Ніхто не зробив спроби відбивати засуджених ні в самому Єршалаїмі, наводненому військами, ні тут, на обланцьованому пагорку, і натовп повернувся до міста, бо й справді, геть нічого цікавого не було в цій страті, а там у місті вже йшли приготування до великого свята Пасхи, що заходило надвечір.
Римська піхота у другому ярусі потерпала ще більше від кіннотників. Кентуріон Щуробій єдине що дозволив воякам — це зняти шоломи й накритися білими пов’язками, змоченими водою, але тримав вояків стоячи та зі списами в руках. Сам він у такій самій пов’язці, але не змоченій, а сухій, походжав неподалік від групи катів, не знявши навіть із своєї сорочки накладних срібних лев’ячих морд, не знявши поножів[224], меча й ножа. Сонце било просто в кентуріона, не завдаючи йому жодної шкоди, і на лев’ячі морди ніяк було навіть поглянути, очі виїдав сліпучий полиск срібла, яке неначе скипало на сонці.
На понівеченому обличчі Щуробоя не відбивалося ані втоми, ані невдоволення, і здавалося, ніби велетень кентуріон у змозі ходити так увесь день, усю ніч та іще день, — словом кажучи, стільки, скільки буде треба. Все так і ходити, наклавши руки на тяжкий з мідними бляхами ремінь, усе так суворо поглядаючи то на стовпи зі страчуваними, то на вояків у ланцюгу, все так байдуже відкидаючи носаком волохатого чобота вибілені часом людські кістки або дрібні кремінці, що потрапляли йому під ноги.
Той чоловік у каптурі помістився неподалік від стовпів на дзиґлику й сидів у благодушній нерухомості, зрідка, втім, знічев’я лозинкою розколупуючи пісок.
Те, що було сказано про те, що за ланцюгом леґіонерів не було жодної душі, не зовсім правда. Одна людина таки була, та просто не усім її було видно. Вона помістилася не на тому боці, де був відкритий узвіз на гору та з якого найзручніше було бачити страту, а на боці північному, там де пагорб був не спадистим та доступним, а нерівним, де були провалля й щілини, там, де, вчепившись у розщілині за прокляту небом безводну землю, силкувалося жити хворе фіґове деревце.
Саме під ним, що зовсім не давало жодної тіні, і примостився цей єдиний глядач, а не учасник страти, і сидів на камені від самого початку, тобто ось вже четверту годину. Так, для того, щоб бачити страту, він обрав не найкращу, а найгіршу позицію[225]. Та все ж таки й з неї стовпи було видно, видно було за ланцюгом і дві блискучі плями на грудях кентуріона, а цього, очевидно, для людини, яка конче бажала залишитися малопомітною та ніким не стривоженою, було цілком досить.
Та години з чотири тому, на початку страти, цей чоловік поводився зовсім не так і дуже міг би бути поміченим, через що, вірогідно, він і змінив свою поведінку та усамітнився.
Тоді, щойно процесія вийшла на саму гору за ланцюг, він і з’явився вперше й до того ж як людина вочевидь спізніла. Він тяжко дихав і не йшов, а біг на пагорок, штовхався і, побачивши, що перед ним, як і перед усіма іншими, зімкнувся ланцюг, зробив наївну спробу, удавши, що не розуміє роздратованих окриків, проскочити між вояками до самого місця страти, де вже знімали засуджених з воза. За це він дістав тяжкого удару тупим кінцем списа в груди й відскочив від вояків, скрикнувши, але не з болю, а з відчаю. Леґіонера, що вдарив його, він окинув каламутним і зовсім байдужим до усього поглядом, як людина, не чутлива до фізичного болю.
Кашляючи й задихаючись, тримаючись за груди, він оббіг круг пагорка, намагаючись на північному боці знайти хоч будь-яку шпарину в ланцюгу, де можна було б прослизнути. Та було вже запізно. Кільце зімкнулося. І чоловік із спотвореним з горя лицем вимушений був відмовитися від своїх спроб прорватися до возів, з яких вже познімали стовпи. Ці спроби ні до чого не призвели б, крім того, що його схопили б, а бути затриманим у цей день аж ніяк не входило до його плянів.
