Іван дізнався, що гість його і таємна дружина вже в перші дні свого зв’язку дійшли висновку, що звела їх на розі Тверської й провулка сама доля й що створені вони одне для одного навік.
Іван довідався з розповіди гостя, як перебували свій день коханці. Вона приходила й перш за все надівала фартуха, і у вузькому передпокої, де була та сама мушля, якою пишався чомусь бідний хворий, на дерев’яному столі запалювала гасницю[198], і готувала сніданок, і налаштовувала його в першій кімнаті на овальному столі. Коли йшли травневі грози й повз підсліпуваті вікна шумливо котилася до підворіття вода, грозячи залити останній притулок, закохані розпалювали грубу й пекли у ній картоплю. Від картоплі бурхала пара, чорне картопляне лушпиння мазало руки. У підвальчику було чути сміх, дерева в саду скидали з себе після дощу обламані гілочки, білі кетяги.
Коли відгуркотіли грози й прийшло задушливе літо, у вазі з’явились довгождані та любі обом троянди. Той, хто називав себе майстром, працював гарячково над своїм романом, і цей роман поглинув і незнайомку.
— Бігме, часами я починав ревнувати її до нього, — шепотів прибулий з місячного балькона нічний гість Іванові.
Запустивши у волосся тонкі, з вигостреними нігтями пальці, вона без упину перечитувала написане, а перечитавши, шила оцю шапочку. Часом вона сиділа навпочіпки біля нижніх полиць або стояла на стільці біля верхніх і ганчіркою отирала сотні запорошених спинок. Вона пророкувала славу, вона підганяла його й саме тут і стала називати його майстром. Вона нетерпляче дожидалася обіцяних вже останніх слів про п’ятого прокуратора Юдеї, співучо й гучно повторювала окремі фрази, які їй сподобалися, і казала, що в цьому романові — її життя.
Він був дописаний в серпні місяці, був відданий якійсь безвісній друкарці, й та передрукувала його в п’яти примірниках. І нарешті настав час, коли довелося полишити таємний притулок і вийти в життя.
— І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя скінчилося, — прошепотів майстер і похилив голову, й довго хиталася печальна чорна шапочка з жовтою літерою «М». Він повів далі свою розповідь, але вона стала дещо безладною. Можна було збагнути тільки одне, що тоді з гостем Івана скоїлася якась катастрофа.
— Я вперше потрапив до світу літератури, але тепер, коли усе вже скінчилося й загибель моя стала фактом, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і підніс руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ах, як вразив!
— Хто? — ледь чутно шепнув Іван, побоюючись перебивати схвильованого оповідача.
— Та редактор, я ж кажу, редактор. Так, отож він прочитав. Він дивився на мене так, немов щока мені була набрякла флюсом, якось скоса дивився в куток, і навіть сором’язливо хихикнув. Він без потреби м’яв манускрипт[199] і крехтів. Питання, які він мені ставив, здалися мені божевільними. Не кажучи нічого по суті роману, він запитував мене про те, хто я такий та звідки узявся, чи віддавна пишу й чому про мене нічого не було чути раніше, і навіть поставив, на мій погляд, вже зовсім ідіотичне запитання: хто це мене напучив писати роман на таку дивну тему?
Нарешті він мені набрид, і я запитав його руба, чи буде він друкувати мій роман, чи не буде.
Тут він заметушився, став щось мимрити й заявив, що особисто розв’язати цього питання він не може, що з моїм твором мають познайомитися інші члени редакційної колегії, а саме Латунський та Ариман і літерат Мстислав Лаврович[200]. Він просив мене прийти за два тижні.
Я прийшов за два тижні й був прийнятий якоюсь дівицею зі скошеними до носу від постійної брехні очима.
— Це Лапшонникова, секретар редакції, — посміхнувшись, сказав Іван, який добре знав той світ, що його так гнівно описував його гість.
— Може, — відрізав той, — так от, від неї я одержав свого романа, вже порядно заяложеного та почовганого. Силкуючись не потрапляти своїми очима в мої, Лапшонникова повідомила мене, що редакція забезпечена матеріялами на два роки наперед, і тому питання про надрукування мого роману, як вона висловилась, «відпадає».
