Обличчя фіндиректора було достоту страшне. Ручку дверей іззовні в цей час крутили й торсали, і чути було як кур’єрка за дверима у відчаї верещала:
— Не можна! Не пущу! Хоч ріжте! Засідання!
Римський щомога опанував себе, узяв слухавку й сказав до неї:
— Дайте надтермінову розмову з Ялтою.
«Розумно!» — подумки вигукнув Варенуха.
Та розмова з Ялтою не відбулася. Римський відклав слухавку й сказав:
— Ач на лихо, лінія зіпсувалася.
Видно було, що зіпсування лінії його чомусь найдужче засмутило й навіть примусило замислитися. Подумавши трохи, він знов узявся за слухавку однією рукою, а другою став записувати те, що казав до слухавки:
— Прийміть надблискавку. Вар’єте. Так. Ялта. Кримінальний розшук. Так. «Сьогодні близько половини дванадцяту Лиходєєв розмовляв мною телефоном Москві, крапка. Відтак на службу не з’явився й розшукати його телефоном не можемо, крапка. Почерк потверджую, крапка. Заходи нагляду вказаним артистом вживаю. Фіндиректор Римський».
«Дуже розумно!» — подумав Варенуха, та не встиг він подумати гаразд, як у голові йому промайнули слова: «Глупство! Не може він бути в Ялті!»
Римський тим часом зробив таке: акуратно склав усі одержані телеграми й копію своєї пачкою, пачку вклав до конверта, заклеїв його, написав на ньому декілька слів і вручив його Варенусі, кажучи:
— Негайно, Іване Савелійовичу, особисто відвези. Нехай там розбирають.
«А от це справді розумно!» — подумав Варенуха й сховав конверта до свого портфеля. Потім він ще раз про всяк випадок навертів на телефоні номер Стьопиної квартири, прислухався й радісно й таємничо замигав та заґримасував. Римський витягнув шию.
— Артиста Волянда можна попросити? — улесливо запитав Варенуха.
— Вони зайняті, — відказала слухавка деренькучим голосом, — а хто питає?
— Адміністратор Вар’єте Варенуха[172].
— Іван Савелійович? — радісно скрикнула слухавка. — Страшенно радий чути ваш голос! Як здоров’я ваше?
— Мерсі, — здивовано відповів Варенуха, — а з ким я говорю?
— Помічник, помічник його й перекладач Коров’єв, — тріскотіла слухавка, — увесь до ваших послуг, любий Іване Савелійовичу! Розпоряджайтеся мною, як вам буде завгодно. Отже?
— Пробачте, а що, Степана Богдановича Лиходєєва зараз немає вдома?
— На жаль, немає! Немає! — кричала слухавка. — Поїхав.
— А куди?
— За місто кататися на машині.
— К… як? Ка… кататися?.. Коли ж він повернеться?
— А сказав, подихаю свіжим повітрям та й повернуся!
— Так… — розгублено сказав Варенуха, — мерсі. Будь ласка, передайте мосьє Волянду, що виступ його сьогодні у третьому відділенні.
— Слухаю. Авжеж. Обов’язково. Щонайдоконче. Терміново. Передам. — уривчасто гупала слухавка.
— На все добре, — дивуючись, сказав Варенуха.
— Прошу прийняти, — говорила слухавка, — мої найщиріші, найгарячіші привіти й побажання! Успіхів! Талану! Всіляких гараздів! Усього!
— Ну певно! Я ж казав! — збуджено кричав адміністратор, — жодної Ялти, а він поїхав за місто!
— Ну, якщо це так, — бліднучи зі злости, промовив фіндиректор, — то це справді свинство, якому немає назви!
Тут адміністратор підскочив і закричав так, що Римський здригнувся:
— Згадав! Згадав! У Пушкіні відкрилася чебуречна[173] «Ялта»! Усе зрозуміло. Поїхав туди, нажлуктився й тепер звідти телеграфує!
— Ну, це вже занадто, — сіпаючись щокою, відповів Римський, і в очах йому жевріла справжня тяжка лють, — ну що ж, дорого йому ця прогулянка обійдеться!.. — тут він раптово затявся й нерішуче додав: — Але ж як це, адже ж кримінальний розшук…
— Це бредня! Його власні жарти, — перебив експансивний адміністратор і запитав: — А пакета що ж, везти?
— Обов’язково, — відказав Римський.
І знову розчинилися двері, і ввійшла та сама… «Вона!» — чомусь із тугою подумав Римський. І обидва підвелися назустріч листоноші.
Цього разу в телеграмі були слова:
«Дякую потвердження терміново п’ятсот кримінальний розшук мені завтра вилітаю Москви Лиходєєв».
