Майстер і Маргарита

— Це чому?

— Тому, — відказав іноземець і примруженими очима поглянув у небо, де, в передчутті вечірньої прохолоди, безгучно креслили чорні птахи, — що Анничка вже купила соняшникову олію, і не тільки купила, але навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.

Тут, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.

— Пробачте, — по павзі промовив Берліоз, позираючи на іноземця, що городив нісенітницю, — до чого тут соняшникова олія… і яка Анничка?

— Соняшникова олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, який, видно, вирішив оголосити незваному співрозмовникові війну, — вам не траплялося, громадянине, бувати коли-небудь у шпиталі для душевнохворих?

— Іване!.. — тихо скрикнув Михайло Олександрович. Та іноземець анітрохи не образився й превесело розсміявся.

— Бував, бував, і то не раз! — вигукнув він, сміючись, але не відводячи неусміхненого ока від поета. — Де тільки я не бував! Шкода тільки, що я не спромігся запитати в професора, що таке шизофренія. То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!

— Звідки ви знаєте, як мене звати?

— Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? — тут іноземець витяг із кишені вчорашнє число «Літературної газети»[25] й Іван Миколайович побачив відразу на першій сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Та доказ слави й популярности, який вчора так радував, цього разу зовсім не втішив поета.

— Я вибачаюся, — сказав він, і обличчя йому потемніло, — чи не зачекаєте хвильку? Я хочу товаришеві пару слів сказати.

— О, з приємністю! — вигукнув невідомий. — Тут так хороше під липами, а я, до речі, ніде й не поспішаю.

— От що, Мишо, — зашепотів поет, відтягнувши Берліоза убік, — він ніякий не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, що перебрався до нас. Питай в нього документи, бо втече…

— Ти так гадаєш? — стривожено прошепотів Берліоз, а сам подумав: «Таж він має рацію!»

— Можеш мені вірити, — засопів йому на вухо поет, — він дурника вдає, щоб випитати про дещо. Ти ж чуєш, як він руською говорить, — поет говорив і скоса поглядав, пильнуючи, щоб невідомий не втік, — ходім затримаймо його, бо втече…

І поет за руку потягнув Берліоза до лави.

Незнайомець не сидів, а стояв край неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій палітурці, цупкий конверт із добрячого паперу та візитівку.

— Вибачте мені, що в запалі нашого спору я забув відрекомендуватися вам. Ось моя візитівка, пашпорт і запрошення приїхати до Москви на консультації, — вагомо промовив невідомий, проникливо дивлячись на обох літератів.

Ті знітились. «От чорт, чув усе…» — подумав Берліоз і чемним жестом показав, що в вказуванні документів немає потреби. Поки іноземець совав їх редакторові, поет встиг розгледіти на картці надруковане іноземними літерами слово «професор» та першу літеру прізвища — подвійне «В» — «W»[26].

— Дуже приємно, — тим часом зніяковіло бурмотів редактор, і іноземець сунув документи до кишені.

Взаємини таким чином були відновлені, й усі троє знову сіли на лаву.

— Ви як консультант запрошені до нас, професоре? — спитав Берліоз.

— Так, консультантом.

— Ви — німець? — розізнався Бездомний.

— Я?.. — перепитав професор і враз замислився. — Так, мабуть що й так, німець… — сказав він.

— Ви руською здорово говорите, — відзначив Бездомний.

— О, я взагалі поліглот і знаю дуже велике число мов, — відповів професор.

— А ви за фахом хто будете? — поцікавився Берліоз.

— Я — спеціяліст від чорної магії[27].

«От тобі й раз!..» — стукнуло в голові в Михайла Олександровича.

— І… і вас за цим фахом запросили до нас? — затнувшись, запитав він.

— Так, за цим запросили, — потвердив професор і пояснив: — Тут у державній бібліотеці знайдено автентичні рукописи чорнокнижника Ґерберта Аврилакського[28], десятого століття. Отож потрібно, щоб я їх розібрав. Я — єдиний у світі спеціяліст.

— А-а! Ви історик? — з великою полегшою та повагою запитав Берліоз.

