Тут іноземець встругнув таку штуку: встав і потиснув здивованому редакторові руку, мовивши при цьому слова:
— Дозвольте подякувати вам від усієї душі!
— За що це ви йому дякуєте? — закліпавши, довідався Бездомний.
— За дуже важливе повідомлення, що мені, як мандрівникові, безмірно цікаве, — промовисто піднявши пальця, пояснив закордонний дивак.
Важливе повідомлення, мабуть, справді-таки справило на мандрівника сильне враження, тому що він наполохано обвів очима кам’яниці, неначе побоюючись у кожному вікні побачити по атеїстові.
«Ні, не англієць він…» — подумав Берліоз, а Бездомний подумав: «Де це він так насобачився говорити по-руській, от що цікаво!» — і знову насупився.
— Та дозвольте вас запитати, — по тривожному роздумі заговорив закордонний гість, — як же бути з доказами буття Божого, котрих, як відомо, існує цілих п’ять?
— Овва! — з жалем відказав Берліоз, — Жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх до архіву. Бож погодьтеся, що в сфері розуму жодного доказу існування Бога бути не може.
— Браво! — скрикнув іноземець. — Браво! Ви повністю повторили думку невгамовного старого Імануїла з цього приводу. Та от курйоз: він дощенту зруйнував усі п’ять доказів, а по тому, наче глузуючи з самого себе, спорудив власний шостий доказ!
— Доказ Канта[17], — витончено всміхнувшись, заперечив освічений редактор, — так само непереконливий. І недарма Шиллер казав, що кантівські міркування з цього приводу можуть задовольнити хіба що рабів, а Штраус просто кепкував з цього доказу[18].
Берліоз говорив, а сам водночас думав: «Та все ж таки, хто він такий? І чому він так добре говорить руською?»
— Узяти б цього Канта, та за такі докази років на три до Соловків![19] — геть несподівано бовкнув Іван Миколайович.
— Іване! — знічено прошепотів Берліоз.
Та пропозиція заслати Канта до Соловків не тільки не вразила іноземця, але навіть збудила в нього захват.
— Атож, авжеж, — скрикнув він, і ліве зелене око його, звернене до Берліоза, заблискотіло, — саме там йому й місце! Бож казав я йому тоді за сніданком: «Ви, професоре, воля ваша, щось недоладне придумали! Воно, може, й мудре, та вже геть незрозуміле. Вас же на кпини братимуть».
Берліоз витріщив очі: «За сніданком… Кантові?.. Що це він верзе?» — подумав він.
— Але, — вів далі іноземець, не знітившись подивом Берліоза і звертаючись до поета, — заслати його до Соловків неможливо з тієї причини, що він вже сто років з гаком перебуває у місцях, набагато більш віддалених, ніж Соловки, і витягти його відтіль жодним чином не можна, запевняю вас!
— А жаль! — відгукнувся задирака-поет.
— І мені жаль! — потвердив невідомий, зблиснув оком, і провадив далі: — Та от яке питання мене непокоїть: якщо Бога немає, то питається, хто ж заправляє життям людським та й усім взагалі ладом на землі?
— Сама людина й заправляє, — поквапився гнівно відповісти Бездомний на це, зізнатися, не дуже ясне запитання.
— Даруйте, — м’яко відгукнувся невідомий, — для того, щоб правити, треба, сяк чи так, мати точний плян на котрийсь, хоч скільки-небудь пристойний строк. Дозвольте ж вас поспитати, як може заправляти людина, якщо її не тільки позбавлено можливости скласти хоч який плян бодай на сміховинно короткий термін, ну, років, скажімо, на тисячу, але вона не може поручитися навіть за свій власний завтрашній день? Справді-бо, — тут невідомий обернувся до Берліоза, — уявіть, що ви, прикладом, почнете правити, розпоряджатися іншими й собою, взагалі, сказати б, доходити смаку, аж раптом у вас… кхе… кхе… саркома легені… — тут іноземець ласо всміхнувся, неначе думка про саркому легені справила йому втіху, — так, саркома, — мружачись, немов кіт, повторив він звучне слово, — і от ваше правління й скінчилося! Анічия доля, крім своєї власної, вас більше не обходить. Рідні вам починають брехати, ви, прочуваючи лихо, кидаєтесь до вчених лікарів, далі до шарлатанів, а буває, й до ворожок. Як перше й друге, так і третє — геть безглузде, самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно гадав, що він чимось править, опиняється раптом лежма нерухомо у дерев’яній скрині, і ті, що його оточують, розуміючи, що користи від лежачого немає більше жодної, спалюють його в печі[20]. А буває й іще гірше: тільки-но людина наладиться з’їздити до Кисловодська, — тут іноземець примружився на Берліоза, — дріб’язкова, здавалося б, справа, та й цього зробити не може, бо хтозна чого зненацька візьме — послизнеться та й потрапить під трамвай! Невже ж ви скажете, що це він сам собою управив так? Чи не вірніше гадати, що вправився з ним дехто зовсім інший? — і тут незнайомець зареготався дивним смішком.
