«Він не відкидає тіні!» — у відчаї подумки скрикнув Римський. Його пройняло дрожем.
Варенуха злодійкувато озирнувся, услід за безумним поглядом Римського, за спинку крісла, й збагнув, що його викрито.
Він підвівся з крісла (те саме зробив і фіндиректор) і відступив від столу на крок, стискаючи в руках портфеля.
— Здогадався, клятий! Завжди був тямучий, — злісно осміхнувшись просто у вічі фіндиректорові, проказав Варенуха, несподівано відскочив від крісла до дверей і швидко зсунув донизу ґудзик англійського замка. Фіндиректор у відчаї озирнувся, відступаючи до вікна, що вело до саду, і в цьому вікні, залитому місяцем, побачив обличчя голої дівиці, що припало до шиби, та її голу руку, яка просунулася до кватирки і якою вона силкувалася відімкнути нижню засувку. Верхня була вже відімкнена.
Римському здалося, що світло в настільній лямпі гасне й що письмовий стіл хилиться. Римського обдало крижаною хвилею, та, на щастя для себе, він поборов себе й не впав. Решток його сил стало на те, щоб шепнути, але не крикнути:
— Рятуйте…
Варенуха, чатуючи двері, підскакував біля них, подовгу застрягаючи в повітрі й колишучись у ньому. Скрюченими пальцями він вимахував у бік Римського, сичав і цмокав, підморгував дівиці у вікні.
Та заквапилася, встромила руду голову до кватирки, витягла скільки могла руку, нігтями стала дряпати нижній шпінґалет і трясти раму. Рука її стала видовжуватися, як ґумова, і взялася трупною пазеленню. Нарешті зелені пальці мертвої обхопили голівку шпінґалета, крутнули її, й рама стала прочинятися. Римський слабо скрикнув, притулився до стіни і портфеля виставив уперед, як щита. Він розумів, що прийшла його загибель.
Рама широко розчахнулася, та замість нічної свіжости та пахощів лип до кімнати увірвався запах льоху. Покійниця ступила на підвіконня. Римський виразно бачив плями тління на її персах.
І в цей час радісний несподіваний крик півня долинув із саду, з тієї низької будівлі за тиром, де утримувались птахи, що брали участь у програмах. Горластий учений півень сурмив, сповіщаючи, що до Москви зі сходу котиться світанок.
Дика лють спотворила лице дівиці, вона видала хриплу лайку, а Варенуха коло дверей зойкнув та звалився з повітря на підлогу.
Крик півня повторився, дівиця клацнула зубами, і руді коси їй стали дуба. З третім криком півня вона обернулася й вилетіла геть. І слідом за нею, підскочивши та витягшись горизонтально в повітрі, скидаючись на летючого купідона, виплив поволі у вікно через письмовий стіл Варенуха.
Сивий як сніг, без єдиної чорної волосини старий, який недавно ще був Римським, підбіг до дверей, відстібнув ґудзика, відчинив двері й кинувся бігти темним коридором. Біля повороту на сходи він, стогнучи з жаху, намацав вимикача; і сходи освітилися. На сходах, трясучись та здригаючись, старий впав, бо йому здалося, що на нього згори м’яко звалився Варенуха.
Збігши додолу, Римський побачив чергового, що заснув на стільці біля каси у вестибулі. Римський прокрався повз нього навшпиньки й вислизнув у головні двері. На вулиці йому дещо полегшало. Він настільки оговтався, що, хапаючись за голову, зумів зміркувати, що капелюх його залишився в кабінеті.
Само собою, що за ним він не повернувся, а задихаючись, побіг через широку вулицю до протилежного рогу біля кінотеатру, коло якого маячив червонястий тьмяний вогник. За хвилину він вже був біля нього. Ніхто не встиг перехопити машину.
— До кур’єрського ленінградського, дам на чай, — тяжко дихаючи й тримаючись за серце, проказав старий.
— У ґараж іду, — з ненавистю відповів шофер і відвернувся.
Тоді Римський розстібнув портфеля, витяг звідти п’ятдесят рублів і простягнув їх крізь прочинене переднє віконце шоферові.
За якусь мить машина двигтіла як вихор, летіла кільцем Садової. Їздця тіпало на сидінні, і в уламку дзеркала, повішеного перед шофером, Римський бачив то радісні шоферові очі, то безумні свої.
