Статті, завважте, не припинялися. З перших з них я сміявся. Та що більше їх з’являлося, то більше змінювалось моє ставлення до них. Другою стадією була стадія здивування. Щось на рідкість фальшиве й непевне чулося буквально в кожному рядку цих статей, незважаючи на їхній грізний та упевнений тон. Мені усе здавалося, — і я не міг цього позбутися, — що автори цих статей кажуть не те, що вони хочуть сказати, і що їхня лють спричиняється саме цим. А потім, уявіть собі, настала третя стадія — остраху. Ні, не остраху цих статей, зрозумійте, а остраху перед іншими, які не мають жодного стосунку до них чи до роману, речами. Так, наприклад, я став боятися темряви. Словом кажучи, настала стадія психічного захворювання. Мені здавалося, найпаче як я засинав, що якийсь безмірно гнучкий і холодний спрут своїми мацаками підбирається безпосередньо й впрост до мого серця. І спати мені довелося при вогні.
Моя кохана дуже змінилася (про спрута я їй, звісно, не казав, та вона бачила, що зі мною діється щось недоладне), схудла й зблідла, перестала сміятися й усе просила мене вибачити їй за те, що вона радила мені, щоб я надрукував уривок. Вона казала, щоб я кинув усе, поїхав на південь, до Чорного моря, витративши на цю поїздку усі, що залишилися від ста тисяч, гроші.
Вона була дуже настійливою, а я, щоб не перечитись (щось підказувало мені, що не доведеться поїхати до Чорного моря), обіцяв їй зробити це днями. Та вона сказала, що сама візьме мені квитка. Тоді я вийняв усі свої гроші, тобто близько десяти тисяч рублів, і віддав їй.
— Навіщо так багато? — здивувалась вона.
Я сказав щось ніби те, що боюся злодіїв і прошу її приберегти гроші до мого від’їзду. Вона взяла їх, уклала до торбинки, стала цілувати мене й казати, що їй легше було б вмерти, аніж залишати мене в такому стані самого, та що на неї чекають, що вона підкоряється безвиході, що прийде завтра. Вона благала мене не боятися нічого.
Це було присмерком, в середині жовтня. І вона пішла. Я ліг на диван і заснув, не засвічуючи лямпи. Прокинувся я від почуття того, що спрут тут. Нишпорячи в пітьмі, я ледве зумів засвітити лямпу. Кишеньковий годинник показував другу годину ночі. Я ліг прихворілим, а прокинувся хворим. Мені раптом здалося, що осіння темрява видушить шибки, увіллється до кімнати і я захлинуся в ній, як у чорнилі. Я став людиною, яка вже не володіла собою. Я зойкнув, і мені здумалося бігти до когось, хоч би до свого забудовника нагору. Я боровся з собою як безумний. Мені стало сил доп’ятися до груби й розпалити в ній дрова. Коли вони затріщали й дверцята застугоніли, мені мовби попустило… Я кинувся до передпокою й там запалив світло, знайшов пляшку білого вина, відкоркував її і став пити вино нахильцем. Від цього страх притупився дещо — настільки принаймні, що я не побіг до забудовника й повернувся до груби. Я розчинив дверцята, аж жар став пашіти мені в обличчя й руки, і шепотів:
— Здогадайся, що зі мною скоїлась біда. Прийди, прийди, прийди!..
Та ніхто не йшов. У грубі ревів вогонь, у вікна періщив дощ. Тоді сталося останнє. Я витяг із шухляди столу важкі списки роману й чернеткові зошити й став їх палити. Це страх як важко робити, тому що списаний папір горить неохоче. Ламаючи нігті, я роздирав зошити, сторч вкладав їх межи поліна й кочергою тіпав аркуші. Попіл часами перемагав мене, душив полум’я, та я боровся з ним, і роман, затято пручаючись, усе ж гинув. Знайомі слова мигтіли переді мною, жовтизна нестримно піднімалася знизу вгору по сторінках, та слова усе ж проступали й на ній. Вони гинули лише тоді, коли папір чорнів і я кочергою люто добивав їх.
У цей час до вікна хтось став шкребтись тихо. Серце моє плигнуло, і я, встромивши останнього зошита у вогонь, кинувся відчиняти. Цегляні східці вели з підвалу до дверей надвір. Спотикаючись, я підбіг до них і тихо спитав:
— Хто там?