Відтак він подався убік до розщілини, де було спокійніше, і де йому ніхто не заважав.
Тепер, сівши на камені, цей чорнобородий, із скаправілими від сонця та безсоння очима чоловік сумував і тужив. Він то зітхав, розчахуючи свого потасканого в мандрах талліфа, котрий з блакитного перетворився на брудно-сірий[226], і оголяючи забиті списом груди, якими котився брудний піт, то в незносних муках зводив очі до неба, стежачи за трьома стерв’яками, які давно вже ширяли у висоті великими колами в передчутті незабарної учти, то впинав безнадійний погляд у жовту землю й бачив на ній напіврозтрощений собачий череп та ящірок, що бігали круг нього.
Муки чоловіка були так великими, що часами він заговорював сам до себе.
— О, я недоумок! — бурмотів він, розгойдуючись на камені в душевному болю й нігтями деручи засмаглі груди. — Недоумок, безмізка жінка, боягуз! Падло я, не людина!
Він замовкав, хнюпився, потім, напившись із дерев’яної баклаги теплої води, оживав знову й хапався то за ножа, захованого під талліфом на грудях, то за шматок пергамену, що лежав перед ним на камені поряд із паличкою та каламарчиком із тушшю.
На цьому пергамені вже були начеркані записи:
«Збігають хвилини, і я, Левій Матвій, стою на Лисій Горі, а смерти усе немає!»
Далі:
«Сонце схиляється, а смерти немає».
Тепер Левій Матвій безнадійно записав гострою паличкою таке:
«Боже! За що тобі гнівитися на нього? Спошли йому смерть».
Записавши це, він безслізно схлипнув і знову нігтями поранив собі груди.
Причина відчаю Левія полягала в тій лютій невдачі, що спостигла Єшуа та його, і, крім того, в тяжкій помилці, якої він, Левій, на його думку, припустився. Позавчора вдень Єшуа та Левій були у Витанії під Єршалаїмом[227], де гостювали в одного городника, якому надзвичайно сподобалися проповіді Єшуа. Увесь ранок гості відпрацювали на городі, допомагаючи господареві, а надвечір збиралися йти холодком до Єршалаїму. Та Єшуа чомусь заквапився, сказав, що має в місті нагальну справу, і подався близько полудня сам. От у цьому й полягала перша помилка Левія Матвія. Навіщо, навіщо він відпустив його самого!
Увечері Матвієві йти до Єршалаїму не привелося. Якась несподівана й страшна недуга вразила його. Його затрясло, тіло його прохопило вогнем, він став цокотіти зубами й щохвилини просив пити. Іти десь було годі. Він звалився на попону в повітці городника й провалявся на ній аж до світанку п’ятниці, коли хвороба так само несподівано відпустила Левія, як і напала його. Хоча він був ще кволий і ноги йому тремтіли, він, знемагаючи на якесь передчуття лиха, попрощався з господарем і подався до Єршалаїму. Там він дізнався, що передчуття його не обмануло. Лихо скоїлося. Левій був у натовпі й чув, як прокуратор оголошував вирок.
Коли засуджених повезли на гору, Левій Матвій біг поряд із ланцюгом у натовпі цікавих, намагаючись якось непомітно дати знак Єшуа бодай вже про те, що він, Левій, тут, з ним, що він не покинув його на останній путі, і що він молиться за те, щоб смерть Єшуа постигла якомога скоріше. Та Єшуа, який дивився в далечину, туди, куди його везли, звісно ж, Левія не бачив.
І от, коли процесія пройшла близько пів верстви дорогою, Матвієві, якого штурхали в натовпі коло самого ланцюга, сяйнула проста й геніяльна думка, і знову ж, через свою гарячність, він прокляв себе прокльоном важким за те, що вона не спала йому раніше. Вояки йшли не щільним ланцюгом. Між ними були проміжки. За великої спритности й дуже точного розрахунку можна було, зігнувшись, проскочити між двох леґіонерів, дохопитися воза й скочити на нього. Тоді Єшуа врятований від мук.
Однієї миті досить, щоб ударити Єшуа ножем у спину, крикнувши йому: «Єшуа, я вирятовую тебе та йду разом з тобою! Я, Матвій, твій вірний і єдиний учень».
224
225
226
227