— Я — історик, — потвердив вчений і докинув ні до ладу, ні до прикладу: — Сьогодні увечері на Патріярших буде цікава історія!

І знову вкрай здивувались і редактор і поет, а професор, поманив обох до себе і, коли вони схилились до нього, прошепотів:

— Майте на увазі, що Ісус існував.

— Бачите, професоре, — вимушено всміхнувшись, відізвався Берліоз, — ми шануємо ваші великі знання, та самі з цього питання додержуємося інакшої точки зору.

— А не треба жодних точок зору, — відказав дивний професор, — просто він існував, та й квит.

— Таж потрібний якийсь доказ… — почав Берліоз.

— І доказів жодних не треба, — відповів професор і повів неголосно, причому його акцент чомусь зник: — Усе просто: в білім плащі з кривавим підбоєм, шорхаючи кавалерійською ходою, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана…

Розділ 2 Понтій Пилат

В білім плащі з кривавим підбоєм[29], шорхаючи кавалерійською ходою, рано-вранці чотирнадцятого числа весняного місяця нісана[30] до критої колонади між двох крил палацу Ирода Великого[31] вийшов прокуратор Юдеї Понтій Пилат[32].

Понад усе на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, і все тепер віщувало негарний день[33], бо запах цей став гнітити прокуратора зі світанку. Прокураторові здавалося, що трояндовим запахом точаться кипариси й пальми в саду, що до запаху ремінної збруї й поту від конвою[34] домішується клятий трояндовий струмінь. Від фліґелів на задвірку палацу, де розмістилася перша когорта Дванадцятого Блискавичного леґіону[35], що прийшла з прокуратором до Єршалаїма[36], заносило димком до колонади через верхній майданчик саду, і до гіркавого чаду, котрий свідчив, що кашовари в кентуріях почали готувати обід[37], домішувався той-таки масний трояндовий дух.

«О боги, боги[38], за що караєте ви мене?.. Так, немає сумнівів, це вона, знову вона, непереможна, жахлива хвороба… гемікранія[39], коли болить пів голови… проти неї немає засобів, немає жодного рятунку… спробую не рухати головою».

На мозаїчній долівці біля фонтану вже було налаштоване крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього й простягнув руку убік. Секретар шанобливо вложив у цю руку шматок пергамену[40]. Не втримавшись від болісної ґримаси, прокуратор скоса, побіжно проглянув написане, повернув пергамен секретареві й через силу промовив:

— Підслідний із Галилеї? До тетрарха справу посилали?[41] — Так, прокураторе, — відповів секретар.

— Що ж він?

— Він відмовився дати висновок у справі й смертний присуд Синедріону направив на ваше ухвалення[42], — пояснив секретар.

Прокуратор сіпнув щокою й сказав тихо:

— Приведіть оскарженого.

Й одразу ж із садового майданчика під колони на балькон двоє леґіонерів увели та поставили перед кріслом прокуратора чоловіка років двадцяти семи[43]. Цей чоловік був одягнений в благенький та роздертий блакитний хітон[44]. Голова його була прикрита білою пов’язкою з ремінцем вколо лоба, а руки зв’язані за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, а в куті рота — садно з запеклою кров’ю. Приведений з тривожною допитливістю дивився на прокуратора.

Той помовчав, тоді тихо запитав арамейською мовою[45]:

25

…іноземець витяг із кишені вчорашнє число «Літературної газети»… — «Літературна газета» (Литературная газета) — друкований орган Федерації об’єднань совєтських письменників (ФОСП, з 1929 р.), Російської асоціяції пролетарських письменників (РАПП, з 1930 р.), Спілки письменників СССР (з 1934 р.). Назва, очевидно, запозичена в «Літературної газети», утвореної гуртком літератів навколо альманаху барона А. А. Дельвіґа «Північні квіти» (Северные цветы), що виходила у 1830–1831 рр. у С.-Петербурзі. До складу редакції, керованої Дельвіґом, входили також О. С. Пушкін та князь П. А. Вяземський. У цій газеті вперше виступив у пресі М. В. Гоголь. Інша газета о такій самій назві виходить у 1840–1849 рр. під редагуванням Ф. О. Коні, М. О. Полєвого та А. О. Краєвського за участю В. Г. Бєлінського та М. О. Нєкрасова.

