— Так от, о половині січня, вночі, у тому ж самому пальті, але з обірваними ґудзиками, я щулився з холоду в моєму подвір’ячку. Позад мене були кучугури, що сховали кущі бузку, а передо мною та внизу — слабенько освітлені, зап’яті шторами мої віконця. Я припав до першого з них і прислухався — у кімнатах моїх грав патефон. Це усе, що я розчув, але розгледіти нічого не зміг. Постоявши трохи, я вийшов за хвіртку в провулок. У ньому грала хуртовина. Собака, що кинувся мені під ноги, сполошив мене, і я перебіг від нього на другий бік. Холод і страх, що став моїм постійним супутником, допроваджували мене до нестями.
Йти мені було ніде, і найпростіше, мабуть, було кинутися під трамвай на тій вулиці, в яку виходив мій провулок. Здаля я бачив ці сповнені світлом, зледенілі скрині й чув їхній мерзенний скрегіт на морозі. Але, дорогий мій сусідо, уся штука полягала в тому, що жах володів кожною клітинкою мого тіла. І так само як собаки, я боявся й трамваю. Так, гіршої від моєї недуги в цьому будинкові немає, запевняю вас.
— Але ви ж могли дати їй знати, — сказав Іван, спочуваючи бідному хворому, — крім того, в неї ж ваші гроші? Вона ж їх, звісно, зберегла?
— Не сумнівайтеся в цьому, авжеж, зберегла. Та ви, очевидно, не розумієте мене? Або, точніше, я втратив властиву мені колись здатність описувати будь-що. Я, втім, не дуже по ній шкодую, бо вона мені не знадобиться більше. Перед нею, — гість благоговійно поглянув у темряву ночі, — ліг би лист із божевільні. Чи ж можна посилати листи, маючи таку адресу? Душевно хворий? Ви жартуєте, мій друже! Ні, зробити її нещасною? На це я нездатний.
Іван не зумів заперечити цьому, але мовчазний Іван співчував гостеві, жалів його. А той кивав на муки своїх спогадів головою в чорній шапочці й казав так:
— Бідна жінка… А втім, маю надію, що вона забула про мене…
— Але ж ви можете одужати… — боязко сказав Іван.
— Я невиліковний, — спокійно відповів гість, — коли Стравинський каже, що поверне мене до життя, я йому не вірю. Він гуманний і просто хоче втішити мене. Не заперечую, зрештою, що мені тепер багато краще. Так, то на чому ж пак я зупинився? Мороз, ці летючі трамваї. Я знав, що ця клініка вже відкрилася, і через усе місто пішки подався до неї. Безумство! За містом я, напевно, замерз би, та мене врятував випадок. Щось зламалося у вантажівці, я підійшов до шофера, це було кілометрах так у чотирьох за заставою, і, на мій подив, він зглянувся на мене. Машина йшла сюди. І він повіз мене. Я відбувся тим, що поморозив пальці на лівій нозі. Та це загоїли. І ось четвертий місяць я тут. І, знаєте, знаходжу, що тут дуже й дуже незле. Бігме, не слід ставити перед собою великих плянів, дорогий сусідо! Я от, наприклад, хотів об’їхати усю земну кулю. Ну, що ж, виявляється, це не судилося. Я бачу лише мізерну частку цієї кулі. Гадаю, що це не найкраще, що є на ній, але, повторюю, це не таке вже й зле. Он літо йде до нас, на бальконі зав’ється плющ, як обіцяє Парасковія Федорівна. Ключі розширили мої можливості. Ночами буде місяць. Ах, він пішов! Свіжіє. Ніч хилиться за північ. Мені пора.
— Скажіть мені, а що було далі з Єшуа й Пилатом, — попрохав Іван, — благаю, я хочу знати.
— Ах ні, ні, — болісно сіпнувшись, відповів гість, — я згадати не можу без здригання мій роман. А ваш знайомий з Патріярших зробив би це краще за мене. Спасибі за бесіду. До побачення.
І перш ніж Іван зчувся, замкнулися ґрати з тихим дзвяком, і гість зник.
Розділ 14
Славапівневі!
Не витримали нерви, як то кажуть, і Римський не дочекався закінчення складання протоколу і втік до свого кабінету. Він сидів за столом і роз’ятрілими очима глядів на магічні червінці, що лежали перед ним. Глузд фіндиректорові заворотив за розум. Знадвору долітав рівний гамір. Публіка потоками виливалася з будинку Вар’єте на вулицю. До вкрай загостреного слуху фіндиректора раптом долетіла виразна міліційна трель. Сама собою вона аж ніколи не віщує нічого приємного. А коли вона повторилася і їй на допомогу вступила друга, владніша та триваліша, а потім долучилося й виразно чутне гоготіння, і навіть якесь утютюкання, фіндиректор відразу збагнув, що на вулиці сталося ще щось скандальне й капосне. І що воно, хай як хотілось би відмахнутися від нього, перебуває у найтіснішому зв’язку з паскудним сеансом, проведеним чорним магом та його помічниками. Чуйний фіндиректор анітрохи не помилився.
