— Уявіть мій подив, — шепотів гість у чорній шапочці, — коли я сунув руку до коша з брудною білизною й дивлюся: на ній той самий номер, що й в газеті! Облігацію, — пояснив він, — мені в музеї дали.
Вигравши сто тисяч, загадковий гість Івана вчинив так: накупив книжок, кинув свою кімнату на М’ясницькій…[192]
— Уу, клята діра! — прогарчав гість.
І найняв в забудовника, у провулку поблизу Арбата, дві кімнати в підвалі маленького будиночка в садку. Службу в музеї полишив і забрався писати роман про Понтія Пилата.
— Ах, то був золотий вік, — виблискуючи очима, шепотів оповідач. — Цілком окрема квартирка, і ще передпокій, а в ньому мушля з водою, — чомусь особливо гордовито підкреслив він, — маленькі віконця над самим хідничком, що вів від хвіртки. Навпроти, за чотири кроки, під парканом, бузок, липа й клен. Ах, ах, ах! Взимку я рідко бачив у віконці чиїсь чорні ноги та чув хряскіт снігу під ними. І в грубі в мене вічно палав вогонь! Та несподівано настала весна, і крізь тьмяні шибки побачив я спершу голі, а перегодом щораз то більше убрані в зелень кущі бузку. І от саме тоді, минулої весни, сталося дещо куди чудесніше, аніж одержання ста тисяч рублів. А це, погодьтеся, величезна сума грошей!
— Це так, — визнав уважний слухач Іван.
— Я порозчиняв віконця й сидів у другій, зовсім малесенькій кімнатчині, — гість став відмірювати руками, — отак — диван, а навпроти другий диван, а між ними столик, а на ньому прекрасна нічна лямпа, а ближче до віконця книжки, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книги, книги й груба. Ах, як обставлені були мої кімнати! Незвичайно пахне бузок! І голова мені робилася легкою від утоми, й Пилат летів до кінця…
— Біла мантія, червоний підбій! Розумію! — вигукував Іван.
— Саме так! Пилат летів до кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами роману будуть: «… П’ятий прокуратор Юдеї[193], вершник Понтій Пилат». Ну, природно, я виходив на прогулянки. Сто тисяч — величезна сума, і я мав прекрасного сірого костюма. Або йшов обідати до якогось дешевого ресторану. На Арбаті був чудовий ресторан, не знаю, чи існує він тепер[194].
Тут очі гостя широко розплющилися, і він шепотів далі, дивлячись на місяця:
— Вона несла в руках огидні, тривожні жовті квіти. Чорт знає, як їх називати, але вони першими чомусь з’являються в Москві[195]. І ці квіти дуже виразно виділялись на чорному її весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Негарний колір. Вона повернула з Тверської до провулка й тут озирнулася. Ну, Тверську ви знаєте?[196] Тверською йшли тисячі людей, та ручаюся вам, що побачила вона мене одного й поглянула не так щоб тривожно, а навіть якось хворобливо. І мене вразила не стільки її краса, скільки незвичайна, ніким не бачена самотність в очах!
Скоряючись цьому жовтому знакові, я теж звернув до провулка й подався слідом за нею. Ми йшли кривим, нудним провулком безмовно, я одним боком, а вона другим. І не було, уявіть, у провулку жодної душі. Я мучився, тому що мені здалося, що з нею треба розмовляти, й тривожився, що не вимовлю жодного слова, а вона піде, і я ніколи більше її не побачу.
І, уявіть, раптом заговорила вона:
— Чи подобаються вам мої квіти?
Я виразно пам’ятаю, як прозвучав її голос, низький доволі-таки, але зі зривами і, хай як воно безглуздо, здалося, що відлуння вдарило у провулку й відбилося від жовтого брудного муру. Я швидко перейшов на її бік, і, підходячи до неї, відповів:
— Ні.
Вона поглянула на мене здивовано, а я раптом і притьма несподівано, збагнув, що все життя кохав саме цю жінку! От так штука, га? Ви, звісно, скажете, божевільний?
— Нічого я не кажу, — вигукнув Іван і додав: — Благаю, далі!
І гість вів далі:
— Так, вона поглянула на мене здивовано, а потім, поглянувши, спитала так:
— Ви взагалі не любите квітів?
У голосі її була, як мені здалося, ворожість. Я йшов поруч із нею, намагаючись іти в ногу і, на свій подив, геть не почувався зніяковілим.
— Ні, я люблю квіти, та не такі, — сказав я.
— А які?
— Я троянди люблю.
Тут я пошкодував, що це сказав, тому що вона провинно всміхнулася, і кинула свої квіти до ринштоку. Розгубившись дещо, я усе-таки підібрав їх і подав їй, але вона, осміхнувшись, відштовхнула квіти і я поніс їх в руках.