26

…першу літеру прізвища — подвійне «В» — «W». — Незаперечно умисна «помилка» автора. Заміна в імені «професора-сатани» (Voland — нім. чорт) властивої йому німецької літери V («фау») на W («ве») та відповідна вимова, якої автор послідовно додержується в романі (Волянд, а не Фолянд чи Фалянд — див. прим. [151], [236]), викликає фонетичну асоціяцію з німецьким словом Wohl — добро, гаразд, благо, здоров’я, достаток, — на противагу імені диявола, а відтак є відгомоном епіграфа (див. прим. [1]) та загальної настанови твору. Автор виразно й наполегливо суґерує, що на візитівці було написано саме справжнє ім’я персонажа — «Wohland», а не «Voland» (і навряд чи «Woland» як у більшості іншомовних видань; у німецькому та еспанському — «Voland»). Чудова гра слів: підстанова замість навиклого чорного «Voland» контекстуально полярної, світлої репліки «Wohland» — той, хто «робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Таке німецьке прізвище реально існує, як, втім, також Voland, Valand, Wieland, Weyland, Woland тощо (останнє є вкрай рідкісне в сучасних німців; це ім’я одного з лицарів-велетів старонімецьких легенд), але серед названих тільки воно — Wohland — має світле, тепле, добре, незлобиве семантичне забарвлення при «сатанічному» звучанні. Німецький перекладач цієї витонченої алюзії не зауважив. Так, речення ориґіналу «Пока иностранец совал их [документы] редактору, поэт успел разглядеть на карточке напечатанное иностранными буквами слово «профессор» и начальную букву фамилии — двойное «В» — «W»» він переклав як «Während der Ausländer sie [die Papiere] dem Redakteur unter die Nase hielt, hatte der Lyriker auf der mit fremdländischen Schriftzeichen bedruckten Visitenkarte des Wort «Professor» und den Anfangsbuchstaben des Nachnamens, ein V, ausgespäht» (M. Bulgakow, 1997. Der Meister und Margarita. — München: Deutscher Taschenbuch Verlag. — S. 23; Übersetzung von Thomas Reschke). І далі скрізь по тексту — Voland. Перекладач просто виправив «помилку» автора. Зовсім дивним є сполучення вірного перекладу цієї фрази в еспанському виданні (Mientras el extranjero le encajaba los documentos al jefe de redacción, el poeta pudo leer en la tarjeta la palabra «Profesor», impresa con letras extranjeras, y la letra inicial del apellido: una «W») із написанням «Voland» (а не Woland чи Wohland) по всьому текстові (M. Bulgakov, 1985. El Maestro y Margarita. — Madrid: Alianza Editorial. — P. 25; Traducción de Amaya Lacasa Sancha).

Курйозно, що на порушення загальнопоширеної протокольної норми іноземець не дає до рук, а лише показує свою візитну картку, яку чомусь має лише в одному примірникові, причому на таку коротку мить, що редактор і поет не змогли навіть прочитати її. Чемна відмова від ознайомлення з документами аж ніяк не виключала процедури взаємного представлення шляхом обміну візитними картками (які в СССР тоді мали лише дипломати). Візитівка тут виконувала зовсім іншу функцію: вона правила радше за посвідчення, яке аґенти каральних органів показували особам, що їх вони брали «в розробку». А пашпорт та запрошення вельми нагадують документи, що потверджують законність слідчої дії.

27

…спеціяліст від чорної магії. — Магія (гр. μαγεία) — чаклунство, надприродний вплив на людей та оточення, вчення магів (волхвів).

Чорна магія — чаклунство при допомозі сили диявола (на відміну від білої магії, що вдається до сил небесних).

28

…знайдено автентичні рукописи чорнокнижника Ґерберта Аврилакського… —

Чорнокнижник — майстер чорнокнижжя, знахарства у спілці з дияволом. Описи методів та прийомів чорного чаклунства мають назву чорних книг.

