— Вірю, вірю, — зітхнувши, озвався артист, — ця стара скнара не те що племінникові, чортові не скаже цього. Ну, що ж, спробуємо обудити в ній людські почуття. Либонь, ще не всі струни згнили в її лихварській душиці. Усього найкращого, Канавкін!
І щасливий Канавкін поїхав. Артист поспитався, чи немає ще охочих здати валюту, але дістав у відповідь мовчанку.
— Диваки, їй-богу! — здвигнувши плечима, промовив артист, і завіса сховала його.
Лямпи згасли, якийсь час була темрява, і здалека в ній було чути нервовий тенор, який співав:
«Там ґруди золота лєжат, і мнє онє принадлєжат!»[216]
Потім звідкись здалека двічі донісся аплодисмент.
— У жіночому театрі дамочка якась здає, — несподівано промовив рудий бородатий сусід Никанора Івановича і, зітхнувши, додав: — Ех, коли б не гуси мої!.. Я, любий чоловіче, тримаю бійцівських гусей в Ліанозові…[217] Подохнуть вони, боюся, без мене. Птиця бойова, ніжна, вона догляду потребує… Ех, коли б не гуси! Пушкіним-бо мене не здивувати, — він знову зазітхав.
Тут заля освітилася яскраво, і Никанорові Івановичу стало снитися, що з усіх дверей до неї посипалися кухарі у білих очіпках і з ополониками в руках. Кухарчуки втягли до залі чан із супом та лоток із нарізаним чорним хлібом. Глядачі пожвавились. Веселі кухарі шастали поміж театралів, насипали суп у миски й роздавали хліб.
— Обідайте, хлопці, — кричали кухарі, — і здавайте валюту! Чого вам марно тут сидіти? Охота була оцю баланду сьорбати. Поїхав додому, випив як слід, закусив, добре!
— Ну чого ти, приміром, засів отут, батьку? — звернувся прямцем до Никанора Івановича гладкий з малиновою шиєю кухар, протягаючи йому миску, де в рідині самотньо плавав капустяний листок.
— Нема! Нема! Не маю я! — страшним голосом прокричав Никанор Іванович. — Розумієш, немає!
— Немає? — грізним басом зревів кухар. — Немає? — жіночим ласкавим голосом запитав він. — Немає, немає, — заспокійливо забурмотів він, перетворюючись на фельдшерицю Парасковію Федорівну.
Та лагідно торсала Никанора Івановича, який стогнав уві сні. Тоді розтанули кухарі й розвалився театр із завісою. Никанор Іванович крізь сльози розгледів свою кімнату в лікарні та двох у білих халатах, але аж ніяк не зухвальців кухарів, що лізуть до людей зі своїми порадами, а доктора й ту ж таки Парасковію Федорівну, яка тримала в руках не миску, а тарілочку, прикриту марлею, на якій лежала штрикавка.
— Та що ж це таке, — гірко говорив Никанор Іванович, поки йому робили заштрика, — немає в мене й немає! Хай Пушкін їм здає валюту. Немає!
— Нема, нема, — заспокоювала доброзичлива Парасковія Федорівна, — а на нема й суду нема.
Никанорові Івановичу полегшало після заштрику, й він заснув без усяких сновидінь.
Та завдяки його викрикам тривога перекинулася до 120-ї кімнати, де хворий прокинувся й став шукати свою голову, і до 118-ї, де збентежився невідомий майстер і в зажурі заламав руки, дивлячись на місяця, згадуючи гірку, останню в житті ніч, смужку світла з-під дверей у підвалі та розвите волосся.
Із 118-ї кімнати тривога бальконом перелетіла до Івана, і він прокинувся й заплакав.
Та лікар швидко вгамував усіх стривожених, скорботних главою, і вони стали засинати. Пізніше від усіх забувся Іван, коли над річкою вже світало. Після ліків, що напували усе його тіло, отуха прийшла до нього, немов хвиля, що накрила його. Тіло його полегшало, а голову овівала теплим вітерцем дрімота. Він заснув, і останнє, що він чув наявині, було досвітнє щебетання птахів у лісі. Та вони незабаром змовкли, і йому стало снитися, що сонце вже западало над Лисою Горою, і була та гора обложена подвійною облогою…
Розділ 16
Страта
Сонце вже западало над Лисою Горою, і була та гора обложена подвійною облогою.