Так йшли ми мовчки якийсь час, доки вона не вийняла мені з рук квіти, не кинула їх на брук, тоді протиснула свою руку в чорній рукавичці з розлійком у мою, і ми пішли поруч.
— Далі, — сказав Іван, — і не проминайте, будь ласка, нічого.
— Далі? — перепитав гість. — Що ж, далі ви могли б і самі вгадати. — Він раптом утер несподівану сльозу правим рукавом і вів далі: — Любов вискочила перед нами, як з-під землі вискакує вбивця в провулку, і вразила нас відразу обох! Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж![197] Вона, втім, твердила згодом, що це не так, що кохали ми, певна річ, одне одного бозна-відколи, не знаючи одне одного, ніколи не бачивши, і що вона жила з іншим чоловіком, і я там тоді… з цією, як її…
— З ким? — спитав Бездомний.
— З цією… ну… з цією, ну… — відповів гість і защигляв пальцями.
— Ви були одружені?
— Ну так, оце ж я й щигляю… З цією… Варусею, Манюсею… ні, Варусею… ще сукня смугаста, музей… А втім не пам’ятаю.
Так от, вона казала, що з жовтими квітами в руках вона вийшла того дня, щоб я нарешті знайшов її, і що якби цього не сталося, вона отруїлася б, тому що життя її порожнє.
Так, любов вразила нас миттєво. Я це знав того ж дня вже за годину, коли ми опинилися, не помічаючи міста, біля Кремлівського муру на набережній.
Ми розмовляли так, неначе розлучилися вчора, неначе знали одне одного багато літ. Наступного дня ми змовились зустрітися на тому ж місці, на Москві-ріці, і зустрілися. Травневе сонце світило нам. І скоро, скоро стала ця жінка моєю таємною дружиною.
Вона приходила до мене щодня, а дожидатися її я починав з ранку. Очікування це виявлялося в тому, що я переставляв на столі предмети. За десять хвилин я сідав до віконця й починав наслухатись, чи не грюкне старенька хвіртка. І ото курйоз: до зустрічі моєї з нею до нашого подвір’ячка мало хто приходив, просто б сказати, ніхто не приходив, а тепер мені здавалося, що усе місто потяглося до нього. Грюкне хвіртка, гупне серце і, уявіть, на рівні мого обличчя за віконцем неодмінно чиїсь брудні чоботи. Точильник. Ну кому потрібний точильник у нашому домі? Що гострити? Які ножі?
Вона входила до хвіртки один раз, а биттів серця перед тим я зазнавав не менше десяти, я не брешу. А потім, коли надходила її година, і стрілка вказувала полудень, воно навіть і не вгавало колотитися, аж доки без стукоту, майже цілком безгучно, не рівнялись з вікном туфлі з чорними замшовими накладками-бантами, стягнутими сталевими клямрами.
Інколи вона пустувала і, затримавшись біля другого віконця, постукувала носком у шибку. Я цієї ж миті опинявся при цьому вікні, та зникала туфля, чорний шовк, що застував світло, зникав, — я йшов їй відчиняти.
Ніхто не знав про наш зв’язок, за це вам ручаюся, хоча так ніколи не буває. Не знав її чоловік, не знали знайомі. У старенькому будиночку, де мені належав цей підвал, знали, звісно ж, бачили, що приходить до мене якась жінка, та імени її не знали.
— А хто вона така? — спитав Іван, вкрай зацікавлений любовною історією.
Гість зробив жест, який означав, що він ніколи й нікому цього не скаже, і вів далі свою розповідь.
Іванові стало відомо, що майстер і незнайомка покохали одне одного так міцно, що стали притьмом нерозлучними. Іван уявляв собі ясно вже й дві кімнати в підвалі будиночка, в яких були завжди сутінки через бузок та паркан. Червоні потерті меблі, бюро, на ньому годинник, котрий дзвонив що пів години, і книги, книги від помальованої підлоги до закоптілої стелі, і грубу.
192
193
194
195
Зі сценою знайомства в романі багатьма деталями збігаються свідчення Маргарити Петрівни Смирнової (в дівоцтві Архангельської — 1899–1990), дружини комісара-інспектора залізниць РСФСР та заступника начальника комунального відділу Північної залізниці, яка своїми спогадами (1986), переказаними одному з біографів Булгакова, зарахувала себе у прототипи булгаківської Маргарити. Цей короткий (легендарний?) роман збігається у часі й заповнює розрив стосунків Булгакова з О. С. Шиловською (лютий 1931 — серпень 1932), що завершився їхнім шлюбом 4 жовтня 1932 р. (М. О. Чудакова. Жизнеописание Михаила Булгакова. — Москва: «Книга», 1988. — С. 452–458; Б. Мягков. Родословия Михайла Булгакова. — Москва: АПАРТ, 2003. — С. 79–81).
196
197