Герберт Аврилакський (Ґерберт з Орійяка, або Жербер д’Орійяк — Gerbert d’Aurillac, 945–1003) — філософ і математик, з 999 р. — перший французький папа Сильвестер II, натхненник Шартрської школи середньовічної схоластичної філософії. Слава його вчености рознеслася по всій Европі. Відомі його твори з математики. За легендою, своєї вчености він дістав від диявола, навчаючись у Кордові та Севільї муринському чорнокнижному мистецтву. Диявол зробив його папою й увесь час супроводжував його у постаті чорного кудлатого пса (пуделя). Згадані рукописи відтак належать до числа чорних книг.

29

В білім плащі з кривавим підбоєм… — Йдеться про тоґу (лат. toga) — цивільний верхній одяг римлян у вигляді довгої накидки. Звичайні громадяни носили білу тоґу (сіру або чорну — toga pulla — з нагоди жалоби), посадові особи високого ранґу — білу з пурпуровою облямівкою (toga praetexta — саме таку мав би носити прокуратор — див. картину М. Ґе «Що є істина?» [1890], Третяківська ґалерія, Москва), імператори — гаптовану пурпурову (toga picta). Тоґа є символом римської національности, вигнанцям та іноземцям носити тоґу заборонялося.

30

…чотирнадцятого числа весняного місяця нісана… — Нісан — перший місяць синагогального та сьомий місяць світського місячного єврейського календаря; приблизно відповідає березню — квітню сучасного календаря. Дія відбувається 14 нісана 33 р. н. е. — саме на цю дату (п’ятницю) припадав переддень єврейської Пасхи (яку святкують завжди у суботу), коли допитували та розіп’яли Ісуса Христа.

31

…до критої колонади між двох крил палацу Ирода Великого… — Ирод Великий (гр. ’Ηρώδης, лат. Herodes, 73-4[1?] до н. е.) — призначений Римом цар Палестини, за царювання якого народився Ісус (Мт. 2:1); жорстокий та хитрий політик з арабського роду едомітів, побудував багато фортець, водогонів (акведуків), театрів, палаців. Палац Ирода в Єрусалимі, за описом Йосипа Флавія, — величезна розкішна будівля з білого мармуру з численними залями, ґалеріями, колонадами, подвір’ями та садами, розташована біля західного муру Верхнього міста та відмежована від житлових кварталів мурами та вежами. За деякими джерелами, резиденцією римських прокураторів під час відвідин Єрусалиму, був не палац Ирода, а палац Антонія («Антонієва вежа» — див. прим. [261]).

32

…прокуратор Юдеї Понтій Пилат. — Прокуратор (лат. procurator) — правитель (префект), призначуваний римським імператором у невеликій провінції, наділений абсолютною виконавчою, адміністративною та судовою владою над громадянами не-римлянами, підпорядкований намісникові-леґатові (губернаторові) більшої провінції.

Понтій Пилат (Pontius Pilatus, рік народження невідомий, помер після 36 р. н. е.) — п’ятий за порядком призначення прокуратор Юдеї та Самарії (26–36 р. н. е.) часів царювання імператора Тиберія, підпорядкований намісникові Сирії. Розглянувши справу Ісуса та переконавшись у його невинності, він зрозумів, що юдеї зрадили Його через заздрість, але, щоб догодити народові, він віддав Його на розп’яття, вмивши руки на знак особистого визнання невинности Ісуса. Про родовід Пилата та його кар’єру перед прибуттям до Юдеї немає жодних документальних свідчень. Можна лише сказати, що за народженням він був італьським римським громадянином, та що за прийнятою на той час практикою на посаду прокуратора імператор міг призначити людину зі стану вершників (ordo equester) — шляхти середнього щабля — з досвідом військової служби. Майже всі відомості про життя та діяльність Пилата походять з апокрифічних джерел (легенд), у тому й про його германське походження, акцентоване в романі (див. прим. [353]). Його часто характеризували як жорстоку, брутальну, оприскливу та безчельну людину, юдофоба. Християнська церква ставиться до Пилата цілком прихильно; Коптська та Етіопська православні церкви канонізували його на святого.

