Красуня всміхнулася, блиснула зубами, і волохаті її вії ворухнулися.
— А під вашою сповненою гідности машкарою, — удався артист до Дунчіля, — приховується зажерливий павук і страшенний облудень та брехло. Ви замучили усіх за півтора місяці своєю тупою впертістю. Отож ходіть тепер додому, і нехай те пекло, що його влаштує вам ваша дружина, буде вам за кару.
Дунчіль заточився і, здається, хотів повалитися, та чиїсь чулі руки підхопили його. Тут впала передня завіса й сховала усіх, хто був на сцені.
Скажені оплески струснули залю настільки, що Никанорові Івановичу здалося, наче в жирандолях заскакали вогні. А коли передня чорна завіса пішла догори, на сцені вже нікого не було, крім самотнього артиста. Він зірвав другий залп оплесків, розкланявся й промовив:
— В особі цього Дунчіля перед вами виступив у нашій програмі типовий віслюк. Чи ж не мав я приємности казати вчора, що таємне зберігання валюти є безглуздям? Використати її ніхто не може за жодних обставин, запевняю вас. Візьмемо хоч би цього Дунчіля. Він одержує чудову платню й нічим не бідкається. Має прекрасну квартиру, дружину й красуню коханку. Ба ж ні! Замість того, щоб жити тихо й сумирно, без жодних неприємностей, здавши валюту й коштовності, цей користолюбний бовдур домігся-таки того, що його було викрито привселюдно й на закуску зажив жахітної сімейної халепи. Отже, хто здає? Немає охочих? У такому разі наступним номером нашої програми — відомий драматичний талант, артист Куролєсов Сава Потапович, спеціяльно запрошений, виконає уривки із «Скупого лицаря» поета Пушкіна.
Обіцяний Куролєсов не забарився з’явитися на сцені й виявився високим на зріст і м’язистим голеним чоловіком у фраку й білій краватці[210].
Без усяких передмов він зобразив сумовите лице, звів брови й заговорив ненатуральним голосом, скоса поглядаючи на золотого дзвіночка.
— Як молодий гульвіса жде спіткання з розпусницею хтивою якоюсь…[211][212]
І Куролєсов розповів про себе багато негарного. Никанор Іванович чув, як Куролєсов висповідався в тому, як якась нещасна удова, виючи, стояла перед ним навколішки під дощем, але не розчулила черствого серця артиста.
Никанор Іванович перед своїм сном зовсім не знав творів поета Пушкіна, та самого його знав чудово й щоденно по кілька разів вимовляв фрази на взір: «А за квартиру Пушкін платитиме?» або «Жарівку на сходах, виходить, Пушкін викрутив?», «Нафту, виходить, Пушкін купуватиме?»[213]
Тепер, познайомившись з одним із його творів, Никанор Іванович засумував, уявивши собі жінку на колінах, із сиротами, під дощем, і мимохіть подумав: «А тип усе-таки цей Куролєсов!»
А той, щодалі підносячи голос, каявся далі й остаточно заплутав Никанора Івановича, бо став звертатися до когось, кого на сцені не було, і за цього відсутнього сам собі й відповідав, причому називав себе то «добродієм», то «бароном», то «батьком», то «сином», то на «ви», а то й на «ти».
Никанор Іванович збагнув тільки одне, що помер артист лихою смертю, прокричавши: «Ключі! Ключі мої!» — повалившись відтак на підлогу, хриплячи й обережно зриваючи з себе краватку.
Померши, Куролєсов підвівся, обтрусив порох з фрачних штанів, вклонився, всміхнувшись фальшивою усмішкою, і пішов під рідкі оплески. А конферансьє промовив таке:
— Ми прослухали з вами в чудовому виконанні Сави Потаповича «Скупого лицаря». Цей лицар сподівався, що жваві німфи позбігаються до нього й станеться ще багато приємного в цьому ж дусі. Та, як бачите, нічого цього не сталося, ніякі німфи не збіглись до нього, і музи йому данини не принесли, і чертогів він жодних не спорудив, а, навпаки, скінчив дуже зле, помер ік чортовій матері, бо грець його побив на своїй скрині з валютою та коштовностями. Застерігаю вас, що й з вами станеться щось в такому роді, якщо тільки не згірш, як не здасте валюту!
Чи то поезія Пушкіна справила таке враження, чи прозаїчна мова конферансьє, та от раптом із залі пролунав сором’язливий голос:
— Я здаю валюту!