— Він з глузду з’їхав… — слабко сказав Варенуха.
Римський натомість подзеленчав ключем, вийняв із шухляди вогнетривкої каси гроші, відлічив п’ятсот рублів, подзвонив, вручив кур’єрові гроші й послав його на телеграф.
— Даруй, Григорію Даниловичу, — не вірячи власним очам, промовив Варенуха, — як на мене, ти марно гроші посилаєш.
— Вони прийдуть назад, — озвався Римський тихо, — а от він кріпко відповість за цей пікнічок. — І додав, показуючи на портфеля Варенухи: — Паняй, Іване Савелійовичу, не барись.
І Варенуха з портфелем вибіг із кабінету.
Він спустився на нижній поверх, побачив довжелезну чергу біля каси, довідався в касирки, що та за годину чекає аншлагу, бо публіка просто лавою посунула, щойно побачила додаткову афішу, наказав касирці загнути й не продавати тридцять найкращих місць в ложах і в партері, вискочивши з каси, відразу, йдучи, відбився від настирливих контрамаркарів і пірнув до свого кабінетика, щоб прихопити кепку. Цієї хвилини затріщав телефон.
— Так! — крикнув Варенуха.
— Іван Савелійович? — запиталася слухавка мерзенним гугнявим голосом.
— Його немає в театрі! — крикнув хутко Варенуха, та слухавка зразу його перебила:
— Не клейте дурня, Іване Савелійовичу, а слухайте. Телеграми ці ніде не носіть і нікому не показуйте.
— Хто це говорить? — зревів Варенуха. — Припиніть, громадянине, ці жарти! Вас зараз виявлять! Ваш номер?
— Варенухо, — озвався той самий гидкий голос, — ти руську мову розумієш? Не носи ніде телеграми.
— А, то ви не вгаваєте? — закричав адміністратор в люті. — Ну глядіть же! Накладете ви за це! — Він ще прокричав якусь погрозу, та замовк, бо відчув, що в слухавці його ніхто вже не слухає.
Тут у кабінетику якось хутко стало сутеніти. Варенуха вибіг, затріснувши за собою двері й крізь бічний хід подався до літнього саду.
Адміністратор був збуджений та сповнений енергії. Після зухвалого дзвінка він не сумнівався в тому, що хуліґанська зграя чинить лихі жарти й що ці жарти пов’язані зі зникненням Лиходєєва. Жадання викрити злочинців душило адміністратора, і, хоч як це дивно, в ньому зародився передсмак чогось приємного. Так буває, коли людина прагне стати центром уваги, принести куди-небудь сенсаційне повідомлення.
У саду вітер дмухнув в обличчя адміністраторові й засипав йому очі піском, ніби перепиняючи шлях, ніби застерігаючи. Бухнула в другому поверсі рама так, що мало не повилітали шибки, у верховітті кленів і лип тривожно прошелестіло. Засутеніло й посвіжішало. Адміністратор протер очі й побачив, що над Москвою суне жовтобрюха грозова хмара. Вдалині густо завуркотіло.
Хоч як поспішав Варенуха, нездоланна охота потягла його заскочити на мить до літньої вбиральні, щоб на ходу перевірити, чи одягнув монтер у решітку лямпу.
Пробігши повз тир, Варенуха потрапив у густу зарость бузку, в якій стояла синява споруда вбиральні. Монтер виявився сумлінною людиною, лямпа під дахом у чоловічому відділенні була вже одягнена в металеву решітку, але засмутило адміністратора те, що навіть у передгрозяному присмерку можна було розібрати, що стіни вже були пописані вугіллям та оливцем.
— Ну що ж це за… — почав був адміністратор і раптом почув за собою голос, що промурчав:
— Це ви, Іване Савелійовичу?
Варенуха здригнувся, обернувся й побачив за собою якогось невеликого товстуна, як здалося, з котячою фізіономією.
— Ну я, — неприязно відповів Варенуха.
— Дуже, дуже приємно, — писклявим голосом озвався котоподібний товстун і знагла, розмахнувшись, впіжив Варенусі у вухо так, що кепка злетіла з голови адміністратора й безслідно зникла в отворі сидіння.
Від удару товстуна уся вбиральня освітилася на мить мерехтливим світлом, і в небі озвався громовий удар. Потім ще раз блиснуло, і перед адміністратором виринув другий — маленький, але з атлетичними плечима, рудий, як вогонь, одне око з більмом, рот з іклом. Цей другий, бувши, очевидно, лівшею, зацідив адміністраторові у друге вухо. У відповідь знову ж таки торохнуло в небі, й на ґонтовий дах убиральні ринула злива.
172
Слово «варенуха» означає українську дуже п’янку горілку, зварену з медом, ягодами та прянощами.
173