Тільки-но він поглянув у вікно, що виходить на Садову, обличчя йому скособочилося, і він не прошепотів, але просичав:
— Так я й знав!
В яскравому світлі надпотужних вуличних ліхтарів він побачив на хіднику внизу під собою даму в самій сорочці й панталонах фіялкового кольору. На голові в дами, щоправда, був капелюшок, а в руках парасолька.
Навколо цієї дами, яка перебувала в стані цілковитого оторопіння, яка то присідала, то поривалася бігти десь, вирував натовп, що видавав той самий регіт, від якого фіндиректорові проходив спиною мороз. Біля дами метушився якийсь громадянин, якій здирав із себе літнє пальто, і який з хвилювання ніяк не міг упоратися з рукавом, у якому застрягла рука.
Крики й ревище реготу долинули ще й з іншого місця — а саме з лівого під’їзду, і, повернувши туди голову, Григорій Данилович побачив другу даму, в рожевій білизні. Та плигнула з бруку на хідник, прагнучи укритися в під’їзді, та струмінь публіки перепинав їй шлях, і бідолашна жертва свого легкодумства й пристрасти до убрань, ошукана фірмою поганця Фаґота, мріяла лише про одне — провалитися крізь землю. Міліціянт попрямував до бідолашної, свердлуючи повітря сюрчанням, а за міліціянтом швидкували якість превеселі молоді люди в кепках. Вони саме й видавали отой регіт та утютюкання.
Вусатий худий лихач підлетів до першої роздягненої і з розмаху осадив кощавого шкапуватого коняку. Обличчя вусаня радісно всміхалося.
Римський стукнув себе кулаком по голові, плюнув і відскочив від вікна.
Він посидів якийсь час край столу, наслухаючись до вулиці. Сюрчання в різних точках осягло найвищої сили, а потім стало вщухати. Скандал, на подив Римського, ліквідувавсь якось несподівано скоро.
Настала пора діяти, доводилось пити гіркотну чашу відповідальности. Апарати були полагоджені під час третього відділення, треба було дзвонити, повідомляти про те, що сталося, взивати допомоги, відбрехуватись, звалювати усе на Лиходєєва, вигороджувати самого себе й таке інше. Тьху ти, дияволе!
Двічі засмучений директор клав руку на слухавку й двічі знімав. Аж раптом у мертвій тиші кабінету сам апарат гримнув дзвоном просто в обличчя фіндиректорові, і той стрепенувся й закляк. «Однак мені добряче розхиталися нерви», — подумав він і підніс слухавку. Відразу він відсахнувся від неї і став білішим від паперу. Тихий і водночас вкрадливий і розпусний жіночий голос шепнув до слухавки:
— Не дзвони, Римський, ніде, лихо буде…
Слухавка відразу спорожніла. Почувши мурашиння в спині, фіндиректор відклав слухавку й озирнувся чомусь на вікно за своїми плечима. Крізь рідкі й ще слабо вкриті зеленню віти клена він побачив місяця, що біг у прозорій хмаринці. Чомусь прикипівши до гілок, Римський дивився на них, і що більше він дивився, то дужче й дужче його проймав острах.
Зробивши над собою натугу, фіндиректор відвернувся нарешті від місячного вікна й підвівся. Жодної мови про те, щоб дзвонити, більше й бути не могло, і тепер фіндиректор думав лише про одне — як би йому мерщій піти з театру.
Він прислухався: будівля театру німувала. Римський збагнув, що він давно сам у цілому другому поверсі, і дитячий непереборний страх пройняв його на цю думку. Він без дрожу не міг подумати про те, що йому доведеться зараз йти самому порожніми коридорами й спускатися сходами. Він гарячково схопив зі столу гіпнотизерські червінці, сховав їх до портфеля й кахикнув, щоб хоч трішечки підбадьорити себе. Кашель вийшов хриплуватим, кволим.
І тут йому здалося, що з-під дверей кабінету потягло раптом гнилуватою вільготою. Дрожі пройшли спиною фіндиректора. А тут ще несподівано вдарив годинник і став видзвонювати північ. І навіть дзвін спричинив дрожі фіндиректорові. Та остаточно серце йому впало, коли він почув, що в замку дверей тихесенько повертається англійський ключ. Уп’явшись в портфеля вогкими, холодними руками, фіндиректор відчував, що, як іще трохи потриватиме цей шурхіт у шпарі, він не витримає й пронизливо заволає.