Вискочивши з машини перед будівлею вокзалу, Римський гукнув першій, що трапилася, людині в білому фартуху й з бляхою:
— Першу категорію, один, тридцять дам, — жмакаючи, він діставав з портфеля червінці, — немає першої — другу, якщо нема, бери твердий.
Чоловік із бляхою, озираючись на освітлений годинник, рвав з рук Римського червінці.
За п’ять хвилин з-під скляного склепіння вокзалу щез кур’єрський і геть пропав у темряві. З ним разом пропав і Римський.
Розділ 15
Сон Никанора Івановича
Неважко здогадатися, що черевань з багряною фізіономією, якого вмістили в клініці до кімнати № 119, був Никанор Іванович Босой.
Потрапив він, одначе, до професора Стравинського не відразу, а передтим побувавши в іншому місці.
Від іншого того місця в Никанора Івановича зосталося в спогадах мало чого. Пам’ятався лише письмовий стіл, шафа й диван.
Там з Никанором Івановичем, якому перед очима якось каламутилося від припливів крови та душевного збудження, завели розмову, та розмова вийшла якась дивна, плутана, а вірніше сказати, зовсім не вийшла.
Перше ж запитання, яке було задане Никанорові Івановичу, було таке:
— Ви Никанор Іванович Босой, голова домкому номер триста два-біс на Садовій?
На це Никанор Іванович, розсміявшись страшним сміхом, відповів буквально так:
— Я Никанор, авжеж, Никанор! Але ж який я, в дідька, голова!
— Тобто як? — запитали в Никанора Івановича, прищулюючись.
— А так, — відповів він, — що якщо я голова, то зразу мусів був встановити, що він нечиста сила! Бо що ж це воно таке? Пенсне тріснуло… увесь у дранті… Яким ото він може бути перекладачем в іноземця!
— Про кого кажете? — спитали в Никанора Івановича.
— Коров’єв! — скрикнув Никанор Іванович. — У п’ятдесятій квартирі в нас засів! Пишіть: Коров’єв. Його негайно слід зловити! Пишіть: шостий під’їзд, там він.
— Звідки валюту взяв? — задушевно спитали в Никанора Івановича.
— Бог істинний, Бог всемогутній, — заговорив Никанор Іванович, — усе бачить, а мені туди й дорога. У руках ніколи не тримав і гадки не мав, яка вона така валюта! Господь мене карає за скверну мою, — з почуттям правив Никанор Іванович, то застібуючи сорочку, то розстібуючи, то хрестячись, — брав! Брав, але брав нашими, совєтськими! Прописував за гроші, не заперечую, бувало. Гарний і наш секретар Пролежнєв, теж гарний. Прямо скажемо, усі злодії в домоуправлінні. Але валюти не брав!
На прохання не валяти глупака, а розповідати, як потрапили доляри до вентиляції, Никанор Іванович став на коліна й похитнувся, розтуляючи рота, немов прагнучи проковтнути паркетину.
— Хочете, — промукав він, — землю буду їсти, що не брав? А Коров’єв — він чорт.
Усякий терпець має колись увірватися, і за столом піднесли голос, натякнули Никанорові Івановичу, що пора йому заговорити людською мовою.
Тут кімнату з цим самим диваном розітнуло люте ревіння Никанора Івановича, який скочив з колін:
— Онде він! Он за шафою! Он посміхається! І пенсне його… Тримайте його! Окропити приміщення!
Кров збігла з лиця Никанорові Івановичу, він, тремтячи, хрестив повітря, кидався до дверей та назад, заспівав якусь молитву і, нарешті, став плести суцільну нісенітницю.
Стало цілком ясно, що Никанор Іванович ні до яких розмов непридатний. Його вивели, помістили до окремої кімнати, де він дещо принишк і лише молився та схлипував.
На Садову, певна річ, з’їздили і в квартирі № 50 побували. Та жодного Коров’єва там не знайшли, і жодного Коров’єва ніхто в будинку не знав і не бачив. Квартира, що в ній мешкали покійний Берліоз та Лиходєєв, який поїхав до Ялти, стояла глухою пусткою, і в кабінеті мирно висіли ніким не пошкоджені сургучні печаті на шафах. З тим і поїхали із Садової, причому з ними відбув розгублений та пригнічений секретар домоуправління Пролежнєв.
Увечері Никанора Івановича було доправлено до клініки Стравинського. Там він повівся настільки неспокійно, що йому довелося зробити впорскування за рецептом Стравинського, й лише по півночі Никанор Іванович заснув у 119-й кімнаті, зрідка видаючи тяжке стражденне мукання.