— Що я пам’ятаю по тому? — бурмотів майстер, потираючи скроню. — Так, осипані червоні пелюстки на титульному аркуші та ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам’ятаю.
Оповідання Іванового гостя ставало щораз то плутанішим, чимдалі більше проймалося якимись недомовками. Він казав щось про косий дощ та розпач у підвальному притулкові, про те, що ходив десь іще. Пошепки викрикував, що він її, яка штовхала його на боротьбу, аж ніяк не винує, о ні, не винує!
Тоді, як почув Іван, сталося щось несподіване й страшне. Одного разу герой розгорнув газету й побачив у ній статтю критика Аримана, яка називалася «Вилазка ворога» і де Ариман застерігав усіх і кожного, що він, тобто наш герой, зробив спробу пропхнути до друку апологію Ісуса Христа[201].
— А, пам’ятаю, пам’ятаю! — скрикнув Іван. — Та я забув, як вас на прізвище!
— Облишмо, повторюю, моє прізвище, його немає більше, — відповів гість. — Річ не в ньому. Через день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича з’явилася інша стаття, де автор її пропонував вдарити, і то добряче вдарити, по пилатчині та тому богомазові, який надумав пропхнути (знову це кляте слово!) її до друку.
Остовпівши від цього нечуваного слова «пилатчина», я розгорнув третю газету. Тут було дві статті: одна — Латунського, а друга — підписана літерами «М. З.» Запевняю вас, що витвори Аримана й Лавровича могли вважатися за жарт проти написаного Латунським. Досить вам сказати, що називалася стаття Латунського «Войовничий старообрядець». Я так захопився читанням статей про себе, що не встеріг, як вона (двері я забув замкнути) постала переді мною з мокрим парасолем в руках і мокрими ж газетами. Очі її жахтіли вогнем, руки тремтіли й були холодними. Спершу вона кинулась мене цілувати, потім, хрипким голосом і стукаючи рукою об стіл, сказала, що вона отруїть Латунського.
Іван якось зніяковіло покрехтів, але нічого не сказав.
— Настали зовсім безрадісні дні. Роман був написаний, більше робити було нічого, і ми обидвоє жили тим, що сиділи на килимку на підлозі біля груби й дивилися у вогонь. А втім, тепер ми більше розлучалися, ніж раніше. Вона стала ходити на прогулянки. А зі мною трапилася оригінальність, як нерідко бувало в моєму житті… В мене несподівано завівся приятель. Так, так, уявіть собі, я загалом не схильний сходитися з людьми, маю чортову дивакуватість: сходжуся з людьми туго, недовірливий, підозрілий. І—уявіть собі, при цьому обов’язково мені пролазить в душу хтось непередбачений, несподіваний і зовнішньо чорти його знають на що схожий, і саме він мені більше за всіх і сподобається.
Так от, у той клятий час прочинилася хвірточка нашого садка, день ще, пам’ятаю, був такий приємний, осінній. Їїне було вдома. І крізь хвірточку увійшов чоловік, він прийшов до будинку в якійсь справі до мого забудовника, тоді зійшов у садок і якось дуже хутко зазнайомився зі мною. Відрекомендувався він мені журналістом. Сподобався він мені настільки, уявіть, що я його й досі згадую й сумую за ним. Далі — більше, він занадився до мене. Я дізнався, що він нежонатий, що живе поруч зі мною приблизно в такій самій квартирці, але що йому тісно там, і таке інше. До себе якось не зазивав. Дружині моїй він не сподобався вкрай. Та я заступився за нього. Вона сказала:
— Роби, як знаєш, але кажу тобі, що ця людина справляє на мене враження гидотне.