І голос, її голос, відповів мені:
— Це я…
Не пам’ятаючи як, я впорався з ланцюгом і ключем. Тільки-но вона зробила крок досередини, вона притулилася до мене, уся мокра, з мокрими щоками й розвитим волоссям, тремтячи. Я міг вимовити тільки слово:
— Ти… ти? — і голос мій затнувся, й ми побігли донизу. Вона визволилася в передпокої з пальта, ми швидко увійшли до першої кімнати. Тихо скрикнувши, вона голими руками викинула з груби на підлогу останнє, що там залишалося, пачку, що зайнялася зі споду. Дим сповнив кімнату відразу. Я ногами затупав вогонь, а вона впала на диван і заплакала нестримно й гарячково. Коли вона замовкла, я сказав:
— Я зненавидів цей роман, і я боюся. Я хворий. Мені страшно.
Вона підвелася й промовила.
— Боже, який ти хворий. За що це, за що? Та я тебе зрятую, я тебе зрятую. Що ж це таке?
Я бачив її набряклі від диму й плачу очі, чув, як холодні руки пестять мені чоло.
— Я тебе вилікую, вилікую, — бурмотіла вона, уп’явшись мені в плечі, — ти відновиш його. Чому, чому я не залишила в себе одного примірника!
Вона ошкірилася з люті, ще щось казала нерозбірливе. Тоді, стуливши губи, вона заходилася збирати й розправляти обгорілі аркуші. Це був якийсь розділ із середини роману, не пам’ятаю який. Вона акуратно склала обгорілі аркуші, обгорнула їх папером, перев’язала стрічкою. Усі її дії показували, що вона сповнена рішучости й що вона запанувала над собою. Вона зажадала вина і, випивши, заговорила спокійніше.
— Отак доводиться платити за оману, — казала вона, — і більше я не хочу обманювати. Я зосталася б в тебе й тепер, та не хочу робити цього таким чином. Не хочу, щоб йому назавжди лишилося в пам’яті, що я втекла від нього вночі. Він не зробив мені ніколи жодного зла. Його викликали зненацька, в них на заводі пожежа. Та він повернеться скоро. Я освідчуся йому завтра рано, скажу, що кохаю іншого, і назавжди повернуся до тебе. Скажи мені, ти, може, не хочеш цього?
— Бідна моя, бідна, — сказав я їй, — я не допущу, щоб ти це зробила. Зі мною буде недобре, і я не хочу, щоб ти гинула разом зі мною.
— Тільки ця причина? — спитала вона й наблизила свої очі до моїх.
— Тільки ця.
Вона страшенно пожвавилася, припала до мене, обвиваючи мою шию, і сказала:
— Я гину разом з тобою. Ранком я буду в тебе.
І от, останнє, що я пам’ятаю в моєму житті, це — смужку світла з мого передпокою, в цій смузі світла розпущене пасмо, її берет і її сповнені рішучости очі. Ще пам’ятаю чорний силует на порозі зовнішніх дверей і білий пакунок.
— Я б проводив тебе, та я вже не в змозі йти сам назад, я боюся.
— Не бійся. Постривай кілька годин. Завтра ранком я буду в тебе. — Це й були її останні слова в моєму житті. Цссс! — раптом сам себе урвав хворий і підніс пальця. — Неспокійна сьогодні місячна ніч.
Він зник на бальконі. Іван чув, як проїхали коліщата коридором, хтось схлипнув або скрикнув слабо.
Коли усе вляглося, гість повернувся й повідомив, що й 120-та кімната отримала пожильця. Привезли когось, і він усе просить повернути йому голову. Обидва розмовники помовчали в тривозі, але, вгамувавшись, повернулися до перерваного оповідання. Гість розтулив був рота, та нічка достоту була неспокійною. Голоси ще чулися в коридорі, і гість став говорити Іванові на вухо так тихо, що те, що він розповів, стало відоме самому лиш поетові, за винятком першої фрази:
— За чверть години по тому, як вона покинула мене, до мене у вікно постукали…
Те, про що шепотів хворий на вухо Іванові, видно, дуже хвилювало його. Судоми раз-у-раз перебігали його лицем. В очах його плавав і бився жах і лють. Оповідач вказував рукою десь у бік місяця, який давно вже пішов з балькону. Лише тоді, коли перестали долітати усякі згуки іззовні, гість відсунувся від Івана й заговорив дещо гучніше: