Та от тут до дії втрутилася нова дійова особа.
Приємний, гучний і дуже наполегливий баритон почувся з ложі № 2:
— Усе-таки бажано, громадянине артисте, щоб ви негайно викрили перед глядачами техніку ваших фокусів, особливо фокуса з грошовими папірцями. Бажано також повернення конферансьє на сцену. Доля його непокоїть глядачів.
Баритон належав не кому іншому, як почесному гостеві сьогоднішнього вечора Аркадієві Аполлоновичу Семплеярову, голові Акустичної комісії московських театрів[183].
Аркадій Аполлонович містився в ложі з двома дамами: літньою, багато й модно одягненою, і другою — молоденькою й гарненькою, вдягненою простіше. Перша з них, як невдовзі з’ясувалося при складанні протоколу, була дружиною Аркадія Аполлоновича, а друга — далекою родичкою його, початківкою, що подає добрі надії, актрисою, яка приїхала із Саратова і яка мешкає у квартирі Аркадія Аполлоновича та його дружини.
— Пардон! — озвався Фаґот. — Я вибачаюся, тут викривати нічого, все ясно.
— Ні, перепрошую. Викриття конче потрібне. Без цього ваші блискучі номери зоставлять по собі гнітюче враження. Глядацька маса вимагає пояснення.
— Глядацька маса, — перебив Семплеярова нахабний блазень, — нібито нічого не заявляла? Але, беручи до уваги ваше вельмишановне бажання, Аркадію Аполлоновичу, я, хай буде так, проведу викриття. Та до цього дозвольте ще один малесенький номерець?
— Чого ж, — поблажливим тоном відповів Аркадій Аполлонович, — але неодмінно з викриттям.
— Слухаю, слухаю. Отже, дозвольте вас запитати, де ви були вчора увечері, Аркадію Аполлоновичу?
При цьому недоречному, ба, либонь, хамському запитанні обличчя Аркадія Аполлоновича змінилося, і то досить-таки дуже змінилося.
— Аркадій Аполлонович учора ввечері був на засіданні Акустичної комісії, — дуже згорда промовила дружина Аркадія Аполлоновича, — але я не розумію, який стосунок це має до магії.
— Уї, мадам![184] — потвердив Фаґот. — Натурально, ви не розумієте. Що ж до засідання, то ви в цілковитій омані. Виїхавши на згадане засідання, яке, до речі, й призначено на вчора не було, Аркадій Аполлонович відпустив свого шофера біля будинку Акустичної комісії на Чистих ставах (увесь театр принишк), а сам на автобусі поїхав на Єлохівську вулицю[185] в гості до артистки роз’їзного районного театру Милиці Андріївни Покобатько і прогостював в неї близько чотирьох годин.
— Ой! — стражденно вигукнув хтось у цілковитій тиші.
Молода ж родичка Аркадія Аполлоновича раптом зареготала низьким і страшним реготом.
— Усе зрозуміло! — вигукнула вона. — І я давно вже підозрювала це. Тепер мені ясно, чому ця нездара дістала ролю Люїзи![186]
І знагла, розмахнувшись короткою й грубою ліловою парасолькою, вона вперіщила Аркадія Аполлоновича по голові.
А облудний Фаґот, чи то пак Коров’єв, прокричав:
— Ось, шановні громадяни, один із випадків викриття, якого так настирливо домагався Аркадій Аполлонович!
— Як посміла ти, негіднице, торкнутися Аркадія Аполлоновича? — грізно запитала дружина Аркадія Аполлоновича, підводячись у ложі на весь свій велетенський зріст.
Другий короткий напад сатанинського сміху пройняв молоду родичку.
— Вже хто-хто, — відказала вона, регочучи, — а я-от смію торкнутися! — і вдруге ляснув сухий тріск парасоля, який відскочив від голови Аркадія Аполлоновича.
— Міліція! Узяти її! — таким моторошним голосом проверещала дружина Семплеярова, що в багатьох похололи серця.
А тут ще кіт вискочив до рампи й раптом гаркнув на увесь театр людським голосом:
— Сеанс закінчено! Маестро! Ушкварте марша!!!
Очманілий дириґент, несвідомий того, що робить, змахнув паличкою, і оркестра не заграла, і навіть не гримнула, і навіть не врепіжила, а саме за мерзенним висловом кота, ушкварила якогось невірогідного, ні на що не схожого за зухвалістю своєю, марша.