Та кавалерійська ала, що перепинила шлях прокураторові близько полудня, клусом вийшла до Гевронської брами міста. Шлях для неї вже був наготований. Піхотинці каппадокійської когорти[218] відгнітили на узбіччя юрми людей, мулів та верблюдів, і ала, клусуючи й здіймаючи до неба білі стовпи куряви, вийшла на роздоріжжя, де сходилися дві дороги: південна, що веде до Витлеєму, і північно-західна — до Яффи. Ала понеслася північно-західною дорогою[219]. Ті ж самі каппадокійці були розсипані по узбіччях дороги й заздалегідь вони зігнали з неї пообіч усі каравани, що поспішали на свято до Єршалаїму. Натовпи богомольців стояли за каппадокійцями, полишивши свої тимчасові смугасті шатра, нап’яті просто на траві. Пройшовши так з кілометр, ала[220] випередила другу когорту Блискавичного леґіону й першою підійшла, подолавши ще один кілометр, до підніжжя Лисої Гори. Тут вона спішилася. Командир розсипав алу на чоти[221], і вони обланцювали усе підніжжя невисокого пагорка, залишивши вільним тільки сам узвіз на нього з Яффської дороги.
Невдовзі услід за алою до пагорка прийшла друга когорта, піднялась на один ярус вище й вінцем оперезала гору.
Нарешті надійшла кентурія під командою Марка Щуробоя. Вона йшла, розтягнена двома ланцюгами по узбіччях дороги, а між цих ланцюгів, під конвоєм таємної варти, їхали у возі троє засуджених з білими дошками на шиї, на кожній з яких було написано «Розбійник і бунтівник» двома мовами — арамейською та грецькою[222].
За возом засуджених рухались інші, навантажені свіжо тесаними стовпами з поперечинами, мотузками, лопатами, відрами та сокирами. На цих возах їхали шість катів. За ними верхи їхали кентуріон Марк, начальник храмової варти Єршалаїму й той самий чоловік у каптурі, з яким Пилат мав швидкоплинну нараду в затемнений кімнаті в палаці.
Завершувалася процесія ланцюгом вояків, а вже за ним йшло близько двох тисяч цікавих, що не вбоялися спеки та які бажали бути присутніми на принадному видовищі.
До цих цікавих з міста долучилися тепер цікаві прочани, яких безперешкодно пропускали у хвіст процесії. Під тонкі вигуки глашаїв, що супроводили колону та кричали те, що близько опівдня прокричав Пилат, вона втягнулася на Лису Гору.
Ала пропустила усіх до другого ярусу, а друга кентурія нагору пропустила лише тих, хто мав причетність до страти, а потім, швидко маневруючи, розсіяла натовп кругом усього пагорка, через що він опинився між піхотною облогою зверху та кіннотною знизу. Тепер він міг бачити страту крізь нещільний ланцюг піхотинців.
Отже, минуло від часу сходження процесії на гору більше трьох годин, і сонце вже западало над Лисою Горою, та спека ще була нестерпна, і вояки в обох облогах потерпали від неї, знемагали на нуди і в душі проклинали трьох розбійників, щиро зичучи їм скорої смерти.
Маленький командир али зі змоклим лобом і в білій сорочці, темній від поту на спині, що стояв унизу пагорка біля відкритого узвозу, раз-у-раз підходив до шкіряного відра в першій чоті, черпав з нього пригорщами воду, пив і змочував свого тюрбана. Діставши від цього дещо полегші, він відходив і знову починав міряти то вперед то назад курну дорогу, що вела до вершини. Довгий меч його стукав об шкіряний шнурований чобіт. Командир хотів показати своїм кіннотникам приклад витривалости, але, жаліючи вояків, дозволив їм із списів, увіткнутих у землю, влаштувати піраміди й накинути на них білі плащі. Під цими халабудами й ховалися від безжалісного сонця сирійці. Відра порожніли швидко, і кавалеристи з різних чот почережно вирушали по воду до балки під горою, де в ріденькій тіні хирлявих тутових дерев доживав свого віку на цій диявольській спекоті каламутний ручай. Поруч стояли, ловлячи нестійку тінь, і нудилися коноводи, які тримали присмирілих коней.
Знемога вояків та їхнє лихослів’я на адресу розбійників були зрозумілими. Побоювання прокуратора щодо заворушень, які могли статися під час страти в ненависному йому місті Єршалаїмі, на щастя, не виправдалися. І коли побігла четверта година екзекуції, між двома ланцюгами, верхнім піхотою та кіннотою біля підніжжя, не зосталося всупереч усім сподіванням, жодної душі[223]. Сонце спалило натовп і погнало його назад до Єршалаїму. За ланцюгом двох римських кентурій опинились тільки два хтозна-чиї пси, які чомусь потрапили на пагорок. Але й тих зморила спека, і вони лягли, висунувши язики, тяжко дихаючи й не звертаючи жодної уваги на зеленоспинних ящірок, єдиних істот, що не боялися сонця й шурхали між розпеченим камінням та якимись виткими по землі рослинами з дужими колючками.
216
217
Ліанозово — станція Савьоловської залізниці, нині розташована в міській смузі Москви. Колись розташоване тут село називалося Олтуф’єво (Алтуф’єво), 1888 р. було придбано купцем Георгієм Мартиновичем Ліанозовим і дістало свою сучасну назву.
218
219
220
Верства — східнослов’янська міра шляху, що становить 1,06 км.
221
222
223