Нарешті двері поступилися чиїмось зусиллям, відхилилися, й до кабінету беззвучно увійшов Варенуха. Римський як стояв, так і сів у крісло, бо ноги йому підточилися. Набравши повітря в груди, він усміхнувся як ніби підлесливою усмішкою й тихо мовив:
— Боже, як ти мене настрахав…
Так, ця несподівана поява могла настрахати всякого, а все-таки водночас вона стала великою втіхою. Виткнувся хоч який кінчик у цій заплутаній справі.
— Ну, кажи ж хутчій! Ну! Ну! — прохарчав Римський, хапаючи цей кінчик. — Що все це означає?!
— Вибачай, будь ласка, — глухим голосом озвався прибулий, прихиляючи двері, — я думав, що ти вже пішов.
І Варенуха, не знімаючи кепки, пройшов до крісла й сів по другий бік столу.
Слід сказати, що у відповіді Варенухи позначилася легенька дивина, яка зразу шпигнула фіндиректора, своєю чутливістю здатного позмагатися із сейсмографом будь-якої з найкращих станцій світу. Як це воно так? Навіщо ж Варенуха йшов до кабінету фіндиректора, якщо думав, що його там немає? Адже він має свій кабінет. Це — перше. А друге: з якого б входу Варенуха не увійшов до будинку, він неминуче мав би перестрітися з одним із нічних вартових, а тим усім було оголошено, що Григорій Данилович на деякий час затримається в своєму кабінеті.
Та довше з приводу цієї дивини фіндиректор не став розмірковувати. Не до того було.
— Чого ж ти не задзвонив? Що означає уся ця веремія з Ялтою?
— Ну, те, що я й казав, — прицмокнувши, як наче його непокоїв хворий зуб, відповів адміністратор, — знайшли його в корчмі в Пушкіні.
— Як в Пушкіні? Це під Москвою? А телеграми з Ялти?!
— Яка там в біса Ялта! Напоїв пушкінського телеграфіста, і стали обидва бешкетувати, в тому й посилати телеграми з позначкою «Ялта».
— Ага… Ага… Ну добре, добре… — не вимовив, а ніби проспівав Римський. Очі йому зажевріли жовтеньким світлом. У голові склалася святкова картина ганебного зняття Стьопи з роботи. Звільнення. Омріяне визволення фіндиректора від цього лиха в особі Лиходєєва! А може, Степан Богданович доб’ється й чогось гіршого від зняття… — Подробиці! — сказав Римський, стукнувши прес-пап’є об стіл[204].
І Варенуха заходився розповідати подробиці. Тільки-но він з’явився туди, куди був відряджений фіндиректором, його відразу прийняли й вислухали щонайуважніше. Ніхто, звісно, й думки не припускав, що Стьопа може бути в Ялті. Усі відразу ж погодилися з припущенням Варенухи, що Лиходєєв, звісно ж, у пушкінській «Ялті».
— Де ж він тепер? — перебив адміністратора занепокоєний фіндиректор.
— Ну, де ж йому бути, — відповів, криво осміхнувшись, адміністратор, — натурально, у витверезнику.
— Ну й ну! Ай, спасибі!
А Варенуха вів далі свою оповість. І що далі він оповідав, то яскравіше перед фіндиректором розгортався довжелезний ланцюг лиходєївських хамства й безчинств, і всяка наступна ланка в цьому ланцюгові була гіршою за попередню. Чого варт хоч би п’яний танок в обіймах з телеграфістом на галявині перед пушкінським телеграфом під звуки якоїсь гультяйської гармоніки! Гонитва за якимись громадянками, які верещали з жаху! Спроба побитися з буфетником у самій «Ялті». Розкидання зеленої цибулі підлогою цієї ж «Ялти». Розбиття восьми пляшок білого сухого «Ай-Даниля»[205]. Поламання лічильника шоферові таксівки, який не схотів подати Стьопі авто. Погроза заарештувати громадян, що намагалися припинити Стьопині паскудства… Словом кажучи, темний жах!