33

…прокуратор ненавидів запах трояндової олії, і все тепер віщувало негарний день… — Анахронізм: Пилат не міг знати про існування трояндової олії, вона ніде не згадується ні в Старому Заповіті, ні в Евангеліях. Вперше її видобув з пелюсток троянд мало не 1000 років по Різдві Христовому великий східний філософ, поет та лікар Абу Алі Ібн Сіна (Авіценна, 980–1037). Одним з видів пахощів, достеменно вживаних у Палестині Ісусової доби, був нард — етерова олія, видобувана з кореняків нарду (Naerdostachys jatamansi), дорогоцінної пахучої рослини, яку довозили з Індії через Персію. Саме миром (олією) «з найдорожчого нарду пахучого» намастила на вечері Марія, сестра Лазаря, ноги Ісусові, «…І пахощі мира наповнили дім!» Саме через це миро, в атмосфері його пахощів, сталася «сварка» між Ісусом та Юдою (Ів. 12: 3–8), що була безпосереднім приводом зради Іскаріота. Принагідно: оливою з нардом намащували себе повії. І саме нард в Евангеліях є символом викриття Ісусом зрадника. Миром (євр. [мар] — гіркий) також називали пахучу смолу, яку видобували з кори мирового дерева або чагарника Balsamodendron myrrha, що росте в Аравії та Абісинії, або густий сік, що точиться з гілок чагарника о назві чист (Cistus); біблійне миро є, вірогідно, сумішшю названих речовин. Авторський винахід, що занурює прокуратора у просякнуте ненависним йому запахом повітря, як ніби дає Пилатові підсвідому пересторогу, застереження проти негідного вчинку, до якого він матиме сьогодні причетність. То запах зради.

34

У виданні 1973 р.: «… до запаху шкіри та конвою…»

35

…перша когорта Дванадцятого Блискавичного леґіону… —

Когорта (лат. cohors) — підрозділ леґіону війська Стародавнього Риму, що складався з 3 маніпулів (див. прим. [63]). Когорти йменувалися за місцем їх формування та етнічного походження вояків, окрім першої в леґіоні, що формувалася лише з римлян-італьців, і яку називали ще римською когортою.

Леґіон (лат. legio) — найбільший підрозділ війська Стародавнього Риму (5–6 тис. вояків), який складався з 10 когорт. Леґіонові римського війська завжди надавали номер та назву: Дванадцятий Блискавичний леґіон називався по-римському Legio XII Fulminata, і саме так — «Фульміната» — називає його Пилат у розмові з Каїфою. Під час описуваних подій Дванадцятий леґіон базувався у місті Рапани (тепер не існує) у Сирії.

36

…прийшла з прокуратором до Єршалаїму… — Єршалаїм (точніше Єрушалаїм) — єврейська вимова назви святого міста Єрусалима («місто великого царя», «радість усієї землі», «володіння світом»). Найдавніші відомості про Єрусалим датуються ХІV — ХV ст. до н. е. — листами царя міста Уру-Салим до єгиптянського фараона, знайденими 1988 р. в Ель-Амарні. У Біблії вперше згадується у книзі Буття (14: 18) під назвою Саліма. Теперішня назва вперше зустрічається у книзі Ісуса Навина (10:1 — «І сталося, як почув єрусалимський цар Адоні-Цедек…»). При поділі Ізраїлю Єрусалим дістався коліну Веніяміновому, але перебував у володінні коліна Юдиного. Завойований Давидом, який, перемігши ханаанське плем’я Євусеїв, заволодів фортецею Сіон і став жити у ній, назвавши її Містом Давидовим. Столицею царства Юдеї Єрусалим став по смерті Соломона, сина Давида (бл. 975 р. до н. е.).

37

…кашовари в кентуріях почали готувати обід… — Кентурія (лат. centuria) — загін війська Стародавнього Риму чисельністю 60–100 вояків, сотня.

38

О боги, боги… — В устах Пилата ця репліка свідчить про сповідування ним політеїстичної поганської релігії (багатобожжя) на відміну від монотеїзму (єдинобожжя) юдаїзму та християнства; це звертання, втім, вживається у тексті роману також автором, Майстром та Бездомним, але не Левієм Матвієм, не первосвящеником Каїфою, і, звісно, не Єшуа, які визнають тільки єдиного Бога.