На мить примарилося, що ніби чути було колись, під південними зорями, в кафешантані, якісь мало зрозумілі, напівсліпі, але захланні слова цього маршу:
А може й не було ніяких цих слів, а були інші на ту саму музику, якісь непристойні вкрай. Важить не це, а важить те, що у Вар’єте після цього знялося щось наче як стовпотворіння вавилонське[188]. До семплеярівської ложі бігла міліція, на бар’єр лізли цікаві, чулися пекельні вибухи реготу, скажені крики, заглушувані золотим дзвоном тарілок з оркестри.
І видно було, що сцена раптово спорожніла й що махляр Фаґот, так само як і нахабний котяра Бегемот[189], розтанули в повітрі, щезли, як передтим щез маг у кріслі з полинялою оббивкою.
Розділ 13
Явлення героя
Отже, невідомий посварився на Івана пальцем і прошепотів: «Цссс!»
Іван звісив ноги з постелі й придивився. З балькона сторожко заглядав до кімнати голений, темноволосий, з гострим носом, стривоженими очима та зі звислим на чоло пасмом волосся чоловік років десь тридцяти восьми.
Упевнившись у тому, що Іван сам, і прислухавшись, таємничий відвідувач осмілів і увійшов до кімнати. Тут побачив Іван, що прибулець одягнений у шпитальне. На ньому була білизна, пантофлі на босу ногу, на плечі накинутий бурий халат.
Прибулий підморгнув Іванові, сховав до кишені в’язку ключів, пошепки запитав: «Можна присісти?» — і діставши ствердного кивка, помістився в кріслі.
— Як це ви сюди потрапили? — підкоряючись сухому, що погрожував, пальцю, пошепки спитав Іван. — Воно ж бальконні ґрати на замках?
— Авжеж, ґрати на замках, — потвердив гість, — але Парасковія Федорівна — премила та на жаль забудькувата людина. Я поцупив в неї місяць тому в’язку ключів і, таким чином, дістав змогу виходити на спільний балькон, а він кружґанком обігає увесь поверх, і, таким чином, зрідка навідати сусіда.
— Як ви можете виходити на балькон, то можете й втекти. Чи високо? — поспитався Іван.
— Ні, — твердо відповів гість, — я не можу втекти звідси не тому, що високо, а тому що мені втікати ніде. — І після павзи додав. — Отже, сидимо?
— Сидимо, — відповів Іван, вдивляючись у чорні й дуже неспокійні очі прибульця.
— Так… — тут гість раптом стривожився, — але ви, сподіваюся, не шалений? Бо я, знаєте, не зношу галасу, колотнечі, насильства й усяких речей такого роду. А надто ненависний мені людський крик, байдуже, чи то крик страждання, люті чи будь-який інший крик. Заспокойте мене, скажіть, ви не шалений?
— Учора в ресторані я одному типові по морді зацідив, — мужньо зізнався оновлений поет.
— Підстава? — суворо запитав гість.
— Та, сказати правду, без підстави, — знітившись, відповів Іван.
— Неподобство, — осудив гість Івана й додав: — А крім того, що це ви так кажете: по морді зацідив? Воно ж невідомо, що саме має людина, морду чи обличчя. І, напевно, усе ж таки обличчя. Тож знаєте, кулаками… Ні, це вже ви полиште, і назавжди.
Висповідавши отак Івана, гість запитав:
— Професія?
— Поет, — чомусь неохоче зізнався Іван.
Прибулець засмутився.
— Ох, як мені не щастить! — вигукнув він, та відразу отямився, вибачився й запитав: — А як вас на прізвище?
— Бездомний.
— Ех; ех… — сказав гість наморщившись.
— А вам, що ж, мої вірші не подобаються? — зацікавлено спитав Іван.
— Страшенно не подобаються.
— А ви яких читали?
— Жодних я ваших віршів не читав! — нервово вигукнув відвідувач.
— А як же ж кажете?
— Ну, що ж тут такого, — відповів гість, — неначе я інших не читав? А втім… хіба що диво? Гаразд, ладен повірити на слово. Добрі ваші вірші, скажіть самі?
183
185
Чисті стави (Чистые пруды) — розмовна назва Чистопрудного бульвару зі ставком, розташованого між М’ясницькими та Покровськими воротами. До початку XVIII ст. стави називалися Поганими, 1701 р. Петро І подарував цю місцину Олександрові Меншикову, який впорядкував та очистив стави від скидуваних м’ясними лавками та бійнями нечистот і дав їм теперішню назву. Біля М’ясницьких воріт нині розташована станція метро «Чистые пруды».
Єлохівська (нині Спартаківська) вулиця лежить між майданом Разгуляй (Басманна вул.) та Єлохівским майданом.
186
187
188
189