Берліоз із великою увагою слухав неприємну розповідь про саркому і трамвай, і якісь тривожні думки стали морити його. «Він не іноземець! Він не іноземець! — думав він, — він предивний суб’єкт… та дозвольте, що ж він за один?»
— Ви хочете курити, як я бачу? — несподівано звернувся до Бездомного невідомий. — Вам які до вподоби?
— А ви всякі маєте, чи що? — похмуро спитав поет, якому цигарки скінчилися.
— Які до вподоби? — повторив невідомий.
— Ну, «Наша марка»[21], — розлючено відказав Бездомний.
Незнайомець негайно витяг із кишені портсигара й подав його Бездомному.
— «Наша марка».
І редактора, й поета не стільки вразило те, що знайшлась у портсигарі саме «Наша марка», скільки сам портсигар. Він був величенних розмірів, з червоного золота, й на його віку при відкриванні сяйнув синім і білим вогнем діямантовий трикутник[22].
Отут літерати подумали різне. Берліоз: «Ні, іноземець!», а Бездомний: «А дідько б його вхопив! Га?»
Поет і власник портсигара закурили, а Берліоз, котрий не був курцем, відмовився.
«Треба буде йому заперечити так, — вирішив Берліоз, — так, людина смертна, ніхто цьому не заперечує. Та річ у тім, що…»
Однак він не встиг вимовити цих слів, як заговорив іноземець:
— Так, людина смертна, та це було б іще пів лиха. Нехороше те, що вона часом раптово смертна, от у чім штука! І взагалі не може сказати, що вона робитиме сьогодні ввечері.
«Якась безглузда постановка питання…» — помислив Берліоз і заперечив:
— Ну, тут вже є перебільшення. Сьогоднішній вечір відомий мені більш або менш точно. Звісно, якщо на Бронній мені гепне на голову цеглина…
— Цеглина ні з того ні з сього, — вагомо перебив невідомий, — нікому й ніколи на голову не гепне. Зокрема ж, запевняю вас, вам вона нітрохи не загрожує. Ви помрете інакшою смертю.
— Може ви знаєте, якою саме? — з цілком природною іронією запитав Берліоз, утягаючись до якоїсь зазнаки безглуздої балачки. — І скажете мені?
— З охотою, — озвався незнайомець. Він обміряв Берліоза поглядом, немов збирався шити йому костюма, крізь зуби промурмотів щось наче: «Раз, два… Меркурій у другому домі… місяць пішов… шість — нещастя… вечір — сім…» — і гучно й радісно сповістив: — Вам відріжуть голову!
Бездомний дико і злісно вирячився на безчельного невідомця, а Берліоз запитав, криво всміхнувшись:
— А хто саме? Вороги? Інтервенти?[23]
— Ні, — відповів співрозмовник, — російська жінка, комсомолка.
— Гм… — промимрив роздратований жартом невідомого Берліоз, — ну, це, пробачте, малоймовірно.
— Прошу й мені вибачити, — відповів іноземець — але це так. До речі, мені хотілося б запитати вас, що ви будете робити сьогодні увечері, якщо це не секрет?
— Секрету немає. Зараз я зайду до себе на Садову[24], а потім о десятій годині вечора в МАССОЛІТі відбудеться засідання, і я буду на ньому головувати.
— Ні, цього бути ніяк не може, — твердо заперечив іноземець.
17
Кант (Іммануїл Кант — Immanuel Kant, 1724–1804) — німецький філософ та вчений, родоначальник німецької клясичної філософії; усе життя прожив у Кеніґсберґу (нині Калінінград), де й похований. Кант не зруйнував усі п’ять доказів, а звів їх до трьох: онтологічного, космологічного та телеологічного й показав їхню повну неспроможність. Кант не міг «спорудити» жодного доказу буття Божого, бо завжди був переконаний у його недовідности. Він лише дав моральному доказові інакше обґрунтування. За Кантом релігія є предмет віри, а не науки чи теоретичної філософії; віра в Бога необхідна, оскільки без віри неможливо примирити вимоги моральної свідомости з фактами зла, що панують у людському житті. Саме це положення Канта Булгаков (вустами сатани) додав до числа існуючих п’яти доказів буття Божого як власний шостий доказ. Всічення Берліозової голови трамваєм представлено як сьомий за рахунком доказ. Цю помилку можна віднести тільки на карб умисного або випадкового викривлення справжнього стану речей Булгаковим. Ставлення Волянда (і автора) до «доказів» ясно висловлено у фіналі розділу 1-го: «
18
Шиллер (Фридрих фон Шиллер — Friedrich von (Johann Christoph) Schiller, 1759–1805) — видатний німецький драматург та філософ, який вивчав філософію Канта й вважав себе його учнем.
Штраус (Давид Фридрих Штраус — David Friedrich Strauss, 1808–1874) — німецький теолог, філософ-протестант, автор двотомової книги «Життя Ісуса» (Das Leben Jesu kritisch bearbeitet, 2 Bde., 1835–1836), який, виходячи з того, що релігія базується не на фактах, а на ідеях, обстоював мітологічність Евангелій, вважаючи Ісуса Христа реальною історичною особою.
19
20
21
22
23
24