Я розсміявся. Так, але чим, власне кажучи, він мене принадив? Річ у тім, що взагалі людина без сюрпризу всередині, у своїй шухляді, нецікава. Такий сюрприз у своїй шухляді Альоїзій (так, забув сказати, що мого нового знайомого було звати Альоїзій Могарич[202]) — мав. А саме, ніде доти я не зустрічав і певен, що ніде не зустріну людину такого розуму, який мав Альоїзій. Якщо я не розумів сенсу якої-небудь нотатки в газеті, Альоїзій пояснював мені її буквально за одну хвилину, причому видать було, що пояснення це не справляло йому анінайменшого клопоту. Те саме з життєвими явищами та питаннями. Та й це ще не край. Підкорив мене Альоїзій своєю пристрастю до літератури. Він не вгамувався, доки не ублагав мене прочитати йому мій роман увесь, від дошки до дошки, причому про роман він відгукнувся вельми похвально, але з убивчою точністю, немов бувши присутнім при цьому, переказав усі завваги редактора, дотичні цього роману. Він влучав із ста разів сто разів. Крім того, він абсолютно точно пояснив мені, і я здогадувався, що це несхибно, чому мій роман не міг бути надрукованим. Він упрост казав: розділ такий чи такий йти не може…[203]
198
199
200
Прообразом Латунського вважають двох осіб: Осафа Семеновича Литовського (1892–1961) — драматурга та літературного критика, у 1930–1937 рр. голову Головреперткому (Главное управление по контролю за репертуаром при Комитете по делам искусcтв при СНК СССР) та критика А. Орлинського, який виступив у «Рабочей газете» (8 жовтня 1926 р.) зі статтею «Против булгаковщины: Белая гвардия сквозь розовые очки», з якої й розпочалося зграйне цькування Булгакова (слівце «булгаковщина» дістало відгомін у романі: «
Ариман (перс. [Аhriman] — повелитель духів зла, уособлення смерти й тьми в релігії зороастризму) — під цим лиховісним іменем автор наводить критика та публіциста Леопольда Леонідовича Авербаха (1903–1937 [1939?]), генерального секретаря РАПП (див. прим. [5]), небожа Я. Свердлова, свояка Г. Ягоди (див. прим. [316]), згодом репресованого, який постійно й заповзято цькував Булгакова.
Мстислав Лаврович — це совєтський письменник та драматург Всеволод Вишневський (1900–1951), який у своїх творах розробляв тему громадянської війни з позицій офіційної ідеології та який послідовно й настирливо шельмував Булгакова як можливого конкурента при постановці п’єс. Прізвище Вишневський обернуто на Лаврович із використанням у слововиводі альтернативного складника вихідного слова «лавровишня» (лікарська й водночас отруйна рослина
201
Замість цього уступу у виданні 1973 р. стоїть такий уривок:
«— Пам’ятаю, пам’ятаю цей клятий вкладний аркуш до газети, — бурмотів гість, малюючи двома пальцями рук у повітрі газетний аркуш, і Іван здогадався з подальших плутаних фраз, що якийсь інший редактор надрукував великий уривок з роману того, хто називав себе майстром.
За словами його, минуло не більше двох днів, як в іншій газеті з’явилася стаття критика Аримана, яка називалася «Ворог під крилом редактора», в якій говорилося, що Іванів гість, користаючись з недбалости та неуцтва редактора, зробив спробу пропхнути до друку апологію Ісуса Христа.»
202
А втім, образ Альоїзія Могарича можна вважати й збірним, джерелом якого є стосунки Булгакова з особами, які часто відвідували його дім, зв’язок яких з органами безпеки був йому відомий або підозрювався. Це адміністратор МХАТ та штатний співробітник ОГПУ, чоловік Ольги Сергіївни Бокшанської, сестри дружини Булгакова Олени Сергіївни, Євген Калужський, сама Ольга Сергіївна, актор МХАТу Г. Г. Конський, перекладач Е. Л. Жуховицький та журналіст К. М. Добраницький — обидва штатні співробітники ОГПУ.
Могарич (або магарич, або могорич) — слово арабського походження, що означає частування (звичайно з випивкою) з нагоди укладення угоди або за якусь послугу, хабар.
203
У виданнях 1966–1967, 1989 та 1990 рр. замість цього великого фраґмента, виділеного письмівкою, дуже істотного для сприйняття фабули роману, знаходимо такий невеликий текст: «— Настали безрадісні осінні дні, — вів далі гість, — жахлива невдача з цим романом як ніби вийняла з мене частину душі. Власне кажучи, мені більше не було чого робити, і жив я від побачення до побачення. І от в цей час сталося щось зі мною. Чорт знає що, у чому Стравинський, певно, давно вже розібрався. А саме, найшла на мене туга і з’явилися якісь передчуття.»