39

…жахлива хвороба… гемікранія… — Гемікранія (від гр. ημι — напів- та κρανίον — череп) — застаріла назва міґрени, нападів гострого головного болю, найчастіше в половині голови, супроводжуваного памороченням та нудотою.

40

…шматок пергамену. — Пергамен (лат. pergamena) — особливим способом оброблена не дублена козяча або овеча шкіра до письма. Увійшов до широкого вжитку з IV ст. н. е., коли він дістав назву від міста Пергама в Малій Азії (нині Бергама в Туреччині), де ще з II ст. до н. е. містився центр виробництва цього матеріялу. За часів Ісуса слова «пергамен» ще не було, воно не згадується ні в Старому, ні в Новому Заповіті. Шкіра до письма тоді була відома під грецькою назвою «мембрана» — саме це слово вживається у грецькому (μεμβράνα), латинському та польському (membrana) текстах Нового Заповіту (2 Тим. 4: 13). Але у старослов’янському та російському текстах, а також в українському перекладі П. Куліша (1887) воно перекладено як «кожа»; в усіх наступних українських виданнях, а так само й в англійських, німецьких та французьких — як «пергамен» (англ. parchment, нім. Pergament, фр. parchemin).

41

Підслідний із Галилеї? До тетрарха справу посилали? —

Галилея (від євр. [галіль або ґаліль] — «коло») — провінція Палестини, в якій було розташоване місто Назарет, з якого походив Ісус, і яке лежало поза межами юрисдикції Пилата.

Тетрарх (гр. τετράρχης) — чотиривласник, правитель четвертої частини царства (або чотирьох провінцій) — титул, надаваний васальному (від Риму) правителеві-цареві. Тут йдеться про Ирода Антипу (21 р. до н. е. — 39 р. н. е.), сина Ирода Великого, тетрарха Галилеї, якому за місцем походження (ad forum originis) був підсудний Назарянин Ісус, і якому Пилат спершу передав був на розгляд справу Ісуса. Боячись, що Ісус — це воскреслий обезглавлений ним Іван Хреститель, Антипа повернув справу на розгляд Пилатові (за місцем скоєння — ad forum delicti commissi).

42

…присуд Синедріону направив на ваше ухвалення… — Синедріон, або Великий Синедріон (євр. [Санхедрин ґдула], гр. Συνέδριον, лат. Consílium — рада старійшин Єрусалима) — назва верховного суду (релігійно-політичного трибуналу) в Єрусалимі. До складу Синедріону входив 71 чоловік включно з президентом-первосвящеником (Числа 11: 16). Вироки, видавані Синедріоном, підлягали ухваленню римськими властями. Слово «синедріон» часто вживається нині у неґативному значенні «судилище».

43

…поставили перед кріслом прокуратора чоловіка років двадцяти семи. — Відступ від евангелійних реалій: за Евангелієм від Луки (Лк. 3:23) Христос, розпочинаючи своє служіння, мав «років із тридцять»; за Іваном (Ів. 2:13) Він став на служіння напередодні Пасхи, потім, напередодні другої Пасхи, Він «перейшов на той бік Галилейського чи Тиверіядського моря» (Ів. 6: 4), нарешті, напередодні третьої Пасхи Він постав перед судом та був розіп’ятий (Ів. 13:1). Відтак перед прокуратором мав би постати чоловік років тридцяти двох — тридцяти трьох.

44

…чоловік був одягнений в <…> хітон. — Хітон (гр. χιτών) — грецький чоловічий та жіночий нешитий одяг у вигляді квадратного полотнища, яке вільно облягало тіло й трималося на ньому за допомогою застібок (фібул) на плечах та паса в талії.

45

…запитав арамейською мовою… — Арамейська мова — мова семітської групи, яка починаючи з III ст. до н. е. стала витісняти гебрайську (давньоєврейську) і за часів Римської імперії була побутовою мовою євреїв Палестини; гебрайська залишалася мовою богослужіння та офіційного вжитку.