— Ласкаво прошу на сцену! — чемно запросив конферансьє, вдивляючись у темну залю.
І на сцені з’явився маленький на зріст білявий громадянин, який, судячи з обличчя, не голився близько трьох тижнів.
— Пробачте, як вас на прізвище? — поспитався конферансьє.
— Канавкін Микола, — сором’язливо озвався прибулий.
— А! Дуже приємно, громадянине Канавкін. Отже?
— Здаю, — тихо сказав Канавкін.
— Скільки?
— Тисячу долярів і двадцять золотих десяток.
— Браво! Усе, що є?
Провідник програми утупився просто в очі Канавкіну, і Никанорові Івановичу навіть здалося, що з цих очей пирснули промені, що проштрикнули Канавкіна навпрозір, немов рентгенівське проміння. У залі аж подих забило.
— Вірю! — нарешті вигукнув артист і погасив свій погляд. — Вірю! Ці очі не брешуть. Бо скільки ж разів я казав вам, що основна ваша помилка полягає в тому, що ви недооцінюєте значення людських очей. Утямте, що язик може приховати істину, а очі — ніколи! Вам ставлять несподіване запитання, ви навіть не здригнетеся, за одну мить опановуєте собою і знаєте, що треба сказати, щоб приховати істину, і досить переконливо говорите, і жодна зморшка на вашому обличчі не ворухнеться, але, на жаль, стривожена запитанням істина зі дна душі на мить скаче у вічі, і всьому кінець. Її помітили, а ви у пастці.
Вимовивши, і то з великим запалом, цю вельми переконливу промову, артист лагідно провідався в Канавкіна:
— Де ж заховані?
— В тітки моєї, Пороховникової, на Пречистенці…[214]
— А! Це… постривайте… це в Клавдії Іллівни, чи як?
— Так.
— Ах так, так, так, так! Маленький будиночок? Навпроти ще й палісадничок? Ще б пак, знаю, знаю! А куди ж ви їх там засунули?
— У льоху, в бляшанці з-під Ейнему[215]…
Артист сплеснув руками.
— Чи ж бачили ви щось таке? — скрикнув він засмучено. — То вони ж там запліснявіють, попріють! Ну чи можна таким людям довіряти валюту? Га? Чисто як діти, їй-богу!
Канавкін і сам збагнув, що завинив та прошпетився, і похнюпив свою кудлату голову.
— Гроші, — правив своєї артист, — мають зберігатися в Держбанку, у спеціяльних сухих та добре пильнованих приміщеннях, і аж ніяк не в тітчиному льосі, де їх можуть, зокрема, попсувати пацюки! Сором, бігме, Канавкін! Ви ж доросла людина.
Канавкін вже не знав, де йому й подітися, і тільки колупав пальцем вилогу свого піджачка.
— Ну добре, — розчулився артист, — хто давнє пом’яне… — І раптом докинув несподівано: — А до речі… за одним заходом, щоб… щоби машину пусте не ганяти… надісь в тітки цієї самої теж є, га?
Канавкін, ніяк не сподіваючись такого повороту справи, здригнувся, і в театрі запала мовчанка.
— І-і, Канавкін, — докірливо-лагідно сказав конферансьє, — а я ще й похвалив його! От-тобі узяв та й зашпортався ні з того, ні з сього! Безглуздо це, Канавкін! Бо ж щойно я казав про очі. Бо ж видно, що в тітки є. Ну чого ви нас марно мордуєте?
— Є! — хвацько вигукнув Канавкін.
— Браво! — вигукнув конферансьє.
— Браво! — моторошно зревіла заля.
Коли вщухло, конферансьє поздоровив Канавкіна, потиснув йому руку, запропонував відвезти у місто машиною додому, і цією ж машиною загадав комусь в кулісах заїхати по тітку й запросити її завітати до жіночого театру на програму.
— А до речі, хотів запитати, — тітка бува не казала, де свої ховає? — допитався конферансьє, люб’язно пропонуючи Канавкіну цигарку та запаленого сірника. Той, закурюючи, всміхнувся якось тужливо.
210
Прізвище (і почасти образ) Куролєсова Булгаков міг запозичити з «Сімейної хроніки» С. Т. Аксакова (1856), де вродливий, розумний, елегантний майор Михайло Максимович Куролєсов, одружений з двоюрідною сестрою діда письменника, спершу пестливий сім’янин, виявився грубим розпусником, душогубом-садистом та зажерливим шахраєм, який, втім, скоро вмирає, отруєний слугами — «
211
213
214
215