Стьопа був добре знаним у театральних колах Москви, і всі знали, що людина ця — не гостинчик. Та все ж таки те, що розповідав адміністратор про нього, навіть і для Стьопи було занадто. Так, занадто. Збіса занадто…
Колючі очі Римського через стіл уп’ялися в обличчя адміністратора, і що далі той говорив, то похмурішими ставали ті очі. Що життєвішими та барвистішими ставали ті гидкі подробиці, якими вснащав свою розповідь адміністратор, то менше йняв віри розповідачеві фіндиректор. Коли ж Варенуха повідомив, що Стьопа розперезавсь до того, що намагався чинити опір тим, хто приїхав по нього, щоб повернути його до Москви, фіндиректор вже твердо знав, що все, про що розповідає йому прибулий опівніч адміністратор, усе — брехня! Брехня від першого до останнього слова.
Варенуха не їздив до Пушкіна, і самого Стьопи в Пушкіні теж не було. Не було п’яного телеграфіста, не було побитих шибок у корчмі, Стьопу не в’язали мотузками… — нічого цього не було.
Скоро фіндиректор добрав тями, що адміністратор йому бреше, страх поповз його тілом, починаючи з ніг, і двічі знову ж таки почулося фіндиректорові, що потягло по підлозі гнилою малярійною вільготою. Ні на мить не зводячи очей з адміністратора, що якось дивно корчився в кріслі, увесь час намагаючись не виходити з-під блакитної тіні настільної лямпи, якось дивно затуляючись від світла жарівки, яке ніби заважало йому, газетою, — фіндиректор думав тільки про одне, що ж означає це все? Навіщо так зухвало бреше йому в порожньому й мовчазному будинку занадто припізнілий до нього адміністратор? І свідомість небезпеки, невідомої, але грізної небезпеки, стала морити душу фіндиректора. Удаючи, ніби не помічає адміністраторових викрутнів і його фокусів з газетою, фіндиректор розглядав його обличчя, майже вже не чуючи того, що молов Варенуха. Було дещо, що видавалося ще більш непоясненним, ніж не знати нащо вигадана наклепницька оповідка про пригоди в Пушкіні, і це дещо було переміною у зовнішності та в манерах адміністратора.
Хоч як той натягав качиного дашка кепки на очі, щоб кинути тінь на лице, хоч як крутив газетним аркушем, — фіндиректорові вдалося розгледіти величезний синець з правого боку обличчя, біля самого носа. Ще й надто, повнокровний зазвичай адміністратор був тепер блідий крейдяною нездоровою блідістю, а на шиї йому в задушливу ніч було навіщось намотане стареньке смугасте кашне. Якщо ж до цього докинути гидку манеру присисати та прицмокувати, що з’явилася в адміністратора за час його відсутности, різку зміну голосу, що став глухим та грубим, злодійкуватість та боягузливість в очах, — можна було сміливо сказати, що Іван Савелійович Варенуха зробився невпізнанним.
Щось іще жагуче непокоїло фіндиректора, а що саме, він не міг збагнути, хоч як натужував розпалений мозок, хоч як вдивлявся у Варенуху. Одне він міг твердити, що було щось небачене, неприродне в цьому сполученні адміністратора з добре знайомим кріслом.
— Ну, подужали зрештою, завантажили до машини, — гугонів Варенуха, визираючи з-за аркуша й долонею прикриваючи синця.
Римський раптом простягнув руку й ніби машинально долонею, і водночас граючи пальцями по столі, натиснув ґудзика електричного дзвінка й обмер. У порожній будівлі неодмінно було б чути пронизливий сигнал. Та цього сигналу не приспіло, і ґудзик безживно вгруз у дошку столу. Ґудзик був мертвим, дзвінок зіпсований.
Хитрість фіндиректора не вислизнула від Варенухи, який спитав, сіпнувшись, причому в очах йому промайнув виразний злісний вогонь:
— Ти чого дзвониш?
— Машинально, — глухо відповів фіндиректор, відсмикнув руку і, своєю чергою, нетвердим голосом запитав: — Що це в тебе на обличчі?
— Машину занесло, вдарився об ручку дверцят, — відповів Варенуха, відводячи очі.
«Бреше!» — скрикнув подумки фіндиректор. Аж тут очі йому округліли й стали геть безтямними, і він утупився у спинку крісла.
Позаду крісла, на підлозі, лежали дві перехрещені тіні, одна густіша й чорніша, друга слабка та сіра. Виразно було видно на підлозі тіньову спинку крісла та його шпилясті ніжки, але над спинкою не було тіньової голови Варенухи, як також під ніжками не було ніг адміністратора.
204
205