепа клята!
Тут він охляв і опустився на стільця, очевидно, вирішивши підкоритися неминучому.
У цей час Тимофій Кіндратович Квасцов на підійсті сходів припадав до замкової шпари в дверях квартири голови то вухом, то оком, знемагаючи від цікавости.
За п’ять хвилин мешканці будинку, що були на подвір’ї, бачили, як голова в супроводі ще двох осіб пройшов навпростець до воріт дому. Розповідали, що Никанора Івановича було не впізнати, що він хитався, проходячи, немов п’яний, і щось белькотів.
А ще за годину безвісний громадянин з’явився до квартири № 11 саме в той час, коли Тимофій Кіндратович розповідав іншим пожильцям, захлинаючись насолодою, як захурдичили голову, пальцем виманив з кухні Тимофія Кіндратовича до передпокою, щось йому сказав і разом із ним пропав.
Розділ 10
Вісті з Ялти
Тієї години, як скоїлося нещастя з Никанором Івановичем, недалеко від будинку № 302-біс, на тій самій Садовій, в кабінеті фінансового директора Вар’єте Римського сиділи двоє: сам Римський та адміністратор Варенуха.
Чималий кабінет у другому поверсі театру двома вікнами виходив на Садову, а одним, якраз за спиною фіндиректора, який сидів за письмовим столом, у літній сад Вар’єте, де були розташовані буфети охолодних напоїв, тир і відкрита естрада. Обстанова кабінету, крім письмового столу, складалася з пачки старих афіш, що висіли на стіні, маленького столика з карафою води, з чотирьох крісел та з підставки в кутку, на якій стояв запорошений давній макет якогось ревю. Ну, само собою, була ще в кабінеті невеликого розміру пошарпана, облуплена вогнетривка каса, по ліву руку від Римського, поряд із письмовим столом.
Сидячи за столом, Римський з самого ранку перебував у недоброму настрої, а Варенуха, на противагу йому, був дуже пожвавлений і якось надмір неспокійно діяльний. Тим часом виходу його енергії не було.
Варенуха ховався тепер у кабінеті фіндиректора від контрамаркарів, які труїли йому життя, особливо в дні зміни програми. А сьогодні саме й був такий день.
Тільки-но починав дзвонити телефон, Варенуха підносив слухавку й брехав у неї:
— Кого? Варенуху? Його немає. Вийшов з театру.
— Задзвони ти, будь ласка, Лиходєєву ще раз, — роздратовано сказав Римський.
— Та нема його вдома. Я вже Карпова посилав. Нікого немає в квартирі.
— Чорт знає що таке, — сичав Римський, клацаючи на лічильній машинці[167].
Двері розчинились, і капельдинер утягнув грубу паку щойно надрукованих додаткових афіш. На зелених аркушах червоними літерами було надруковано:
СЬОГОДНІ Й ЩОДНЯ В ТЕАТРІ ВАР’ЄТЕ
ПОНАД ПРОГРАМОЮ:
ПРОФЕСОР ВОЛЯНД
СЕАНСИ ЧОРНОЇ МАГІЇ З ПОВНИМ ЇЇ ВИКРИТТЯМ
Варенуха, відступивши від афіші, накинутої ним на макет, помилувався нею й загадав капельдинерові негайно пустити усі примірники на розклеювання.
— Хороше, прикмітно, — зазначив Варенуха по виході капельдинера.
— А мені вкрай не до вподоби ця витівка, — злісно поглядаючи на афішу крізь рогові окуляри, бурчав Римський, — та й взагалі я дивуюся, як йому дозволили це поставити.
— Ні, Григорію Даниловичу, не кажи, це дуже витончений крок. Тут уся сіль у викритті.
— Не знаю, не знаю, жодної соли тут немає, і завжди він вмудрує щось таке! Хоч би показав того мага. Ти сам його бачив? І де він його викопав, чорти його знають!
З’ясувалося, що Варенуха, так само як і Римський, не бачив мага. Учора Стьопа («як навіжений», мовляв Римський) примчав до фіндиректора з написаною вже чернеткою договору, відразу звелів її переписати й видати гроші. Й маг той накивав п’ятами, і ніхто його не бачив, крім самого Стьопи.
Римський витяг годинника, побачив, що той показує п’ять хвилин на третю, й геть оскаженів. І справді! Лиходєєв дзвонив десь об одинадцятій годині, сказав, що прийде за пів години, та не тільки не прийшов, але й з квартири зник!
— Мені ж робота стоїть! — вже гарчав Римський тицяючи пальцем в купу непідписних паперів.
166
167
…клацаючи на лічильній машинці. — Йдеться про аритмометр, настільну механічну обчислювальну машину з ручним урухомленням, що виконувала чотири аритметичні дії. Найбільшого поширення в Совєтському Союзі 30-х років XX століття, поряд із звичайними рахівницями, мали аритмометри марки «Фелікс», вироблювані московським Сущевським механічним заводом ім. Дзержинського (вага бл. 4 кг). Нині витіснені електронними калькуляторами.